У умовах громадянської війни дальневосточним українцям доводилося лавірувати між червоними та білими. Хоча обидві сторони (за деякими винятками) ставилися до українського руху ворожо, все ж таки мали його враховувати. У квітні 1920 року більшовики вимушено пішли на створення формально незалежної та демократичної Дальневосточної республіки (ДВР), де серед іншого декларувалися права національних меншин на національно-культурну та адміністративно-господарську автономію. Дальневосточні українці повною мірою скористалися складеною ситуацією.
«У цей період українці почали реалізовувати національно-культурну автономію методом свершеного факту», — розповідає дослідник історії Зеленого Клина Вячеслав Чорномаз. Однак одразу ж після того, як восени 1922 року Дальній Схід опинився під повним контролем більшовиків, ДВР була включена до складу РСФСР. Тоді ж чекісти доповіли до Москви про арешт 14 керівників та ліквідацію українських організацій: «Висунуто звинувачення: 1) у укладенні договору з атаманом Семеновим про культурно-національну автономію, 2) у незаконній видачі паспортів колишнього петлюрівського уряду з його національним гербом особам українського та неукраїнського походження, 3) у сприянні уникненню військової служби згідно виданих паспортів, 4) у поширенні провокаційних чуток про Радянську Україну та контррадянської літератури, 5) у незаконному призначенні вчителів у українські школи… Встановлено отримання головою Далькрайсекретаріату Юрієм Мовою та членом секретаріату Горовим від японської військової місії 400 тисяч золотих рублів на скликання Дальневосточного Всеукраїнського з'їзду, а також участь Мови на нараді щодо питання підтримки Семенова». У січні 1924 року у Читі над ними провели судовий процес. Однак завдяки активній позиції місцевих українців, які приходили на судові засідання, вироки були винесені відносно м'які.
За зв'язки з атаманом Семеновим та японцями троє українців отримали по 5 років, решта — по три та менше. За даними перепису 1926 року, українцями себе назвали 24,4% населення Дальневосточного краю — понад 315 тисяч осіб. З них трохи більше половини назвали українську рідною мовою. Найбільш українським виявився Владивостоцький округ (32,8%), найменш — Камчатка (0,9%). Крім того, урядова комісія, яка працювала на Дальньому Сході у 1929 році, серед іншого встановила, що багато українців почали асимілюватися. На початку 1931 року Далькрайвиконком прийняв рішення про українізацію шести районів Владивостоцького округу та трьох районів Амурського, де українці становили більшість населення. Ще сім районів були визначені для часткової українізації. Незважаючи на дефіцит підготовлених кадрів та інші труднощі, процес просувався досить успішно.
До літа 1932 року на Дальньому Сході налічувалося вже 284 українські селищні ради! Однак у грудні 1932 року у Кремлі приймають рішення про згортання українізації поза межами УРСР. У результаті вже наступного року тут не залишилося ні українських селищних рад, ні шкіл, ні газет. Навіть Український дальневосточний передвижний театр, який їздив селами, закрили!
Дивно, але в мемуарах атамана Семенова чомусь не згадуються його зв'язки з дальневосточними українцями. Однак російська еміграція пов'язувала Семенова не лише з японцями, на допомогу яких він спирався, а й з українцями. Російська еміграційна газета «Відродження», яка виходила в Парижі, писала у грудні 1931 року: «У українських колах у Берліні та Відні були отримані повідомлення від атамана Семенова про те, що японські влади пропонують створити з Нижнього Приморя буферну козацьку державу та що вони мають намір надати сприяння українцям-сепаратистам». Справді, Японія у період між першою та другою світовими війнами виявила великий інтерес до українського фактора на Дальньому Сході.
У японській військовій місії в Берліні був навіть спеціальний офіцер зі зв'язків з українськими емігрантами. Спочатку японці налагодили контакт з гетьманом Павлом Скоропадським, а пізніше переключилися на ОУН — як на більш активну організацію. Під час зустрічей японці наголошували, що лише на Дальньому Сході існує можливість створити українську державу. У 1932 році японські війська вступили до Харбіна та ініціювали створення держави Маньчжоу-Го. На той час там проживало близько 12 тисяч українських емігрантів. У японській військовій місії на випадок війни проти СРСР був розроблений план створення у Приморі буферної української держави. Після початку військових дій планувалося піднути антирадянське повстання дальневосточних українців та пов'язати його з диверсійними діями в самій Україні. Для цього у другій половині 1930-х років у Харбіні за підтримки японців була створена військизована організація «Далекосхідна Січ». На її основі планували створити батальйон, однак у 1943 році, коли справи у японців пішли гірше, вони згорнули цю діяльність.
«Все це створювало реальну загрозу безпеці радянської держави. Водночас чітка та професійна діяльність спецслужб дозволили керівництву країни бути в курсі агресивних планів Японії та еміграції в Маньчжурії та здійснити своєчасну контрпідготовку», — пише історик Леонід Курас у роботі «Українська етнічна група Харбіна 1930-х років у висвітленні радянської розвідки». «Контрпідготовка» полягала, передусім, у масових репресіях та прискореній деукраїнізації Дальнього Сходу. А після того, як радянські війська у серпні 1945 року захопили Маньчжурію, чекісти очистили також харбінську діаспору. Ті, хто не встиг втекти, були відправлені до ГУЛАГу. Результатом такої політики стало різке зменшення кількості дальневосточних українців. Якщо за даними перепису 1926 року на території сучасного Приморського краю українці становили близько 30% населення, то за даними 1939 року — 18,4%, у 1959 — вже 13,18%, у 1989 — 8,2%, а у 2010 — всього 2,55%.
Доля українців у Приморі падала набагато швидше, ніж у Росії в цілому, — відзначає історик Ренат Тамиргалєєв. — Якщо з 1926 по 1939 рік темпи падіння частки українців у Приморі та в РСФСР в цілому були приблизно зіставні, то з 1939 по 1989 рік на фоні стабільної частки українців в РСФСР, яка трималася на рівні близько 3%, частка українців у Приморі безперервно скорочувалася (крім періоду відносної стабілізації у 1979–1989 роках). У 1989–2010 роках в РСФСР/РФ в цілому частка українців також почала знижуватися, але темпи зниження у Приморі були все одно вищі».
У радянські часи любили повторювати, що Володимир Ульянов-Ленін називав Владивосток «містом далеким, але нашим». Здається, українці могли б сказати приблизно те саме про весь Дальній Схід. У всякому разі, колись цей край міг би стати «нашим»…