Головним підозрюваним у «діоксиновій справі» протягом усіх цих років був і залишається колишній заступник голови СБУ Володимир Сацюк, на дачі якого нібито й був отруєний Віктор Ющенко. Після вимушеного втечі в Росію, де він отримав погони генерала ФСБ, Сацюк уже повертався в Україну у 2011 році й навіть намагався балотуватися до Верховної Ради. Тоді у нього нічого не вийшло, однак він намагається знову, приєднавшись до нинішнього потоку повертаючихся політичних емігрантів. А його син Владислав уже пішов стопами батька й збирається балотуватися на парламентських виборах за 62-м мажоритарним округом. Володимир Сацюк може розраховувати на те, що всі підозри на його адресу, як і сама справа про отруєння Ющенка, давно вже стали неактуальними. Адже цю справу було розвалено й перетворено на «діоксиновий балаган» самим Віктором Андрійовичем, який кілька років роздував зі своєї загадкової недуги політичний фарс. Але з уходом зі сцени Ющенка українці швидко забули й про колишнього президента, й про його бджіл з горщиками, й про його отруєння нібито величезною дозою діоксину – який впертий не хотів виводитися з його організму аж до виборів 2010 року.
Другий фігурант цієї справи, Ігор Смешко, уже й сам балотувався в президенти, а тепер йде зі своєю партією на парламентські вибори – причому до нього вирішив приєднатися його колишній заступник. Більше того, Володимира Сацюка називають касиром партії «Сила і честь». Так само був забутий питання, на яке так ніхто й не дав прямої чесної відповіді: а навіщо, власне, «народний кандидат» Ющенко, щодня клеймивший «режим Кучми», відправився на дружній ужин з двома «ланцюговими псами» свого ворога? Причому Сацюк і Смешко тоді не просто очолювали СБУ, вони вважалися ставленниками Віктора Медведчука – найненависнішого ворога «помаранчевих». Напівофіційна версія від команди Ющенка говорила, що «український месія» поїхав домовлятися з ними про «перехід на сторону народу». І в це повірили багато фанатів «помаранчевої революції». Ось тільки, як з'ясував SKELET-info, це була далеко не перша зустріч Ющенка з Сацюком. На момент злощасного ужину (5 вересня 2004 року) вони були давніми й добрими знайомими, практично «кентами» – про що красномовно свідчить фотографія з їхнього «рандеву» на дачі Сацюка, де той по-дружськи поклав руку на плече Ющенка (що дозволялося лише друзям Віктора Андрійовича).
Фото, зроблене Давидом Жванією, викликало й деякі інші питання – наприклад, хто був п'ятим учасником цієї зустрічі? Можливо, п'ята чашка з більш світлою чаєм належала Томасу Цинцабадзе – людині, що залишилася за кадром цієї скандальної історії в якості «водія». Пізніше Цинцабадзе стверджував, що давно був близьким знайомим Сацюка й що це була далеко не перший раз, коли він возив до нього на дачу Віктора Ющенка. Таким чином, закулісся української політики виявилося зовсім іншим, ніж те, що показували зі сцени Майдана довірливому народу. Це стало ще одним аргументом на користь версій про те, що ніякого отруєння не було й Ющенко просто використовував свою хворобу в політичних цілях. І все ж до сих пір так й не отримані відповіді на два питання: що саме пов'язувало Ющенка й Сацюка й чому перший звинуватив другого в причетності до свого отруєння?
Володимир Сацюк народився 11 березня 1963 року в містечку Малин Житомирської області. Після школи він поступив на місцевий ливарно-механічний завод учнем фрезерувальника. Судячи з його біографії, Сацюк з якої-то причини «запізнився» на строкову службу в армії. Обидва своїх призиви 1981 року він пропустив, як і весняний 1982-го, продовжуючи працювати на заводі, а ось з осені 1982-го по весну 1987-го він навчався в Київському вищому загальновійськовому командному училищі імені Фрунзе (закрито у 1992 році) за спеціальністю «військова тактична розвідка» й «перекладач німецької мови». Після закінчення училища до 1994 року Володимир Сацюк проходив службу в армії: спочатку в Радянській, а потім… а ось потім якось незрозуміло, тому що ця сторінка його біографії була «засекречена», коли він потім у «нульових» працював заступником голови СБУ. За інформацією джерел, Сацюк був офіцером то чи ГРУ, то чи КГБ – словом, радянських спецслужб. Водночас це могло бути лише легендою, створеною пізніше для того, щоб Сацюк міг отримати керівну посаду в СБУ.
