Вісімдесят років тому — 10 червня 1940 року — Італія вступила у Другу світову війну. На той час грізного Муссоліні розглядали з остерігою. Однак всупереч очікуванням, Італія виявилася паперовим тигром — страшною лише на вигляд. Італійці в тих подіях стали найслабшою ланкою: тягарем для союзника та мішенню для противника.
У 1939 році восени Муссоліні, попри натяки з Берліна, уникнув вступу у війну, не бажаючи ризикувати. Лише побачивши, як у травні 1940 року німці розгромили голландців, бельгійців, французів та англійців, він вирішив втрутитися. Проте німці вже не потребували союзника, і Гітлер порадив не поспішати. З іншого боку, майбутні противники запропонували вирішити питання мирним шляхом. Ставши британським прем'єром, Черчилль незабаром звернувся до італійського колеги з примирливим листом. Крім того, англійці та французи попросили посередництво американців.
За словами Черчилля, президента США уповноважили заявити, «що нам відомі італійські територіальні претензії у Середземному морі, що ми готові негайно розглянути будь-які обґрунтовані вимоги Італії, що союзники готові допустити Італію на мирну конференцію на рівних засадах з будь-якою воюючою стороною». Французи навіть були готові поступитися італійцям Туніс! Однак дуче, згадавши старі образи, дав зрозуміти, що схильний не договорюватися, а взяти трофеї. Так, 10 червня 1940 року о 16:45 італійський міністр закордонних справ повідомив англійському та французькому послам, що Італія вважатиме себе у стані війни з Великобританією та Францією з 13:00 наступного дня. Виступаючи з нагоди оголошення війни, Муссоліні серед іншого заявив, що Італія повинна отримати вільний вихід до океану.
Необхідно розуміти, йшлося про Суецький канал та Гібралтар. https://www.youtube.com/watch?v=ci02ctkC88g
Від поразки до поразки
Далі було гірше. Наступ на Єгипет розпочався у вересні 1940 року. Маючи переважну перевагу в силах (215 тисяч, 200 танків, 300 літаків проти 36 тисяч, 65 танків, 48 літаків у англійців), італійці просунулися на 90 км і зупинилися, організовуючи комунікації та укріплені табори. Три місяці (!) фронт стояв на місці, а потім британці, отримавши незначні підкріплення (у тому числі 40 нових танків), розгромили італійців. На початку лютого 1941 року італійці втратили половину Лівії та 115 тисяч полонених.
Італія мала значні сили (близько 250 тисяч, на 2/3 місцевих, 190 танкеток та броньовиків, 150 літаків) у Східній Африці: Еритрея, Ефіопія, Сомалі. Спочатку їм протистояло лише 18,5 тисяч британців (також переважно колоніальні частини) при 85 літаках. Однак, наступаючи в розбіжних напрямках — на півдні в Кенії та на півночі в Судані — війська дуче не досягли великих успіхів. Посиливши сили, британці за підтримки ефіопських партизанів контратакували, і у листопаді 1941 року італійці капітулювали (хоча деякі партизанили до осені 1943 року).
Тим часом у жовтні 1940 року Муссоліні напав на Грецію. Однак і тут його спіткала невдача. Греки, яких вважали слабими воїнами, показали, що італійці взагалі нікудишні. «Якби наступна зима не зупинила також і просування грецьких армій, «італійська авантюра» закінчилася б повним розгромом уже через півтора місяця», — коментував ситуацію німецький фельдмаршал Кейтель. Напавши на Грецію, Муссоліні завдав великого удару Гітлеру. Німецька дипломатія докладала чимало зусиль, щоб Балкани залишалися нейтральними. Однак унаслідок грецької авантюри обурилася Югославія, де внаслідок військового перевороту до влади прийшов антинімецький уряд. Гітлер був змушений втрутитися, однак розгромити югославську та грецьку армії було простіше, ніж потім контролювати захоплені території. У листопаді 1940 року англійці влаштували «малий Перл-Харбор» на базі ВМС у Таранто, у березні 1941 року розгромили італійський флот у морській битві. Про те, щоб самостійно захопити стратегічно важливу Мальту, Муссоліні та його військові навіть не помислювали.
Літом 1941 року німці хотіли ввічливо відмовитися від участі італійських військ у війні проти СРСР. «Яким чином зможуть протистояти російським ці «напівсолдати», якщо їх розбили напрочуд убогі грецькі пастухи? — язвив фельдмаршал Кейтель. — Союзна Італія обходилася нам дуже дорого». На цьому тлі повний розгром італійської 8-ї армії на Дону зимою 1942–1943 років виглядає цілком закономірно. Як зауважив італійський офіцер Евдженіо Корті, який воював на Східному фронті, йому неодноразово хотілося кинути написання мемуарів: «Мені було сором і боляче писати правду про нас, італійців, як про солдатів».
Вищевикладене написано не для глумливих насмішок, а щоб провести розбір польотів і зрозуміти: чому італійці воювали так погано?
Чому держава, яка брязкала зброєю близько десяти років, виявилася абсолютно не готовою до війни?
Іспанський прелюдій
Гітлер та Муссоліні брали активну участь у іспанській громадянській війні (1936–1939) на боці генерала Франко. При цьому вони продемонстрували абсолютно різний підхід до справи. Німці обмежилися відносно невеликим (5,5 тисяч) легіоном «Кондор»: передусім авіація, а також танкові, протитанкові та ППО частини. При цьому завдяки частимротаціям через легіон пройшло близько 20 тисяч людей. Для них Іспанія стала полігоном, де вони обкатали на практиці нові способи ведення війни. У свою чергу, Італійський експедиційний корпус в Іспанії налічував понад 50 тисяч людей (усього через нього пройшло близько 80 тисяч). Крім того, задіяли ВМС, допомагали франкістам. Італії все це коштувало дорого — 14–20% державного бюджету. У 1937 році в Римі затвердили програму модернізації та реорганізації армії, а кошти для цього знайшлися лише у 1939 році! Вступаючи у Другу світову, Італія ніби мала 73 дивізії. З них повністю боєготовими були лише 19, а ще 32 — частково.
У пропагандистському запалі Муссоліні неодноразово заявляв, що у італійців 8 мільйонів штиків — насправді, їх ніколи не було більше 2,6 мільйона. Втім, чисельність тоді не відігравала вирішальної ролі. Адже у грудні–лютому 1940–1941 років у Північній Африці на одного британського солдата припадало троє полонених італійців.