У липні 1776 року проголошення незалежності тринадцяти американських колоній супроводжувалося тим, що в Нью-Йорку «патріоти» повалили пам'ятник британському королю Георгу III. Згодом його переплавили на кулі для стрільби по британським солдатам. Натомість «роялісти» приховали деякі частини монумента. Сучасне повалення пам'ятників у США, яке викликало обурення багатьох, має глибоке коріння в американській історії та значний символічний смисл. До речі, київський бессарабський Ленін, з якого розпочався український «ленінопад», вперше з'явився в 1939 році на Всесвітній виставці в Нью-Йорку. Історики часто вказують на схожість між Україною та США – обидві країни виникли на фронтирі, мінливому військовому прикордонні між різними суспільними системами, де відбувалося протистояння та взаємодія ворожих світів. Якщо продовжити українсько-американські паралелі, то можна сказати, що проголошення незалежності США розпочалося з аналогу податкового майдану.
У 1765 році американські колонії відчули на собі додатковий податковий тиск – британський парламент запровадив відчутний для них «Акт про гербовий збір». Спочатку, відповідно до англійських політико-правових норм, колоністи вимагали собі представництва в британському парламенті, щоб впливати на ухвалення податкового законодавства. Адже піддані британської корони не повинні були обкладатися податками без згоди їхніх обраних представників.
«Податки без представництва – це тиранія!» – таким було початкове гасло американської революції. У результаті багаторічних суперечок британський парламент, скасувавши більшість додаткових податків і мит, категорично відмовив колоніям у парламентському представництві. Уособленням «податкової тиранії» з боку метрополії став чайний збір, за рахунок якого утримували флот і колоніальну адміністрацію (тоді чай був стратегічним товаром і мав набагато більше значення, ніж нині). Спочатку колоністи надавали перевагу дешевшому контрабандному чаю, проте британці оптимізували чайний податок так, щоб їхній чай міг конкурувати з контрабандним. Таким чином глибокого символізму набуло «Бостонське чаювання», коли в грудні 1773 року перевдягнуті індіанцями «Сини свободи» (тогочасні американські екстремісти) викинули вантаж британського чаю в море. У відповідь метрополія почала посилювати тиск: на початку 1774 року британський парламент ухвалив низку «нестерпних законів», спрямованих на приборкання колоній. Обурені колоністи не лише не залякалися, а й оголосили бойкот товарам з метрополії, а потім восени 1774 року скликали Перший континентальний конгрес, який вимагав широкого самоврядування.
По суті, йшлося про створення під владою британського короля окремого американського парламенту. Тим часом боротьба перейшла в площину збройного конфлікту. Другий континентальний конгрес влітку 1776 року, враховуючи безперспективність подальших переговорів з метрополією, ухвалив рішення про формування Континентальної армії та проголосив незалежність 13 колоній. Правник Деніел Леонард з Массачусетсу (саме в цьому штаті все розпочалося й набуло радикальних форм) писав: «Невже нащадки не здивуються, коли дізнаються, що теперішні заворушення почалися зі скасування парламентом податку в шилінг з фунта чаю і запровадження податку в три пенси, і не назвуть це неосяжним безумством?» Аж ніяк не можна сказати, що всі американці одразу стали прихильниками незалежності. Навпаки, серед них було чимало «лоялістів» чи то «людей короля», які воювали проти повстанців – як у складі британської армії, так і в добровольчих формуваннях. Війна 1775–1783 років у значній мірі була громадянською війною. «Лоялістом» був навіть рідний син одного з батьків-засновників США Бенджаміна Франкліна (того, що зображений на банкноті в 100 доларів) – Вільям Франклін.
Показово, що після того, як США здобули незалежність, понад сто тисяч осіб (із загальної кількості близько 3,7 млн осіб) переселилися до Канади та інших британських колоній. Американці згодом стали абсолютно переконані в неминучості такого розвитку подій (подібно до того, як у СРСР намагалися переконати в неминучості перемоги Жовтневої революції й торжестві комунізму). Але насправді успіх Американської революції в значній мірі зумовлений низкою випадковостей (був випадок, коли густий туман і зміна вітру врятували Континентальну армію від розгрому). Показово, що спочатку навіть творці американської незалежності Бенджамін Франклін і Джордж Вашингтон виступали за порозуміння з метрополією. До речі, якби війна між Північчю і Південом (1861–1865) закінчилася перемогою конфедератів, то вона також цілком могла би увійти в історію під іменем «Війни за незалежність», а не «Громадянської». Можна сказати, що Британську імперію підірвала надмірна централізація, в рамках якої на початку XVIII століття (1707) були скасовані окремі англійський і шотландський парламенти, а натомість створили єдиний парламент Об'єднаного королівства.
Якби цього не сталося, то на додачу до цих парламентів міг би з'явитися новий парламент американських колоній. Усі вони діяли би під егідою єдиної британської корони. До речі, у той же час існував (до 1801) окремий ірландський парламент під егідою британської корони, а Георг III був не лише королем Великобританії та Ірландії, а й курфюрстом Ганновера. Між іншим, ірландцям дали в об'єднаному парламенті аж сто місць. Дивно, що чогось подібного не запропонували свого часу північноамериканським колоніям (натомість, цілком можливо, негативний американський досвід врахували при розгляді ірландського питання). Насамкінець, варто зауважити, що США постали як нарочито й виразно мігрантська держава. Показово, що корінні американці (індіанці) отримали громадянство США лише в 1924 році – майже через півтора століття після проголошення незалежності. Шанси на становлення суто індіанської держави були хіба що в разі перемоги британців в Англо-американській війні 1812–1815 років.