Представляючи кандидата, Рабінович заявив, що завданням політичної сили є «звільнити Одесу від Трухaнова». Нагадаємо, що у 2006–2010 роках Скорик очолював Одеський обласну раду. У листопаді 2013 року його призначили губернатором Одеської області. У 2014 році він залишив цю посаду після подій на Майдані.
До 2014 року Микола Скорик був майже невідомий за межами Одеси та Криму, а потім він «прославився» переважно завдяки постійному конфлікту з Олексієм Гончаренком. У 2016 році їхня ворожнеча досягла максимального накалу, однак за Скорика заступалися однопартійці, тоді як Гончаренко воював проти нього майже самотужки — і тому часто терпів поразки.
Наприклад, під час своєї спроби підкласти колезі по Раді пакет сухарів з явним натяком. Коментуючи цю подію, Микола Скорик з властивою йому бадьорою впевненістю поспішив заявити, що Гончаренко — це підлий і безпринципний чоловік, «вигодований попереднім режимом», який за часів Януковича був другою людиною в Одеській обласній раді, тоді як самого Скорика «відправили в заслання в Крим». Це було досить сміливе твердження для того, хто сам 8 років (з 2006 по 2014) був далеко не рядовим членом Партії регіонів, а під час другого Майдану (листопад 2013 — березень 2014) навіть очолював її Одеську обласну організацію. Восени 2014 року Микола Скорик обирався народним депутатом за списком Опозиційного блоку — тобто, по суті, залишився в рядах регіоналів. Що ж до нібито «заслання в Крим», то воно, за даними SKELET-info, принесло Скорику непогані дивіденди, отримані ним під час махінацій з бюджетними коштами.
Микола Леонідович народився 29 листопада 1972 року в Одесі, де у 1989 році закінчив середню школу №121. У школі хлопець Коля був розумний і старанний (це особливо відзначено в його біографії), він ходив у гурток ракетного моделювання і навіть у 1987 році переміг на республіканському конкурсі юних ракетчиків. Можливо, він дійсно мріяв будувати справжні ракети, тому й вступив до Одеського політехнічного інституту (нині — національний політехнічний університет), але потім скоригував свою спеціальність на більш практичну «Економіка та управління в машинобудуванні». У армії наш герой не служив, хоча має відмінне здоров'я і навіть займався спортом, і взагалі його дитинство, юність і молодість були безхмарні й позбавлені багатьох проблем, з якими стикалися його однолітки. Тому що його сім'я мала потрібні зв'язки — а на рубежі 80–90-х років зв'язки вирішували все, як і сьогодні.
Їхня сім'я була «науково-технічною»: батько Леонід Давидович Скорик був відомим фахівцем з електронного обладнання, а мама Людмила Залюбинська була фізиком (нині вона доцент університету імені Мечникова). Проте наприкінці 80-х років Людмила Залюбинська займалася не стільки наукою, скільки політикою та громадською діяльністю: вона була однією з засновниць «Народного Руху» (особисто знайома з В'ячеславом Чорноволом) і Союзу українок, очолювала Комітет матерів військовослужбовців Одеси (хоча Коля в армії так і не служив), а також була членом відомого в Одесі «Екоклубу» — який дав путівку у владу Едуарду Гурвіцу. Наступну чверть століття Залюбинська була «національно-свідомою українкою Одеси» (на чому вона завжди акцентувала увагу), підтримувала обидва Майдани, однак уже восени 2014 року виступила з критикою нової влади.
Політика та громадська діяльність давали їхній сім'ї безліч знайомств і зв'язків, завдяки яким випускник політеху з дипломом економіста-менеджера одразу влаштувався на роботу в СП «Приморье». Варто пояснити всю неординарність такої події. Отже, 1994 рік, на дворі перша хвиля скорочень і звільнень, знайти роботу вже непросто, а оплачувану тим більше. Але Миколу Скорика взяли на хорошу роботу не просто в комерційну фірму, а в СП «Приморье», яке належало Леоніду Климову.