Залишається під питанням, де й кому він служив з 1992 по 1994 рік – Україні чи Росії? Звідси інформація про те, що Сацюк був «засланим козаком» уже російських спецслужб, що підтверджується іншою інформацією про те, що після своєї втечі в Росію він став радником директора ФСБ у чині генерал-майора цього відомства. Але найцікавіше ось що: у Київському командному училищі Сацюк навчався разом з Ігором Потапенком і Сергієм Федоренком, і саме ці двоє зіграли в його житті дуже важливу роль – вивівши його у великий бізнес і у велику політику. Причому повідомлялося, що Потапенко й Федоренко теж мали безпосередній стосунок до спецслужб (все ж таки навчалися розвідниками), а головним у їхній групі був Потапенко – адже він і почав їхній бізнес.
Поки колишні комсомольці й комуністи перепховували в комерційні банки «золото партії», ця тройця працівників спецслужб займалася торгівлею цукром. Ходили чутки, що свій перший цукор вони нібито «крали» то чи з армійських складів, то чи з Держрезерву, увійшовши в частку з високопоставленими офіцерами служби тилу. Ну а офіційно у 1992 році Потапенко, звільнений з армії у зв'язку з поступленням до МГІМО (відомий «інкубатор» кадрів для спецслужб), створив українсько-російське підприємство «УкрРос». З України в Росію возили цукор й соняшникову олію, а назад нафтопродукти. Через два роки Потапенко залучив до цього бізнесу своїх друзів по військовому училищу Сацюка й Федоренка, звільнених заради цього з армії (української чи російської?).
Так, у 1994 році Сацюк став заступником директора причетного до цього бізнесу СП «Тавр», а коли у 1996 році «УкрРос» реорганізували (його російська частина злилася з холдингом «Разгуляй», а українська стала ЗАО), то Сацюк став його генеральним директором. Тоді ж Потапенко виділив гроші на покупку їхнього першого цукрового заводу – підприємства «Пальміра» в Черкаській області. Протягом наступних кількох років компаньйони купили ще п'ять цукрових заводів у Дніпропетровській, Харківській і Тернопільській областях, у 1997 році створивши на базі ЗАО «УкрРоса» цілий холдинг, найбільшою компанією якого став «Цукровий союз «УкрРос».
Його основним акціонером й головою ради став Федоренко, однак джерела повідомляли, що частину акцій контролював і Сацюк, просто коли він став нардепом, а потім і заступником голови СБУ, то він «сховав» свій бізнес. У другій половині 90-х бізнес у «УкрРоса» йшов фантастично добре – крім цукру, холдинг почав займатися транспортними перевезеннями, газом і будівництвом. Експерти пізніше відзначали, що при цьому «УкрРос» був однією з небагатьох компаній, яка не намагалася залучити гроші зі сторони й відмовлялася від подібних пропозицій. Зазвичай так поступали компанії з гарним власним фінансуванням, нерідко «тіньовим» – наприклад, відмиваючи гроші ОПГ або вкрадені державні фінанси. Звичайно, холдинг отримував щедрі грошові вливання з Росії від Потапенка (можливо, не тільки від нього), але все ж щодо «цукрового спецназу» мали місце підозри. І як виявилося, цілком обґрунтовані.
У березні 1998-го року Володимир Сацюк став народним депутатом від виборчого блоку Селянської й Соціалістичної партій. Кому саме цукрозаводчикам довелося «занести» за депутатський мандат Сацюка – головним «селянам» Довганю й Ткаченку чи лідеру соціалістів Морозу? На це питання є конкретна відповідь: у числі засновників «УкрРоса» тоді виявилася Алла Олександрівна Пешко – завідувачка відділення Київської міської ендокринологічної лікарні, співвласниця множини різних фірм, заразом дочка Олександра Ткаченка. І це пояснює, чому мандатом справа не обмежилася: після того як Ткаченко став головою Верховної Ради, Сацюку дали ще й портфель голови комітету з прикордонних і митних питань, Національної гвардії й національної безпеки. Ось так ніким раніше невідомий розвідник-цукрозаводчик раптом почав контролювати дві ключові теми: національну безпеку України й кордон з митницею.
Але це було лише початком! Навесні 1998 року в Києві був убитий батько української банківської системи Вадим Гетьман – засновник банку «Україна», до самої смерті залишавшийся його покровителем. Що, загалом, пояснимо: саме через «Україну» щороку мільярдами роздавалося щедре бюджетне фінансування державним і приватним підприємствам. Так що за контроль над цією кормушкою боролися багато хто. І ось Гетьмана вбили, і буквально тоді ж у банку «Україна» з'явився новий начальник головного операційного управління Олексій Полетуха. Так ось, він прийшов на це місце з посади директора ЗАО «УкрРос» – уходячи в депутати, Сацюк посадив його на своє крісло, а потім пересадив у банк «Україна».
