Олександр Абдуллін: від журналіста до газового олігарха та фінансиста Тимошенко

Олександр Абдуллін: що приховує «гаманець Тимошенко» ЧАСТИНА 1

Невдачі Юлії Тимошенко на виборах — третє місце замість другого, слабкі результати «Батьківщини» на місцевих виборах — наводять на питання про компетентність того, хто керував виборчою кампанією та фінансував її. Цією людиною є Олександр Абдуллін, який займав посаду біля Тимошенко протягом п'яти років після від'їзду Олександра Турчинова. Однак його діяльність на цій посаді викликає серйозні сумніви: він не забезпечив перемогу Тимошенко у 2014 році, підштовхнув її на президентські вибори, результати яких виявилися розчаровуючими, і цілком може завдати шкоди партії на майбутніх парламентських виборах.

Таке становище закономірно породжує припущення про те, чи не є Абдуллін засланцем. Це припущення набуває логіки, якщо звернутися до його минулого.

З журналіста до газового олігарха

Олександр Рафкатович Абдуллін, етнічний татарин, народився 29 червня 1962 року у Києві. Виріс він у старовинному будинку на вулиці Леніна (нині вулиця Богдана Хмельницького), де квартира належала його дідусеві. Той у 1930-х роках був академіком та проректором Київського державного університету імені Шевченка, але загинув у 1941 році, служачи в ополченні.

Після закінчення школи Абдуллін почав працювати на київському заводі «Точелектроприлад» учнем токаря. Двічі — у 1979 та 1980 роках — він намагався вступити на географічний факультет КДУ, але обидва рази не пройшов. Згодом його призвали до армії. За його розповідями, його доставили на чорній «волзі», а служив він у частині протиповітряної оборони у Василькові, розташованій за 25 кілометрів від Києва, маючи можливість проводити звільнювальні дні вдома. Демобілізувавшись у 1983 році, він ще рік перебував без роботи, і лише у 1984 році вступив на факультет журналістики КДУ за запрошенням знайомого декана.

Університет він закінчив у 1989 році. Обставини його вступу та навчання породили чимало чуток про те, чим насправді займався молодий чоловік, офіційно записаний токарем на заводі. Особливо враховуючи те, що після цього в його житті почалося неймовірне везіння. Ще студентом другого курсу у 1985 році він почав підробляти в кількох виданнях, включаючи таємничу англомовну газету «News from Ukraine» (про існування якої не знайдено жодної інформації). Після закінчення вузу його кар'єра розвивалася стрімко.

Хоча Абдуллін походив із небідної родини, а його дружина Тетяна Ростиславівна теж (нібито вона раніше була дружиною сина члена ЦК КПУ), про нього розповідали різні історії. Згідно з однією з них, до та після армії Абдуллін вів розкішне життя радянського мажора, але одного разу потрапив у таку скрутну ситуацію, що був змушений погодитися на співпрацю з радянськими органами. Нібито спочатку він допомагав їм виявляти «антирадників» (звідси й робота на невідому англомовну газету), а потім його переключили на роботу з київськими організованими злочинними угрупованнями.

Саме там він познайомився зі своїм «старшим товаришем» Олександром Волковим. За інформацією джерел Skelet.Org, Волков з молодості був приставлений як агент Угрозиска до свого сусіда Володимира Киселя, київського «авторитета» з прізвиськом Дід.

Все це, звісно, лише чутки. Однак на початку 1990-х років, коли Україна переживала кризу та гіперінфляцію, мало хто міг дозволити собі буквально купатися в доларах. Для цього потрібен був доступ до експортних ресурсів та потужні зв'язки у владі, правоохоронних органах та кримінальному світі. Абдуллін не просто розбагатів — він увійшов до числа перших українських олігархів, які піднялися на нафті та газі. І що цікаво, досі приховує, як йому це вдалося.

Олександр Волков

Перші кроки в бізнесі

У 1989 році молодий випускник журфаку зробив серію фотографій видів Чорнобильської АЕС. За допомогою знайомих він отримав дозвіл та супроводжуючого з дозиметром, а потім опублікував ці фото в західній пресі. Завдяки тим самим знайомим він отримав за це міжнародну премію в конвертованій валюті, на яку купив собі окрему квартиру в Києві (за чутками, у якогось репатріанта). Як бонус журналіст Абдуллін отримав посвідчення «ліквідатора» Чорнобильської катастрофи, що давало йому державні пільги та виплати.

