Муссоліні розчарувався в своїх співвітчизниках, яким, на його думку, не вистачало воїнськості та мужності. Однак більш компетентні експерти набагато глибше й предметніше проаналізували причини італійської військової неспроможності.
На логістичному фронті в квітні 1939 року дуче майже без боїв захопив Албанію. Правда, вирішальну роль тут зіграла не доблесть італійських військ, а втеча албанського короля та деморалізація албанців. Як зауважив один італійський очевидець, «десант в Албанії був здійснений з такою дитячою дилетантськістю, що якби у короля Зогу була хоча б одна добре навчена пожежна команда, він скинув би нас у море». Однак Муссоліні восени 1940 року чомусь вирішив, що з Грецією буде та сама історія – вони просто не посмітимуть чинити опір. Коли ж греки відбили наступ і контратакували, виявилося, що італійці не готові до тривалої війни навіть проти відносно слабого противника. Справа в тому, що албанські порти й аеродроми не мали достатньої пропускної спроможності, щоб забезпечувати всім необхідним 200-тисячну угруповання військ.
«Солдати погано переносять перебої в постачанні та нестачу теплого одягу», – констатував новопризначений начальник генштабу й командувач грецьким фронтом генерал Уго Кавальєро (згодом маршал), для якого головною проблемою стала інфраструктурна. Ще більше значення питання постачання набули на африканському театрі військових дій. У 1941–1943 роках італійці й німці втрачали від 20% до 80% вантажів, які переправлялися через Середземне море. Багато успіхів «Лиса пустині» фельдмаршала Роммеля були б неможливі без захоплення багатих трофеїв. Залишається лише дивуватися, як німцям вдавалося восени 1942 року забезпечувати війська від Норвегії до Волги й Єгипту.
Фельдмаршал Роммель як ніхто інший знав італійців: у Першій світовій він воював проти них в Альпах, у Другій – разом з ними в Північній Африці. За його словами, «італійський солдат дисциплінований, невибагливий, працьовитий і показує німцям, як треба споруджувати укріплення й копати окопи; умілий відбиває атаки, але сам у атаку йде млаво, а головне – йому не вистачає військової підготовки. Багато операцій зазнали невдачі виключно через відсутність взаємодії між артилерією й піхотою. Нестача транспортних засобів позначається на постачанні військ. Були випадки, коли італійські частини вступали в бої некомплектними. На думку генерала Роммеля, італійські частини пристосовані скоріше для оборони, ніж для наступу… Командування німецької армії, – завершує генерал Бастико, – хоч і не говорить цього відкрито, але вважає, що справжню війну ведуть лише німецькі частини, а італійці надають їм лише дуже скромну допомогу».
Похідної точки зору дотримувався й інший тісно взаємодіючий з італійцями німецький фельдмаршал Кессельринг: «Італійські збройні сили були набагато краще підготовлені для парадів, ніж для війни. Їхні казарми були погано пристосовані для навчання особового складу військовому мистецтву; демонстраційні занурення їхніх підводних човнів і фігури вищого пілотажу, продемонстровані їхніми льотчиками, не мали жодного стосунку до дій в умовах реального бою. Італійці не надавали достатнього значення ні бойовій підготовці в межах невеликих підрозділів, ні відпрацюванню бойових дій в межах видів збройних сил… З цього зовсім не випливає, що італійські солдати не годилися для тривалих і наполегливих бойових дій. Ответственность за все описанное выше ложится на Муссолини и его государственных секретарей, занимавших этот пост в мирное время. Якщо вони знали про всі згадані серйозні недоліки й проблеми, їм не слід було приймати рішення про вступ у війну… Я бачив дуже багато прикладів героїзму, проявленого італійськими частинами й підрозділами, окремими солдатами й матросами… Але результат бою вирішують не окремі акти героїзму, а ступінь підготовленості й бойовий дух військ».
Погана підготовка посилювалася тим, що італійська бронетехніка й артилерія (включно з протитанковою) помітно поступалися ворожим. Проблеми з підготовкою були й на флоті: італійські моряки вкрай погано взаємодіяли з авіацією й, на відміну від британських, виявилися не готові до нічних боїв.
Наскільки безініціативно італійці воювали, настільки ж обстійно облаштовувалися. Восени 1940 року під час вторгнення в Єгипет італійська армія, пройшовши близько сотні кілометрів, зупинилася. На подив англійців, італійці (маючи значну перевагу!) не стали розвивати успіх, а почали будувати укріплені табори, прокладати дороги й навіть тягти водопровід! Вони так розслабилися, що навіть прозевали підготовку британського контрнаступу! Австралійський військовий кореспондент Алан Мурхед однією з причин поразки італійців у Північній Африці назвав їхню надмірну тягу до комфорту: занадто багато сил і ресурсів витрачали не на війну, а на освоєння пустині. «Ніхто не заперечує, що італійці храбрі солдати, – писав Мурхед. – У всякому разі, до певних меж. Вражає їхня смішна тяга до розкоші. Коли британці увійшли в табір, то не повірили своїм очам: у кожного італійського солдата була індивідуальна кавоварка «Еспресо», щоб після їжі зварити собі напій за смаком і посмакувати з індивідуальної чашечки! За кілька місяців бойових дій наші бригадні генерали не жили й одного дня в таких розкішних умовах, як італійські унтер-офіцери. В англійських окопах не знали, що таке покривало чи парадна форма одягу, й уж напевно, тут не користувалися чоловічою парфумерією! Командир британської бригади носив бриджі кольору хакі й такого ж кольору сорочку. На сніданок він їв шпик, на обід – гуляш і консервований компот, на вечерю – те саме! Вся «розкіш» для нього вичерпувалася радіоприймачем, сигаретами й віскі з теплою водою. А вино, ліквери, ветчина чи свіжий хліб – ні, цього не було ніколи, або ж вкрай рідко».