Як це йому вдалося? О, тоді Сацюк був здатен і не на таке! Як тільки у Сацюка й Федоренка з'явився у банку «Україна» свій людина, вони вирішили цей банк гарненько «подоїти». Трохи передісторії: у 1998 році у уряду Пустовойтенка виникли великі проблеми з грошима, адже держпідприємства вже не приносили колишній прибуток, а фірми олігархів ухилялися від податків. І Київ пішов на поклін до МВФ й Світового банку. Однією з умов надання траншів була продаж пакету акцій АКБ «Україна», що належав державі. Продаж 12,8% акцій банку почали у червні 1998 року на Українській фондовій біржі, але чомусь його так й не продали. Потім 10 серпня 1998 року продаж акцій було скасовано указом в.о. голови Фонду держимущества Бондаря, а 12 серпня голова правління «УкрРос» Федоренко направив офіційного листа прем'єру Пустовойтенку й віце-прем'єру Тигипку з проханням… передати цей пакет акцій в управління компанії «УкрРосГазСтрой» (дочірня фірма «УкрРос»). Як основу було заявлено загрозу придбання цього пакету акцій «нерезидентом України».
Тобто віддайте ці акції нам, а то їх купять іноземці! Потім 4 вересня «УкрРосГазСтрой» направив лист у Фонд Держимущества з пропозицією передати компанії пакет акцій АКБ «Україна» як внесок у статутний фонд фірми, з тим щоб Фонд Держимущества став співзасновником ТОВ «УкрРосГазСтрой» (на правах 47% акцій компанії). Відзначимо, що все це почалося за кілька діб до «чорного понеділка» (дефолту в Росії), який потім дуже болісно вдарив й по українській економіці, викликавши потужну економічну кризу: лопалися банки, впала гривня, ціни на нерухомість упали в рази. Ніби «цукрові спецназовці» щось знали. І ось 22 вересня (криза бушує, гривня падає) указом Бондаря 12,8% акцій «України» переходять у статутний фонд «УкрРосГазСтрою».
Але найцікавіше було попереду! Тому що 11 жовтня той же Бондарь підписав розпорядження про вихід Фонду Держимущества з числа співзасновників ТОВ «УкрРосГазСтрой». При цьому пакет 12,8% акцій банку «Україна» він залишив фірмі Сацюка й Федоренка, попросивши взамін лише оплатити вартість частки Фонду Держимущества в капіталі «УкрРосГазСтрою» (47%). Згодом виявилося, що «УкрРосГазСтрой» заплатив Фонду за цю частку 9 мільйонів гривень, та й ті були взяті як кредит у банку «Україна». Причому цей кредит не повернули – як і інші, взяті фірмами холдингу «УкрРос» у цьому банку. Що ж стосується 12,8% пакету акцій «України», реальна вартість якого була в кілька разів більшою, то вони перекочували в руки нових господарів. Їх розділили між скандальним нардепом Олександром Волковим (6%), Олександром Скринником (4%) й Аллою Пешко (2,8%).
У травні 1999 року була утворена нова рада АКБ «Україна», до складу якої увійшли голова Нацбанку Ющенко, основний акціонер «України» Волков, міністр фінансів Мітюков, голова ради ЗАО «УкрРос» Федоренко, президент «УкрРосГазСтрою» Гончаров – а головою вони всі дружно обрали Володимира Сацюка. Який тут же призначив уже працювавшого в банку Полетуху своїм заступником. Ось там-то, ще у 1999-му році, Сацюк й Ющенко налагодили роботу між собою. Наприклад, разом вирішуючи кадрові питання. Тоді ж почалася агонія АКБ «Україна». Банк вирішили використовувати як основну касу виборчої компанії Леоніда Кучми, причому ініціатором цієї ідеї був Волков – так він і отримав банк у своє розпорядження. Однак під цим приводом банк просто грабували, одна гривня йшла на інтереси Кучми, а дві чи три розходилися по кишенях шахраїв. У їхньому числі були й Володимир Сацюк з Полетухою й Федоренком, які виділили зі средств АКБ «Україна» кілька кредитів для свого холдингу «УкрРос» на загальну суму 31 мільйон доларів США й 21 мільйон гривень. Кредити «проблемні», які вони потім так й не повернули – адже пізніше Полетуха став ще заступником голови ліквідаційної комісії банку «Україна» Русаліна. І це не рахуючи того, що Сацюк користувався банком «Україна» для того, щоб купувати через нього за пільговим курсом долари, виділені для нього Нацбанком Ющенка.
Все це в підсумку підписало вирок банку АКБ «Україна», який лопнув відразу після президентських виборів. Чому на чолі банку поставили Сацюка й інших «цукрових спецназовців», поки залишається незрозумілим – можливо, через зв'язки з сім'єю Ткаченка, який тоді був спікером Ради. Ющенко брав участь у цьому, як мінімум, на рівні члена ради, тому він теж нес свою частку відповідальності. Але пізніше Ющенко сам узявся знайти й покарати всіх винних у краху «України» – чого він так й не зробив. Можливо тому, що він й не збирався.