Суб'єктивні замітки з прес-конференції Президента Зеленського. Прес-секретар Президента Зеленського Юлія Мендель не дозволила «Цензор.НЕТ» задати свою пару запитань главі держави. Можливо, промосковські канали ZIK, NEWSONE та «НАШ» разом із дуетом від Шарія здалися їй ближчими. А може, гнів начальниці пані Мендель викликали публікації про Україну Володимира Зеленського — жорсткі, з багатством фактажу та принциповістю оцінок. Аккредитацію все ж таки надали, тому «Цензор» зміг спостерігати Президента під перехресним вогнем преси. Матеріал групує висновки у п'ять мініглав. Варто підкреслити: цей текст — не ретельний аналіз 2,5-годинної акції, а замітки по гарячих слідах. Перше враження часто буває найточнішим.
Спочатку про позитив. Автор цих рядків регулярно відвідував нечисленні прес-конференції Президента Порошенка та осінній марафон Президента Зеленського. Є з чим порівнювати. Сьогоднішня прес-конференція порівняно з минулорічним Зе-марафоном стала величезним кроком назад, але з лукавими, дещо огидними явищами преси Петра Олексійовича її все ж таки не можна порівнювати. Мінімум брудних прийомів — на кшталт великої кількості заздалегідь узгоджених з Адміністрацією Президента запитань від «дружніх» журналістів, коли співробітник прес-служби, стоячи за спиною журналістів, надсилав сигнали прес-секретарю Цеголко про те, якому з узгоджених репортерів дати слово. Не було сьогодні й серії умилювальних звертань від любовно підібраних маргінальних видань. Не було й вступної, близько 20 хвилин, самовихваляючої промови героя прес-конференції. До запитань перейшли практично одразу — такий діловий підхід можна лише вітати. Замість цього могли б виконати типовий кварталовський етюд на тему «Як чудово, що ми всі тут сьогодні зібралися».
Рік тому Володимира Зеленського грандіозною більшістю обрали Президентом, зокрема й за культивований десятиліттями образ «свого в доску хлопця». Виборець думав: «Наш чоловік не брехатиме нам; не те що Порох». І проголосував. Володимир Олександрович цей аспект свого тріумфу добре вивчив. Не втомлюється нагадувати: я, мої дорогі, на відміну від попередників, не крадію й не брешу.
Щодо «не крадію» — контраргументів на даний момент дійсно немає. А щодо брехні — дозвольте заперечити. Маніпуляції й передергування — це ж форма брехні, чи не так? На сьогоднішній прес-конференції таких епізодів було достатньо. Щоб не розширювати текст до розмірів брошури, виділю три найяскравіші.
По-перше, тема кумівства в кадровій політиці Президента. На системне запитання журналіста Романа Кравця з іменами й посадами давніх друзів Президента глава держави почав крутити, як циган сонцем. Почав зі слабкого місця — генпрокурор Ірина Венедиктова Зеленському справді не давня подруга; потім придрався до формулювання: мовляв, причому тут кумівство, вони ж усі — не кумівства мені! До голови СБУ Баканова й заступника голови Офісу Президента Трофимова не дійшов взагалі. Чому б і ні — це ж не про порошенківського соратника Кононенка розповідати. Зі сторони це виглядало так: Володимир Олександрович валяв ванька. Кравець навіть не почав перелічувати понад 30 прізвищ друзів і знайомих Зеленського, які потрапили до влади — з «Кварталу» зокрема й шоу-бізнесу загалом. Коли глава багатомільйонної держави почав опосередковано мотивувати своє кадрове кумівство кадровим дефіцитом, захотілося відійти в сторону й там гарно посміятися. Перемішано зі сльозами.
Другий епізод. Журналіст Данило Мокрик запитує у Президента: коли ви прийшли на прес-конференцію щодо затримань у справі про вбивство Павла Шеремета, то своєю присутністю «освятили» її висновки про винність затриманих. Яку політичну відповідальність ви готові понести, якщо ці люди, які вже відсиділи півроку в СІЗО, виявляться невинними?
Починається словесний бадмінтон: Президент дивується — а він-то тут при чому? Мокрик пояснює. Президент обурюється: ви що маєте на увазі? Мокрик пояснює. Президент трохи «бикує» й розводить руками: я не розумію, про що ви. Склалося враження, що Володимир Олександрович все чудово розуміє. А відповісти можна було б, наприклад, так: якщо виявиться, що затримані у справі Шеремета невинні, я не лише звільню топ-правоохоронців, які мене підставили, але й публічно визнаю свою помилку, вибачусь перед затриманими й їхніми родичами, перед суспільством. Або так: якщо ці люди виявляться невинними, нехай політичну оцінку мені дадуть українці — на виборах. Так, президентських чекати ще довго, але ось осінні місцеві… А ще краще — поєднати обидві реакції. Це було б гідно й по-європейськи. Але, судячи з усього, не по-зеленськи.
Нарешті, третій епізод — журналістський. Коментуючи претензії журналістів, яких не аккредитували на прес-конференцію (чудово приспособивши в союзники пандемію коронавірусу), Президент сказав: «Я знаю, що це дуже важливо для журналістів. Готов відповідати на будь-які запитання, але ви знаєте, що в нас у країні близько 40 тисяч журналістів. Тому в наступний раз на нашу прес-конференцію ми чекаємо від журналістського співтовариства: підготуйте нам пропозиції, як я можу спілкуватися зі всіма журналістами — формат прес-конференції».
