Цей непомітний екс-чиновник протягом понад двадцяти років безперервно «пилив» бюджетні кошти та «дерибав» державну землю за чотирьох президентів, незважаючи ні на Майдани, ні на кризи чи війну. Нині Дмитрій Ісаєнко продовжує займатися своїм далеко не малим бізнесом уже за Зеленського, хоча й обміняв чиновницьке крісло на мандат народного депутата від ОПЗЖ. Ветеран української корупції та один із засновників будівельної мафії Києва, сьогодні Ісаєнко є також частиною масштабного «антикличківського змовлення», в якому спільно беруть участь «слуги народу» та люди Віктора Медведчука. Головна мета цього змовлення — замінити Віталія Кличка на свого послушного мера, через якого буде проведено масштабне перерозподілення сфер впливу та контролю. Кожен його учасник переслідує власні інтереси, а у Дмитрія Ісаєнка вони гранично ясні: зі своїм компаньйоном Андрієм Ваврішем він хоче стати головним забудовником Києва, поклавши лапу на найбільш лакому частину будівельного бізнесу — бюджетні проекти, на яких можна «пилити» колосальні гроші. Алчність цієї людини не має меж: адже Дмитрій Ісаєнко зі своїми фірмами й так уже є крупним учасником будівельного ринку Києва та одним із найбагатших екс-чиновників України.
У цьому році він задекларував 151,7 мільйона гривень лише готівкою, увійшовши до трійки нардепів із найбільшою кількістю «кешу».
У об'єктив українських журналістів Дмитрій Ісаєнко вперше потрапив у 2015 році після його скандального незаконного отримання статусу учасника АТО. Це стало приводом для його звільнення з посади заступника міністра будівництва та житлово-комунального господарства, і тоді ж про нього вийшов сюжет у програмі «Наші гроші» Дениса Бігуса. Так українці дізналися про те, що скромний чиновник задекларував за рік понад 20 мільйонів гривень доходу, що його сім'я володіє розкішними особняками, а також про складність створених ним корупційних схем. Ця несподівана «популярність» сильно розстроїла Ісаєнка, який усе життя намагався не показувати носа з тіні, у якій йому було так затишно «скиртувати» свої мільйони. І він постарався зробити так, щоб про нього більше не згадували. І ось, по прошествю п'яти років, він сам нагадав про себе цілою горою задекларованої готівки — знову змусивши українців замислитися про те, як же він її «заробив».
А справді, як? Що можна вкрасти на будівництві? У радянські часи інженерно-будівельні військові частини були найменш популярними. Нуль поваги від оточення, ніякої романтики, з подвигу лише трудовий, та й то лише наприкінці п'ятирічки, розраховувати на бойові нагороди не доводилося. Солдати будівельних батальйонів мали репутацію ущербних, а їхні офіцери — алкоголіків. Однак для розторопних людей будівельний батальйон відкривав широкі можливості, а офіцери-будівельники стали одними з перших «бізнесменів у погонах». Якщо, наприклад, офіцери Західної групи військ возили в СРСР імпортний ширпотріб, постигаючи ази комерції, то військові інженери добре мали на крадіжці будівельних матеріалів та різних «шабашках». Ось чому наш герой, людина у всіх відношеннях практична, обрав собі саме цю стежку.
Дмитрій Валерійович Ісаєнко народився 30 серпня 1967 року в місті Річиця Гомельської області (Білорусь). Про своїх батьків, про дитинство та юність він нікому нічого не розповідав, так само як мовчить про своє життя взагалі. Він навіть старанно витер будь-які згадки про себе та своїх родичів, про їхні фірми, з усіх доступних баз даних — це безпрецедентна конспірація!
Однак можна зробити висновок про те, що Ісаєнко навчався в школі добре, тому що після її закінчення вступив до Ленінградського вищого військового інженерно-будівельного училища (нині Військовий інженерно-технічний університет). А це не лише найстаріший військово-технічний виш, який мав у СРСР статус елітного: молодих лейтенантів-інженерів розподіляли з нього не в тундру казарми будувати, а на найважливіші береговові об'єкти флоту. Навіть у найгіршому випадку Ісаєнко ризикував потрапити служити в Мурманськ або Північноморськ (де хороші надбавки та спецпайок), але йому вдалося витягти найкозирнішу карту — у 1989 році він був розподілений у Крим, у Балаклаву, в Управління спеціалізованих робіт, помічником начальника монтажної групи №241. До початку розділу Чорноморського флоту між Україною та РФ Дмитрій Ісаєнко сам став начальником групи, а ще через три роки очолив будівельно-монтажну дільницю (БМД) №22. У той період Ісаєнко отримав українське громадянство, а заразом, за інформацією джерел SKELET-info, оформив собі й російське. Також джерела повідомляють, що у 90-х Ісаєнко провернув кілька успішних афер та розкрадань, які дозволили йому накопити початковий капітал та завести потрібні зв'язки серед «великих людей».