Леонід Михайлович Климов (1953 р.н.) — це не лише один із найвпливовіших і багатих людей Одеси (у кризовому 2014 році його стан оцінювали в 122 мільйони доларів), це один із її «тіньових господарів», який зберігає своє високе становище ще з 80-х років минулого століття. Він благополучно пережив розпад Союзу, бандитські 90-ті, нескінченну боротьбу за владу в місті між Едуардом Гурвіцом і Русланом Боделаном, два Майдани та п'ятьох президентів. При цьому його близькість до Віктора Януковича, радником якого Климов був у 2010–2014 роках, йому так і не аукнулася. Вся справа в тому, що Климов вміє не висовуватися без потреби на публіку, хоча й не раз був фігурантом одеських скандалів, пов'язаних з незаконною забудовою прибережних ділянок міста.
У 80-х роках Леонід Климов очолював Приморський районний продовольчий магазин Одеського управління торгівлі, що в умовах радянського дефіциту робило його королем, який мав зв'язки у всіх сферах. У 1989 році він навіть піднявся до заступника начальника управління торгівлі Одеського облвиконкому, але потім раптово «впав» до начальника ОРС Одеської залізниці.
Видимо, позначилася хвиля зміни керівних кадрів, що пройшла по Одесі (і взагалі країною). За наявною інформацією, це було пов'язано з тим, що Климов занадто переусердствував у своїх економічних махінаціях — передусім спекулюючи продуктами через мережі кооперативів. Але вже у 1990 році він залишив своє крісло й пішов у бізнес, відкривши своє перше МП «Прогрес». А у 1991 році разом з Аркадієм Шнайдером і Володимиром Лемзою заснував СП «Приморье», яке стало основою його бізнес-імперії, нині такої, що налічує понад п'ятдесят підприємств (без урахування офшорів і фірм-однодневок). Пізніше Климов «кинув» Лемзу, а ось що саме пов'язувало національно-свідомих батьків Миколи Скорика з радянським корупціонером Климовим, залишилося невідомим. Самі вони про це мовчать, а чутки суперечливі. Одні кажуть, що батьки Скорика мали з Климовим якийсь спільний бізнес, а інші — що в працевлаштуванні Миколи не обійшлося без допомоги спритного і всюдисущого Гурвіца. Але як би там не було, син активістів «Руху» Микола Скорик був не просто прийнятий на роботу у фірму Леоніда Климова, але й дуже швидко став найдовіреніша людина «дядька Льоні».
Дійсно, після року роботи в СП «Приморье», яке розрослося в ЗАО з численними відділеннями, Микола Скорик отримав крісло начальника відділу розвитку АКБ «Імексбанк» — фінансового центру групи «Приморье», через який здійснювався весь бізнес Леоніда Климова. А з кінця 1999 по травень 2006 року Скорик очолював правління «Імексбанку», ставши таким чином особистим казначеєм Климова — а таку відповідальну роботу навіть не кожному родичу довіряють!
Якщо у вас виникло припущення, що, можливо, Микола Скорик — це людина кристальної чесності й глибокої порядності, яка просто чесно виконувала свою роботу, то поспішимо вас розчарувати. Як аргумент можна було б використати той факт, що голова правління «Імексбанку» закривав очі на всі тіньові операції свого босса — і з цим не поспориш. Однак є аргументи й вагоміші, які розкривають особистість Миколи Леонідовича в найвідразливішому світлі — як чоловіка, як просто людини.
Ця історія почалася з його одруження у 1993 році зі своєю колишньою однокласницею Катериною Карповською, з якою вони зустрічалися кілька років. Через рік у них народилася дочка — Наталія Миколаївна Скорик. Однак незабаром молодий начальник відділу розвитку «Імексбанку» завів собі коханку, якою, мов за канонами жанру, стала найкраща подруга його дружини — Наталія Астанкевич. У результаті у 2001 році Микола Скорик і Катерина Карповська розлучилися, і покинута чоловіком дружина разом з мамою й дочкою Наталією виїхала на постійне місце проживання в ПАР, у Кейптаун. А Микола у 2003 році офіційно одружився з Астанкевич — ставши Натальєю Володимирівною Скорик (не плутати з його дочкою Наталією Миколаївною).