Але, пане Президенте, чому пропонувати журналістам винаходити велосипед, якщо ваша команда з цим завданням уже блискуче справилася? Йдеться про минулорічний медіамарафон. Мало в кого виникли претензії щодо формату, в якому вас з пристрастю допитували десятки журналістів — і ви всім відповідали! Більше того, кожен мав можливість «дожати» вас через мікродіалог. Юлія Мендель такі спроби, якщо й пресікала, то помірно: досвідчена служниця «Слуги народа» знає нюанси служби. І ось тепер удавати забудькуватість — ну, як-то зовсім уже лукаво, не знаходите?
Леонід Кучма про журналіста Гонгадзе: «Грузин…обнаглів, бля…». Так, не публічно — але результат відомий. Віктор Ющенко — синові про журналіста Лещенка: «Перед мордою того журналіста постав той рахунок, а потім піди в суд!» Віктор Янукович — журналісту Найему: «Я вам не завидую…». Петро Порошенко — одній з екс-журналісток 5 каналу, зі скабрезним сміхом: «Дорогенька…» — і далі за текстом. Справедливості ради: ПАП не надто відрізнявся в цій справі. І ось Володимир Зеленський — лише сьогодні: про відсутнього журналіста-розслідувача Михайла Ткача (раніше ним же прозваного «хлопчиком»). Виявляється, Ткача, який пробрався в президентський кортеж, погано виховали батьки. Про журналістку NEWSONE (так, назійливу, нахрапом пробившись до кар'єрного злету — довгої перепалки з цілим Президентом): «Ви були ще маленькою, коли ми в «Кварталі» починали…» Хамські інтонації в розмові з журналістом Мокриком ми вже згадували. Ну й поза журналістським контекстом: що це за «А де ти був?» про мера Черкас? Так, черкаський міський голова — товариш із сумнівною мотивацією й аргументами. Але що це за «тикання» на адресу законно обраного представника місцевої влади? Президент-то до його повноважень — якою боком?
Сьогоднішня прес-конференція стала для журналістів значимою позначкою в оцінці еволюції Президента Зеленського. Попереднім орієнтиром був — той самий осінній марафон 2019 року.
Що кинулося в очі? Володимир Зеленський посивів — але специфічним способом. Він пам'ятає статистику, власні імена, вміє переключатися з однієї теми на іншу, професійно розпалюючись ентузіазмом у вигідних для нього моментах (сьогодні такою темою було будівництво доріг — хоча залишимо цю тему фахівцям). Володимир Зеленський за ці півроку набрав злості й жовчі. Частина друзів, які спочатку багатомісячно вели його запутаною стежкою великої політики, стали ворогами; «теплої ванни», звичної за десятиліття «Кварталу», Володимир Олександрович не дочекався (хоча оточення намагається). І крізь веселі кварталовські маски Володимира Зеленського — проглядається цілком видимий втомлений оскал. Але що ж тут — сам впрягся, самому й тягти лямку. Ще чотири роки.
І едва не головний висновок: Володимир Зеленський хронічно не вміє визнавати помилки. Не те щоб ця риса виключна для наших президентів: саме поняття власної неправоти в їхньому випадку — разве що крупка екс-президентських мемуарів, не більше. Але оскільки нинішній Президент культивує (і, частково, щиро демонструє) тягу до відвертості, його дитяча безпосередність щодо власної непогрішимості («це не я розбив банку з варенням, це кішка!») — особливо кидається в очі.
Кумівство? Яке кумівство, у мене немає кумівства у владі. А я говорив про кумівство й друзів (Порошенка) по армії. Ви чому передергуєте? Поїздка в Оман? Найважливіший для держави дипломатичний крок, трохи втративший в ефективності через прикрі обставини. І руки геть від моєї сім'ї! Серіал «Слуга народа» й його вплив на голосування? А ви побудьте на моєму місці — й зрозумієте! І ніякого популізму не було! Народовладдя? Ну так, воно має бути. Але (з гіркою посмішкою) люди розчаровують. Щодо розчарування — цілком розділяю президентську гіркоту, але чи не за народними смаками, фобіями й хотінками ви самі прокотилися своїм серіалом? Ну й чого тепер сокрушатися? Бумеранг повернувся. Баканов? Він найчеснішим голова СБУ в історії! І найпрофесійніший! Ну, досвіду не вистачає. Але він компетентний! Ах ви не згодні? Ну й що мені з того?! Справа про вбивство Шеремета? Якщо що не так, це Аваков. Тільки він! (Мені його якось навязали). Ермак і його брат? Андрій тут ні при чому. Включіть дедукцію, це всі мої колишні друзі. Вони самі собі суд. А я все зрозумів, у всьому розібрався. (Правда, розповісти суспільству не готов, бо слідство).
В чому тут моя вина?
Так про що ж хотів запитати Президента «Цензор»? Тут немає ніякої страшної таємниці. Запитань з нашого боку було два. Перше — від головреда Юрія Бутусова: «Рік тому ви запитували Порошенка, чому ніхто не сидить за Іловайськ і Дебальцево, але за рік ви не зробили нічого, щоб передати ці давно розслідувані справи в суд. Зараз 93-тя бригада ЗСУ опублікувала відео, як російський спецназ убиває українських воїнів на Донбасі, і ви не виступили зі заявою про цю агресію, ви не наказали знищити ворога. Чому ви ухиляєтесь від виконання обов'язків Верховного Головнокомандувача, не здається вам, що замовчування фактів агресії Путіна з вашого боку, відсутність дій з вашого боку — це зрада пам'яті загиблих українських воїнів, зрада тих патріотів, хто сражається на фронті з російськими окупантами, поки ви літаєте в Оман?»
І другий вопрос — від мене: «Пане Президенте, рік тому за вас проголосувало приблизно стільки ж військових у зоні АТО, скільки й за Петра Порошенка. Як вважаєте, якби вибори президента України відбулися сьогодні, чи отримали б ви таку саму статистику? Чи, можливо, значно гіршу?»
Відповіді? Не відповіли.