Спочатку це була продаж викрадених будівельних матеріалів та металу зі складів та розграбовуваних військових об'єктів — у частці з тими, хто за ці склади та об'єкти відповідав, а також за участю напівкримінальних кримських бізнесменів, за допомогою яких усе це вигідно продавалося. Так само продовжувала приносити дохід, коли незаконна, а коли й легально оформлена «шабашка»: у Криму оживилося приватне будівництво, і попит на будівельну техніку та фахівців, так само як і на бетон з цеглою, був високий. З середини 90-х, коли почалося стрімке скорочення армії, а держава почала виділяти кошти на будівництво житла для офіцерів, Ісаєнко сів верхи на новий джерело доходу — участь у «дерибані» дорогої кримської землі та «розпилі» бюджетних коштів. Наприклад, при будівництві якогось великого об'єкта завжди можна було «втихаря» відрізати кілька шматків землі під приватні будиночки, або більший шматок під міні-готель. Ну а вишенкою на торті стали корупційні схеми субпідрядів, які Ісаєнко освоїв за допомогою приватних фірм, оформлених на близьких людей: його БМД передавала їм роботи та гроші, після чого гроші розворовувалися, фірми лопалися, а будівництво перетворювалося на довгобуд або взагалі на заброшений недобуд.
Пізніше це стало основним «бізнесом» Дмитрія Ісаєнка. Усе це й допомогло йому у 1999 році здійснити головокружний стрибок з табуретки начальника БМД-22 у Балаклаві прямісінько в крісло заступника начальника Централізованого спеціалізованого будівельного управління (ЦСБУ) Міноборони в Києві. Можна уявити, які знайомства для цього були задіяні та скільки грошей занесено! Невдивовижно, що Ісаєнко крайньо не любить згадувати про свій кримський період служби, щоб не проговоритися ненароком чиїсь імена або про якісь скандали.
У веденні ЦСБУ були всі будівельні проекти Міністерства оборони, відповідно через нього проходило й їхнє фінансування. Дмитрій Ісаєнко, з 1999 по 2002 рік займав крісло заступника начальника, а з 2002 по 2006 — начальника ЦСБУ, затверджував ці проекти, вибирав генпідрядчиків та підсовував їм своїх субпідрядчиків. І хоча в ці роки нужденного бюджету Міноборони грошей на військове будівництво виділялося крайньо мало, переважно лише на ремонт об'єктів та на зведення житла офіцерам, Ісаєнко сумів на них непогано нажитися.
Давайте перелічимо ті його афери, про які стало відомо. Однією з найгучніших та найтривалішим скандалів було діло про стадіон Клубу Чорноморського флоту (КЧФ) у Севастополі, розташований за адресою Бастіонна, 4 (колишній військовий містечко №257). Почалося воно у 2004 році з чергової земельної схеми Ісаєнка: спочатку він, як начальник ЦСБУ, підписав з севастопольською фірмою ТОВ «Бриз-Норд» (її засновники — старі знайомі Ісаєнка з 90-х) договір про реконструкцію стадіону, але потім у договір внесли ключові зміни. Тепер уже предметом договору було «паєве» будівництво на місці стадіону житлового комплексу: Міноборона передавала в пай саму територію стадіону, а «Бриз-Норд» мала побудувати на ній комерційний житловий комплекс та виділити в ньому для військових 40 квартир. Однак уже через півроку «Бриз-Норд» вирішив розрахуватися з Міноборони квартирами… у Джанкої та у Харківській області, причому старими, що потребували ремонту! Звісно, що їхня ринкова вартість була на порядок нижча, ніж нове житло у Севастополі. Ну а 3,55 гектара території стадіону переходили у власність «Бриз-Норд».