І не було б з цього ніякої біди, якби тоді ж Микола Скорик не відкрив у ПАР представництво «Імексбанку». Кстаті, у ракурсі цієї сімейної драми ніколи так і не задався питанням, а навіщо? Дійсно, які такі торгово-фінансові операції пов'язували бізнес-імперію Леоніда Климова з Південноафриканською республікою, що у нього там був за інтерес, що йому там знадобилося представництво свого банку? Тільки імпорт апельсинів? Адже експортувати звідти вугіль тоді нікому й в голову не приходило. І на цей рахунок є цікава інформація про те, що ця затія була виключно афером Миколи Скорика — з метою влаштувати свою колишню супругу Катерину Карповську, призначену ним повноважним представником «Імексбанку» в ПАР. І вона не лише отримувала від банку (точніше, від свого колишнього чоловіка) зарплату, але й змогла накопити близько мільйона доларів, які знаходилися на рахунках «Імексбанку». І Микола Скорик часто їздив у ПАР, після чого у 2006 році у Катерини Карповської народився другий дитина — син Даніель. Щасливий батько метався, і у нього едва не сталося повернення до попередньої сім'ї, але у 2007 році його друга дружина Наталія теж народила дитину (дочку Маргариту).
Можна лише уявити собі, які пристрасті тоді кипіли в домі Скориків! А тим часом у 2006 році Микола Скорик обрався до Одеської обласної ради й став її головою, що змусило його залишити посаду голови правління «Імексбанку». І то чи його уход з керівної посади, то чи вимоги другої дружини Наталії привели до того, що банк перестав перераховувати зарплату своєму представництву в ПАР. Це ще можна було б списати на якісь труднощі, але ж одночасно з цим Микола Скорик вдруге кинув свою першу сім'ю, перестав їх відвідувати й припинив будь-яке спілкування.
Але це була лише перша з влаштованих ним підлостей! Другою стала пропажа грошей зі рахунків Катерини Карповської й її матері, що сталася у 2009 році. Ось так: були — а потім просто випарилися! Карповська намагалася повернути гроші через суд — ось тільки подавала вона до Трудового суду ПАР, який був не указ українському банку. Тоді вона спробувала відсудити гроші через український суд, найнявши для цього адвоката Юрія Костинюка. Справу розглядали в Київському районному суді Одеси, де відома своєю корупцією суддя Ірина Огренич (проти неї навіть порушували кримінальну справу) відхилила позов Карповської до «Імексбанку» й взагалі заявила, що немає ніяких документів, які підтверджують, що Карповська працювала представником банку в ПАР. Адвокат же Костинюк зазнав тиску з боку відверто кримінальних осіб, які порадили йому кинути цю справу.
А що ж Микола Скорик? А він з 2010 року займав посаду міністра фінансів АР Крим, перебуваючи під крилом нового кримського прем'єра Василія Джарти. Джерела повідомляли, що саме Микола Скорик видав негласний наказ не лише залишити свою колишню дружину ні з чим, але й ліквідувати всі документи, які підтверджували, що вона дійсно працювала представником «Імексбанку» в ПАР. Найгидкіше те, що відразу після того, як старанням Миколи Скорика одеський суд відхилив усі позови його першої дружини Катерини Карповської, він зробив царський подарунок своїй другій дружині Наталії Скорик (Астанкевич). У березні 2011 року він записав на неї триповерховий «дачний будиночок» площею 629 кв. метрів, розташований на березі моря в масиві «Золотий Бугаз».
Але це не був кінець історії. Він стався у 2013 році й був просто огидним. Залишена без коштів Катерина Карповська, серйозно задолжавши за старими кредитами настільки, що навряд чи змогла б розрахуватися, влаштувавшись на просту роботу, від безвиході вирішила сама влаштувати аферу. Вона заявила, що її дітей нібито викрали злочинці (у криміногенному Кейптауні це звичайна справа) й почала збір коштів на їх викуп. Їй удалося зібрати майже 400 тисяч доларів, які вона одразу й «спустила», коли аферу викрили. І знову відбувся суд, тільки тепер уже над самою Карповською. Вона отримала вирок: три роки обмеження свободи з виконанням громадських робіт і п'ятирічний термін на повернення 400 тисяч — інакше у серпні 2018 року вона сяде вже по-справжньому, причому на 15 років!