У 1992 році, залишивши «Робітничу газету» та журналістику, Абдуллін став директором фірми «Інтертрейд», про яку згодом не залишилося жодної інформації (або вона була ретельно видалена). Пропрацювавши там кілька місяців, він перейшов на посаду віце-президента корпорації «Республіка», створеної Ігором Шаровим та Ігором Бакаєм. Ця корпорація увійшла в історію України як учасниця великого газового скандалу, який завдав державі збитків майже на півмільярда доларів. На відміну від подібного скандалу з корпорацією ЄЕСУ, цей не отримав широкого резонансу та не мав продовження: про те, що Бакай та його партнери, включаючи Абдулліна, обікрали державу на таку величезну суму, швидко «забули». Це дозволило їм спокійно здійснювати наступні афери.

Таємниці засновників «Республіки»

Засновники «Республіки» викликають багато питань. Перший — кіровоградський бізнесмен Ігор Шаров, який разом з братами відкрив фірму «Інкопмарк», що стала одним із засновників «Республіки». За інформацією джерел Skelet.Org, Шаров перебрався до Києва завдяки зв'язкам свого старшого брата-міліціонера з колишнім начальником Кіровоградського обласного УМВС Юрієм Кравченком, який згодом став міністром МВС. Це сталося саме тоді, коли Кравченко з 1993 року став головою Державного митного комітету України, фактично відкривши «Республікі» ворота митниці.

Другий засновник — Ігор Бакай — до 1993 року займався торгівлею продуктами, а потім раптово став президентом однієї з найбільших газових компаній, яка безкарно обікрала державу на півмільярда доларів. Секрет його успіху викликає стільки ж питань, як і кар'єрний зліт його помічника Абдулліна. Можливо, він справді доводиться племінником першому президентові Леоніду Кравчуку, як неодноразово повідомляли різні джерела. Але можливо, справа була в інших, аж ніяк не споріднених зв'язках Бакая з найбільшими організованими злочинними угрупованнями Києва та їх високопоставленими покровителями.

Коли у 2002 році Бакай балотувався мажоритарним округом у Рівному, він запам'ятався там своєю політичною рекламою у суспільстві братів Кличків. Це був перший випадок, коли Кличко брали участь у великій політиці, хай і лише як команда підтримки. Ще у 1997 році Бакай став основним спонсором Віталія Кличка, але близько зійшовся з цією спортивною зіркою ще на початку 1990-х років, коли той був протеже кримінального авторитету Рибки (Віктора Рибалка). Можна було б припустити, що Бакай викупив Кличка у Рибки, але це не так. На початку 1990-х років вони всі були однією командою: Бакай, Кличко та Рибка. До цієї команди приєднався й Олександр Абдуллін, пов'язаний з іншою командою — Олександра Волкова та Володимира Киселя (Діда).

Усіх їх, включаючи Шарова, об'єднав великий бізнес, який здійснювався через корпорацію «Республіка». До цього бізнесу також мали стосунки Семен Могилевич та його київський «дивлячий» Олександр Пресман. Коли у 1997 році Кисіль опинився в СІЗО, гроші на його викуп (мільйон доларів) дав Бакай, а заносив їх у УБОЗ Пресман.

Діамантові схеми та газові борги

Бізнес «Республіки» розпочався аж ніяк не з газу, але історія перших великих угод корпорації похована в бетоні. Схоже, що через «Республіку» проходив потік масштабного розграбування України та різноманітних афер, у яких брали участь як високопосадовці, так і кримінальні «авторитети». До наших днів дійшла інформація лише про одну угоду (можливо, скоро відкриються й інші), та й то не повністю.

Банк «Україна» видав невеликому банку «Альянс» кредит у розмірі 30 мільярдів карбованців, на який було придбано партію діамантів (можливо, з державних фондів). Потім ці діаманти були продані через «Республіку» до Узбекистану вже за 110 мільярдів карбованців. Зрозуміло, що карбованці в Узбекистані не друкувалися. Йшлося про бартерні операції, в ході яких «Республіка» отримала за ці діаманти (або за кредит, запорукою якого вони були) якийсь товар на вказану суму, який потім також вигідно перепродали. З українського боку угоду покривав Віталій Масол, який невдовзі після цього знову став прем'єром.