Взагалі італійці воювали часто непередбачувано. Численні гарнізони добре укріплених і забезпечених Бардії й Тобрука капітулювали після короткої (близько двох тижнів) облоги, на другий день штурму. А невеликий гарнізон затеряного в пустині оазису Джарабуб відбивався чотири місяці (італійська Брестська фортеця, про яку одразу зняли фільм). Втім, успішну оборону Джарабуба пояснюють і тим, що британці, щоб не зруйнувати святині мусульман-сенусітів, обережно застосовували артилерію й авіацію.
Італійські генерали й адмірали причиною своїх вражаючих поразок вважали те, що дуче планував військові операції, керуючись ефектністю, а не ефективністю. Мовляв, його більше турбувало, які заголовки з'являтимуться в газетах. Однак все було ще гірше. Талановитий пропагандист Муссоліні так умілий будував імідж фашизму, що в результаті став жертвою самообману, повіривши в могутність своєї держави й у те, що придумані ним «вісім мільйонів штиків» дійсно існують. Однак незабаром після вступу у війну стало очевидно, що замість могутності у нього була показуха.
«У 1930-х роках дипломатія керованої Муссоліні Італії значно пожвавилася завдяки демонстрації невгамовної воїнськості й створенню привиду величезної військової сили, – пише американський експерт зі стратегії Едвард Люттвак. – Муссоліні заявляв про наявність у нього армії в «вісім мільйонів штиків», а його паради являли собою лихі постановки, з берсальєрами, що бігли, й ревучими моторизованими колонами. Італійська авіація користувалася великою повагою через її вражаючі дальні перельоти, а італійські ВМС могли виставити багато вишуканого виду кораблів саме тому, що занадто незначні суми витрачалися на стрільби й навчання. Внаслідок військової політики, для якої пропагандистські постановки виявлялися набагато важливішими за нудні потреби підготовки до війни, Муссоліні пожертвував реальною бойовою силою заради сильно роздутої військової могутності. Лише вступ у Другу світову війну завершив роки успішного обману й самообману».
Однак Муссоліні замість усвідомлення помилок розчарувався в «недостатньо воїнських» італійцях. Втім, італійці розчарувалися в дуче ще більше, що мало для нього найсумніші наслідки.
Італія вступила у Другу світову, маючи лише 19 повністю боєготових дивізій (із загального числа 73); 12 кавалерійських і всього 5 танкових полків; основу артилерії складали трофейні австрійські гармати часів Першої світової. І з таким «господарством» дуче полізав проти могутної Британської імперії!
Однак у червні 1940 року Велика Британія перебувала в найскрутнішому становищі. Британці евакуювали свої війська з Дюнкерка, але втратили при цьому майже всю важку зброю й значну частину легкої. Боєздатних військ залишилося мало – армію слід було перевооружити! А сили домініонів і колоній ще не були мобілізовані. Відновити й нарощувати сили британцям вдалося лише до листопада 1940 року. Тому якби влітку-восени 1940 року італійські війська в Африці діяли більш енергійно й рішуче, то цілком могли б розраховувати на успіх. При найбільш вдалому розкладі наступаючі по збіжних напрямках північно- й східноафриканські італійські армії могли б зустрітися на Нілі, десь у Єгипті чи Судані.
Найбільшою помилкою Муссоліні стало нападіння на Грецію, яка оголосила нейтралітет. І хоча греки симпатизували британцям, їхній нейтралітет був вигідніший німцям. «Можна лише припускати, яким був би хід подій, не покарай нас Бог союзом з Італією, – згадував німецький фельдмаршал Кейтель. – Що було б, якби Гітлеру вдалося запобігти безвідповідальному «походу» дуче проти Греції? Нам не довелося б допомагати італійцям у їхній позбавленій будь-якого сенсу авантюрі. Не виключено, що й у нейтральній Югославії не сталися б відомі події – переворот і прихід до влади антигерманських сил… Можна лише гадати, яким було б співвідношення сил у російській кампанії й що могло б означати для нас завоювання двох найбільш сприятливих у військовому відношенні місяців».
Крім того, «грецький похід» відвернув італійців від Мальти, яка сиділа занозою в італійському чоботі. У червні 1940 року гарнізон острова складав всього 4 тисячі солдатів і близько 20 бойових літаків, а через півтора року (коли німці й італійці планували десантну операцію) – 26 тисяч і постійно поповнюваний авіапарк.
Найбільш розумним рішенням для Муссоліні було б послухати свого союзника, потенційних противників і власне італійських військових – з дуже різних причин, але всі вони відговорювали дуче від втручання у війну.