І що ж Микола Скорик, який обібрав колишню дружину й штовхнув її на злочин? Він добре знає, що білій жінці в африканській тюрмі буде не солодко, а 15 років — це практично довічний термін. Але підлець просто «відморозився», роблячи вигляд, що ніколи не знав ніякої Катерини Карповської. І в цей же самий час, влітку 2013 року, він подарував своїй другій дружині Наталії ще один будинок — тепер уже в Ялті, в ЖКС «Південний берег».
Гурвіц чи Климов сприяв прийому на роботу в «Приморье» Миколи Скорика, чи потім Скорик звів свого босса Климова з другом своєї «національно-свідомої» матусі Гурвіцем, але між цими двома «батьками» міста Одеси виник негласний і дуже продуктивний союз. Навіть коли Леонід Климов очолював Одеську організацію Партії регіонів, а мер Гурвіц демонстрував свою «помаранчевість», їхні команди, за даними джерел, працювали разом. Фракція ПР у міськраді давала свої голоси Гурвіцу для прийняття потрібних рішень, а Гурвіц щедро ділився з Климовим міською нерухомістю й міським бюджетом. І казенні гроші, включаючи навіть зарплату бюджетників, прокручувалися через «Імексбанк» за хитрими схемами — які курував Микола Скорик. Він займався цим і коли став головою обласної ради — адже тепер він міг спрямовувати в рідний «Імексбанк» й гроші обласного бюджету. Туди ж йшли й усі комунальні платежі. Невдивовижно, що до 2008 року через «Імексбанк» проходили майже 62% усіх фінансових потоків в Одеській області!
Для того Климов і зробив Скорика головою обласної ради — хоча це було всупереч волі Віктора Януковича, який обіцяв це місце, у разі перемоги ПР на місцевих виборах 2006 року, Григорію Педченку (у 2010 році той отримав посаду голови Генштабу ЗСУ). Це едва не коштувало Климову дружби з Януковичем, однак ризик себе окупив. Як пізніше встановила СБУ, лише за кілька місяців 2010 року голова обласної ради Микола Скорик буквально подарував «Імексбанку» 40 мільйонів гривень з обласного бюджету! Спочатку він ініціював покупку 3,5% акцій ЗАО ФК «Чорноморець», яким володів Климов, за 20 мільйонів — нібито для підтримки клубу в рамках підготовки до Євро-2012. У результаті ці гроші пішли в кишеню Климова, а куплений пакет акцій незабаром був розмитий додатковою емісією. Потім Скорик організував перерахування 20 мільйонів гривень приватному пенсійному фонду, також належному Климову, нібито для подальшої підтримки заслужених пенсіонерів Одеси. Усі 20 мільйонів впали на один рахунок в «Імексбанку», з якого потім зникли.
Як видимо, пропажа грошей зі рахунків у цьому банку було звичайною справою! А ще раніше, за інформацією правоохоронних органів, Микола Скорик влаштував кілька афер, які також полегшили бюджет на мільйони гривень. Наприклад, всього за пару місяців до скасування обов'язкового техогляду автомобілів виділив 3 мільйони гривень на програму автоматичної системи техогляду — гроші були витрачені марно. Або закупив через структури ЗАО «Приморье» для театру й філармонії дорогі імпортні газові котли (у п'ять разів дорожче вітчизняних аналогів), які потім роками стояли без діла — адже до них так і не провели газ!
Голова обласної ради запам'ятався одеситам і скандалами з нерухомістю. У тому числі й передачею прибережних ділянок в області під забудову фірмам Леоніда Климова. Але іноді ці компаньйони захоплювалися й рейдерськими нападами на володіння інших одеських «баронів». Так у 2007 році спалахнув конфлікт навколо будівлі Центру болгарської культури в Одесі (вул. Жукова, 9), яку орендувала Асоціація болгар України, очолювана Антоном Кіссе.