Очевидно, що подібних угод було чимало, і саме вони дозволили Бакаю та Абдулліну, який його супроводжував, швидко протоптати доріжку в палаци середньоазіатських «емірів», де вони домовилися про бартерні газові схеми.

Ігор Бакай та брати Клички

Ситуація була наступною: до початку 1994 року державна компанія «Укргазпром», через гіперінфляцію та кризу неплатежів, заборгувала Росії та Туркменістану величезні суми за газ і просто перестала його отримувати. У лютому 1994 року російський «Газпром» вперше на дві доби зупинив поставки. Це спричинило те, що закупівлями газу в Україні почали займатися приватні компанії, які могли за нього заплатити. «Ітера» та «Співдружність» (з 1995 року — ЄЕСУ) закуповували газ в основному в Росії, «Індустріальний союз Донбасу» — в Узбекистані, і повністю обслуговували інтереси своїх власників.

«Республіка» мала стати посередником між «Укргазпромом» і Туркменістаном, розраховуючись за старі борги. Саме на це її благословив той, хто готувався до дострокових виборів — Леонід Кравчук. Статутний капітал «Республіки» становив близько 4 тисяч доларів, тоді як газовий борг України перед Туркменістаном сягав 672 мільйонів доларів. Своїх грошей «Республіка» фактично не мала, проте, користуючись «необмеженим кредитом» від Кабміну та президента, за кілька місяців 1994 року корпорація під керуванням Бакая, Шарова та Абдулліна якось розрулила старі борги «Укргазпрому». Причому так, що туркменський президент Ніязов став великим другом Бакая — напевно, отримавши з цього гарні «відкати».

Однак задоволення туркменського лідера дорого обійшлося українським підприємствам, чия продукція, відправлена до Туркменістану, залишилася неоплаченою, а кредити, взяті в українських банках, не повернуто. Те саме сталося й з туркменським газом, поставленим за новими договорами 1994 року: «Республіка» майже розрахувалася за нього з Туркменістаном, проте знову нічого не повернула ані українським підприємствам та банкам, ані українському бюджету.

Куди ж поділися гроші? За інформацією джерел Skelet.Org, значна частина пішла на фінансування виборчої кампанії Кравчука (президентські вибори), плюс у виборчі фонди кількох чиновників та бізнесменів, які балотувалися мажоритарними округами (парламентські вибори). Мабуть, це й стало основною причиною того, що після виборів «Республіка» просто швидко припинила діяльність.

Однак виникає нова загадка: у сховищах «Укргазпрому» ще два роки лежали незайманими 2,2 мільярда кубометрів газу, що належали «Республікі». Ніхто не наважився їх конфіскувати за рахунок сплати боргів корпорації перед бюджетом та держпідприємствами, які сягали півмільярда доларів. Більше того, незабаром документація «Республіки» згоріла під час таємничої пожежі у її головному офісі.

«Інтергаз» та нові схеми

У лютому 1995 року у Сімферополі було засновано ЗАТ «Інтергаз» (ЄДРПОУ 22298336). Нині це нічим не примітна фірмочка, що займається невідомою діяльністю і переписана на якихось підставних осіб. Однак саме з неї розпочався новий масштабний проект Бакая та Абдулліна.

За кілька місяців вони зареєстрували в Україні ряд однойменних дочірніх компаній, головний холдинг у Києві (АТЗТ «Інтергаз»), а в Пенсільванії (США) компанію Intergas Inc, директором якої став Ігор Шаров. Головний офіс «Інтергазу» у чині президента ЗАТ очолили Олександр Абдуллін, який залишався на цій посаді до весни 1998 року, доки не отримав мандат народного депутата, та Ігор Шаров як голова ради правління.

Олексій Івченко

Цікаво, що першим віце-президентом «Інтергазу», тобто заступником Абдулліна, став івано-франківський бізнесмен Олексій Івченко — майбутній скандальний голова «Нафтогазу» та майбутній власник «Єврогазбанку», що лопнув і обуло вкладників та кредиторів на 2,18 мільярда гривень. Саме з посади в «Інтергазі», у команді Бакая, Абдулліна, Пресмана та Киселя розпочалася його стрімка газова кар'єра. Але яким вітром його туди занесло, теж лишилося таємницею. Івченко — дуже темна конячка, відомо лише, що він був людиною від якогось угруповання, яке контролювало в Галичині нафтогазовий бізнес і вирішило брати участь у великій витівці Бакая.