Причому договір про відчуження стадіону від імені міністра Міноборони Анатолія Гриценка підписував особисто Дмитрій Ісаєнко, надавши довіреність №2369. Як потім з'ясувалося, довіреність була… підробленою, втім, під час керівництва Міноборони Гриценком підробленими довіреностями володіли багато його підлеглих. Тут варто згадати афериста Вячеслава Кредисова, який за точно такою ж схемою увів у ЗСУ стадіон в Одесі! Однак за збереження стадіону КЧФ виступила місцева громадськість. Почалися протести, їх підтримало керівництво флоту та Федерація футболу України, до судів посипалися позови. І ось під час розгляду справи з'ясувалося, що Ісаєнко схитрив. Було порушено кримінальну справу, фігурантом якої він був. Ісаєнко домігся розгляду справи в Печерському райсуді Києва, куди він з'явився з позицією глибокого обурення, кинутої на нього тіні. Судді, можливо, були заздалегідь «підмазані», тому що хоча вина Ісаєнка була чітко прописана в Постанові суду, рішення не зобов'язувало порушити нову справу вже безпосередньо проти нього. А потім «занесли» до Генпрокуратури, яка залишилася глухою та сліпою.
Що ж стосується стадіону, то війна за нього між державою та «Бриз-Норд» тривала до 2013 року, ну а далі ви самі розумієте…
Подібна афера чуть раніше була провернута Ісаєнко в самій столиці. 31 грудня 2003 року (прямо під бій курантів, що ли?) між Міноборона в особі начальника ЦСБУ Дмитрія Ісаєнка та ПАТ «Трест «ПівденьЗахідТранс-Буд» був укладений договір №7/38-03 про паєву участь у будівництві житла за адресою вулиця Підвисоцького 4, на місці військового містечка №2 (ділянка площею 19,55 гектара). Спочатку договір передбачав виділення для військових 25% квартир у новобудові, але потім Ісаєнко змінив його, і військовим виділялися вже лише 5% квартир у Києві, а решта — у різних регіонах України. Тобто замість нового та дорогого житла в столиці, захисникам України виділили старі квартири в глухих місцях.
Але ж при цьому Міноборона все одно віддавала за них 19,55 гектара золотої столичної землі! Потім договір переглядався, замість «ПівденьЗахідТранс-Буда» підрядчиком виступило ТОВ «Стройспецсервіс» олігарха Василія Хмельницького, який розгорнув у 2007 році на цій території будівництво житлового комплексу «Новопечерські липки». А на останок, за участю Ісаєнка, чиновники Міноборони погодилися (за хороші відкати) скоротити положене військовим за договором 85 000 кв.м. житла до 51 000 кв.м.
Іноді у військових крали не окремі квартири, а цілі будинки! Ця доля спіткала об'єкт, зведений у селищі Решетилівка Полтавської області. Історія цього шахрайства така: у 2003 році ЦСБУ доручив підпорядкованому собі державному підприємству «Ліси оборони» звести в селищі 30-квартирний будинок для офіцерів з близької військової частини. Директор ДП «Ліси оборони» Андрій Зернов (довірена людина Ісаєнка) укладив договір на підряд з приватною фірмою «Квант» — яку він сам же й заснував! ЦСБУ виділив на будівництво 1,91 мільйона гривень (380 тисяч доларів), перечисливши їх ДП «Ліси оборони», а та передала їх на рахунок «Кванта». У зворотному порядку фірма «Квант» мала звести будинок, «Ліси оборони» оформити на себе власність на квартири та передати їх ЦСБУ. Але цього не сталося: спочатку термін здачі будинку відклали до 2005 року, а потім «Квант» розірвав договір з «Лісами України» (руками Зернова) та привласнив собі всі 30 квартир — перепродавши їх ТОВ «Теплобуд» за комерційною ціною.
Ворочаючи десятками гектарів землі, тисячами квартир та шестизначними сумами, Дмитрій Ісаєнко не гребував і відносно дрібними крадіжками. Так, у 2005 році ДП «Ліси оборони» придбало 2911 сталевих ванн для квартир та казарм військовослужбовців на загальну суму 925 тисяч гривень. Продавцем виступила АТ НПК «Будівельний капітал» — на даний момент фірма закрита та засновники кілька разів змінювалися, а тоді вона належала… дружині Ісаєнка. Але справа була навіть не в корупції! Ціна для ванн була дуже навіть низькою (у магазині найдешевша коштувала в півтора раза дорожче), тільки ось ніяких ванн військові так і не дочекалися: фірма дружини Ісаєнка банально «кинула» їх, вкравши майже мільйон гривень (185 тисяч доларів на той момент). За цим фактом теж було порушено кримінальну справу — і вона теж була закрита.