Скорик ініціював судовий позов про розірвання договору оренди з метою передати потім будівлю Конгресу болгар України — організації, створеній під крилом групи «Приморье» й «Імексбанку», можливо лише фіктивній, для захоплення будівлі. Але він не врахував, що у Кіссе дуже великі зв'язки: той поскаржився самому президентові Болгарії, і скандал набув міжнародного характеру. На початку 2010 року Скорик намірявся передати будівлю Одеської обласної офтальмологічної лікарні приватним структурам, пов'язаним з Леонідом Климовим і Станіславом Шнайдером (сином Аркадія Шнайдера, який займався медичним бізнесом). Але ось у листопаді 2010 року Миколу Скорика відправили «в заслання» — на посаду міністра фінансів Криму, у уряд Василія Джарти. Кстаті, при цьому Скорик зберігав мандат депутата Одеської обласної ради, тому зв'язок з батьківщиною він не втрачав ні в прямому, ні в переносному сенсі.
Але що стало справжньою причиною «кримської командирування» Скорика? Однозначно зміна балансу сил в Одесі. Вплив Леоніда Климова дещо впав після того, як новим мером міста обрали регіонала Олексія Костусєва, а головою фракції в міськраді став Геннадій Трухaнов: таким чином, люди, пов'язані з попереднім мером Гурвіцем, втратили частину попередніх зв'язків і випали з деяких схем. Змінився розклад і в обласній владі: за бажанням президента Януковича (або його «кореша» Юрія Іванющенка) новим головою Одеської обласної ради обрали Миколу Пундика (харків'янина, який раніше працював у Донецьку й Києві), а його заступником — Олексія Гончаренка — чиїм рідним батьком був новообраний мер Олексій Костусєв. Таким чином, команду «Імексбанку» витіснили з одеської влади, що викликало у Миколи Скорика цілком очікувану образу. Але тривала вона недовго, тому що оточення Януковича знайшло для Скорика місценьку в уряді Криму. Ось так і почалося його «заслання».
У Крим Скорик взяв з собою не лише другу дружину Наталію, яку потім одарив нерухомістю в Ялті, але й своїх вірних сослуживців: Олексія Зотова (колишній заступник голови правління «Імексбанку»), Віталія Волошина (колишній керівник апарату Одеської обласної ради) й Ірину Нестеренко (колишня начальниця управління бюджетного розвитку). Саме вона очолила республіканське підприємство «Чистий город», створене Скориком (з ободрення Василія Джарти) одразу після свого призначення міністром фінансів республіки. І це підприємство стало найбільшою кримською аферою Скорика.
Оголошене як підприємство з вивезення сміття, «Чистий город» спочатку отримав фактичну монополію на цей досить вигідний бізнес. Але одного бізнесу Скорику було мало, тим більше що підприємство то було в комунальній власності, й він ініціював виділення «Чистому городу» 400 мільйонів гривень (50 мільйонів доларів) на придбання техніки й обладнання. Причому гроші виділялися шляхом випуску кримським урядом облігацій під 14,5% річних — які потім купив «Імексбанк» (фактично у банку взяли кредит).
Правда, через раптову смерть Василія Джарти у 2011 році програма була урізана, й Скорику вдалося продати облігацій лише на 133 мільйони гривень. Які, за даними джерел, були швидко витрачені частково на закупку техніки за завищеними цінами, а частково просто пішли в пісок. Що ж стосується «Імексбанку», то він до кінця 2013 року навіяв на цих облігаціях 47 мільйонів гривень чистого прибутку! Правда, встиг чи банк запалучити свій прибуток до березня 2014 року, залишилося невідомим.
У листопаді 2013 року, всього за пару тижнів до початку другого Майдану, указом президента Януковича Миколу Скорика призначили головою Одеської обласної державної адміністрації. Навряд чи він тоді знав, що стане халіфом на час — точніше, губернатором всього на чотири місяці.