Разом із Бакаєм, Абдуллін неодноразово їздив до США, де вони займалися придбанням дорогої нерухомості за гроші, виведені з українського «Інтергазу» до його пенсільванської філії Intergas Inc. Було відомо, що «ранчо» собі там купили Бакай і Шаров, а ось інформація щодо Абдулліна знову виявилася ретельно віддаленою. Так само, як і всі подробиці про діяльність «Інтергазу», хоча приховати їх було не просто: корпорація була найбільшим імпортером газу.

Лише у 1996 році «Інтергаз» придбав у «Газпрому» 10 мільярдів кубометрів газу за ціною 80 доларів за тисячу кубометрів — це було набагато дорожче, ніж туркменський газ (55 доларів), проте з якоїсь причини «Інтергаз» переключився з Туркменістану на Росію. Можливо, прізвище цієї причини було Пресман, який «дивився» від Могилевича, який у свою чергу був зацікавлений у продажах російського газу (не «газпромівського», але через «Газпром»).

Однак того ж таки 1996 року прем'єром став Павло Лазаренко, який покровительствував корпорації ЄЕСУ (Юлія Тимошенко). Справи в «Інтергазу» пішли не так добре, як могли б, проте команда Бакая-Шарова-Абдулліна встигла підмаститися до Леоніда Кучми.

Вхід у владу

Ще у 1996 році Ігор Шаров, який перебіг із Компартії (газовий олігарх обирався до Ради як комуніст) до пропрезидентського «Конституційного центру», був призначений представником Кучми в парламенті. А у 1997 році Ігора Бакая було призначено заступником міністра нафтової та газової промисловості України. Через кілька місяців Бакай закинув афери з приватними компаніями і створив державну корпорацію «Нафтогаз України» — до якої увійшли структури «Укргазпрому» і розвалилися «Укргазу». За задумом Бакая, «Нафтогаз» став газовим монополістом, тому діяльність усіх інших газових компаній було згорнуто.

Як «племінник Кравчука» так швидко зумів увійти у довіру до Кучми? Можливо, цьому посприяв Олександр Волков, який фінансував Кучму на виборах 1994 року та з того часу входив до ближнього кола Леоніда Даниловича. Спільною ланкою між Бакаєм та Волковим був «авторитет» Кисіль.

Олег Рафальський

Народний депутат та кримінальна справа

Олександр Абдуллін сам розжився мандатом, обравшись навесні 1998 року до Верховної Ради від виборчого округу №97 (Київ) і влившись до лав вічних нардепів — він уже 21 рік не вилазить із парламенту. Це йому дуже знадобилося вже того ж 1998 року, коли Генпрокуратура порушила кримінальну справу проти Абдулліна та трьох його партнерів: Олега Рафальського, Валерія Акопяна та Олега Зельдіна.

Валерій Акопян

Акопян був головним бухгалтером «Республіки» та «Інтергазу», тобто безпосереднім учасником усіх їхніх брудних схем. Рафальського називали людиною Шарова — він теж із «кіровоградських», але у 2000-х роках приєднався до «донецьких» і довго вірно служив Януковичу, зробивши кар'єру заступника його Адміністрації (2010-2014), після чого перебіг служити Турчинову, а потім Порошенку. Про Зельдіна інформації не збереглося, можливо, він був тісно пов'язаний саме з Абдулліним, який теж ретельно підчищав своє минуле.

Цій четвірці інкримінували масштабні афери з бартерними операціями з закупівлі газу, крадіжки грошей у держпідприємств, які відпускали продукцію для бартерних розрахунків за газ, несплату величезних сум до бюджету, а також відмивання брудних грошей через «Укргазбанк» та переведення великих сум за кордон, у тому числі в США. Справи дали хід, слідчі вилучили в Укргазбанку пачки документів. Однак потім за наказом зверху розслідування згорнули, документи повернули банку, а про справу забули — після чого знову сталася пожежа, і нібито докази згоріли.

Так Абдуллін спалював докази в самому буквальному значенні цього слова.