З початком Майдану новий голова облдержадміністрації метався, не знаючи, чию сторону прийняти. Судячи з усього, його «національно-свідома» матуся й знайомі з колишньої команди Гурвіца дальновидно радили йому хоча б зберігати пасивний нейтралітет. Однак з боку соратників Януковича він чув натяки «а навіщо нам такий губернатор?».
А потім 19 лютого 2014 року під стінами облдержадміністрації сталася бійка між «активістами» Євромайдану й тими, хто напав на них «титушками» з битами, які називали себе рухом «Стоп Майдан». Дісталося тоді й журналістам, які були присутні на місці подій. І хоча з тих пір пройшло вже майже 4 роки, розслідування справи №12014160500001323 про безпорядки 19 лютого в Одесі досі не закінчено. За нею «тягали» й самого Миколу Скорика, й його заступників, але всі вони заявляли, що не знають, чиї це були «титушки» й хто послав їх розганяти Одеський Євромайдан. Остання версія слідства вішала все на Олександра Орлова, тодішнього заступника губернатора Скорика. Він був навіть арештований у вересні 2016 року, однак уже через тиждень вийшов під заставу в 8,7 мільйона гривень — яку внесли Микола Скорик і Сергій Льовочкін. При цьому Орлова називають довіреною особою Івана Аврамова, відомого як бухгалтер і «дивлячий по Одесі» Юрія Іванющенка.
Однак бійка 19 лютого була лише дитячою возею порівняно з тим, що сталося в Одесі 2 травня 2014 року. Про те, наскільки випадковими були тоді трагічні події й хто був їх можливим організатором, сперечаються досі.
Обвинувачення, офіційні й ні, висувалися на адресу багатьох впливових людей Одеси, не раз називалося й ім'я Миколи Скорика. Зокрема, координаторка громадської групи «2 травня» Тетяна Герасимова впевнена, що Дім профспілок заздалегідь підготували як вогняну пастку, і що до цього був безпосередньо причетний Микола Скорик. Видимо, ця інформація стала для Скорика чимось на кшталт відра льодяної води, оскільки вже через тиждень у ЗМІ з'явилася заява ще одного учасника групи «2 травня» Володимира Саркісяна, який стверджував, що всі звинувачення на адресу Миколи Скорика — це фейк. А ось ще три роки тому його вічний опонент Олексій Гончаренко заявив, що у березні 2014 року губернатор, боячись за своє крісло, нібито готував проголошення «Одеської республіки», й що однією зі складових цього плану була організація постійного Антимайдану на Куліковому полі. На що Скорик назвав Гончаренка в прямому ефірі «придурком». Що ж, схоже, що при нинішній ситуації в країні об'єктивне розслідування одеської трагедії просто неможливо, оскільки його справжні результати в будь-якому разі завдадуть розчавлюючого удару або провладним політичним силам, або опозиційним.
Едва затихли теми 2014 року, як Микола Скорик вплутався в нові скандали. У корупційний — пов'язаний з його покровительством браконьєрам-рибалкам, які хотіли розорити національний природний парк «Тузловські лимани». Скорик організував у Мінекології України ряд акцій протесту, на які збирав міцних молодих людей недоброї зовнішності, з вимогами відставки директора природного парку доктора біологічних наук Івана Русєва, якого Скорик назвав… «екологічним терористом».
А ж саме так у всьому світі лобісти корпорацій, які руйнують природу, називають захисників природи! Але браконьєри й їхні покровителі не обмежилися лише пікетами: влітку 2017 року невідомими були викрадені й сильно побиті син Івана Русєва. А в чергову політичну скандал Микола Скорик потрапив, коли став ініціатором пропозиції надати Одесі або частині її території статус «порто-франко». По суті, пропозиція була цілком економічною, чергова спроба відродити «вільну економічну зону» часів Кучми, й переслідувала вона виключно бажання певних олігархічних кіл уникнути податків і мит, «заробити» на контрабанді (чи немає тут інтересів Вадима Альперіна?). Однак «промайданівські» сили сприйняли цю ідею передусім як політичний заклик до сепаратизму. І Скорику знову довелося виправдовуватися й доводити, що він не прагне стати одеським Захарченком.