Тривале перемир'я у російсько-українській кібервійні можна вважати закінченим. 23 вересня 2020 року невідомі зловмисники здійснили атаку на кілька сайтів Національної поліції, Вариської міської ради (Рівненська область) та Рівненської АЕС. На сайті Нацполіції Львівської області злочинці розмістили повідомлення про те, що «троє військовослужбовців Міжнародного центру миротворчості та безпеки загинули від травм, які отримали під час вибуху снаряду». На сайті Нацполіції Херсонської області було написано, нібито «артилерійський снаряд потрапив в бункер, в якому американські військові радники спостерігали за ходом навчання», з указанням восьми прізвищ американських військовослужбовців зі званнями. На сайті Нацполіції Вінницької області хакери розмістили інформацію про «затримання 30-річного американського військовослужбовця за підозрою у вчиненні сексуального насилля над 16-річною дівчиною». На сайті Вариської міської ради було написано про нібито «викид радіоактивних речовин» та «витік теплоносія першого контуру реакторної установки в річку Стир». На сайті РАЕС також розмістили інформацію про нібито викид радіоактивних речовин та евакуацію місцевих мешканців.
Подібні атаки сталися й на сайтах ще десятка обласних та районних рад. Це класичний дефейс. Точний механізм здійснення атаки можна буде встановити лише після розслідування, яке, сподіваємося, вже проводять компетентні фахівці разом з експертами міжнародних приватних компаній. Однак вражає рівень синхронності операції. Хоча в одному місці зловмисники допустилися помилки: «Варашская міська дума прийняла рішення…» — українська мова явно не є рідною для виконавців. Посилання на веб-архіви з фейковими повідомленнями не наводяться, оскільки це може призвести до звинувачень у організації атаки.
За всіма ознаками — синхронність, цілісна ідеологічна спрямованість «проти військових навчань RapidTrident-2020», лінгвістична та стилістична майже досконалість — замовником атаки точно не є звичайні кібер-злочинці чи кібер-вандали. Їх це не цікавить, рівень виконання був би значно примітивніший, та й грошей на цьому не заробиш, хоча витрати на підготовку такої операції досить суттєві. Також потрібні координація та єдине керівництво операцією, чого у «вільних хакерів» немає. Залишається єдина група підозрюваних: спонсоровані державою хакерські групи.
Якій країні вигідна дестабілізація в Україні? Звичайно, Російській Федерації — державі-агресору. Технічне розслідування, впевнено, знайде цьому чимало доказів та підтверджень. Тим часом усі постраждалі ресурси вимкнено. Один народний депутат ВРУ повідомив, що буквально того дня на державному «круглому столі» представник Нацполіції запевняв, що їхні ресурси надійно захищено та що вони «докорінно все змінили». Але результат говорить сам за себе. Сьогоднішній гучний інцидент передрукували усі українські та багато закордонних видань, що призвело до паніки та хаотичної комунікації. Правда ж у тому, що Україна як держава абсолютно не захищена від кібератак на національному рівні — так само, як і у 2014 році, так само, як і в усі попередні роки.
Уроки масованих кібератак 2014–2017 років, включно з NotPetya, атаками на Прикарпаттяобленерго, BadRabbit, BlackEnergy, GrayEnergy, Telebots та численними атаками проти аеропортів, промислових підприємств, фінансових установ та інших об'єктів критичної інфраструктури — не вивчено. Про невивчені уроки розповідалося на відомій українській кібер-конференції: https://cutt.ly/DfCZWtU Більше того, якщо патріоти-волонтери вирішать власними силами покращити стан захищеності критичної інфраструктури країни, проти них зляпають кримінальну справу без жодного доказу, але обшуки проведуть і всю технічну апаратуру заберуть. Це давня тактика залякування, яку використовують українські правоохоронці. Одночасно з високих трибун постійно звучатимуть гасла про «важливість кібербезпеки у сучасному світі», а віце-прем'єр-міністр гордо заявлятиме, що «роль кібербезпеки трохи перебільшена».
Творчий хаос у царині державної кібербезпеки панує багато років, але крім пустих гасел та «освоєних бюджетів» не зроблено нічого, незважаючи на потужні регулярні атаки від північно-східного сусіда. Єдиний координаційний орган з питань кібербезпеки країни так і не визначено: РНБО воює проти Мінцифри, Держспецзв'язку, СБУ та МВС, які теж завзято тягають один одного за чуба. Там ще тихенько щось бурмочуть про «лідируючу роль» Міноборони, Генштабу та СЗР. НБУ, на щастя, нікуди не лізе, але ще не вечір. Усі хочуть грошей та повноважень, але ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Рівень кваліфікації працівників критично низький або взагалі відсутній. Розробляти адекватне законодавство немає бажання. Ініціативи та пропозиції професійної кібер-спільноти ігноруються. На заміну законопроекту 6688 проти свободи Інтернету, свободи слова та свободи доступу до інформації пропонується аналогічний, але під новим номером.
На вищі кібер-посади призначають відвертих корупціонерів та/або тотальних невігласів. В державі масово впроваджується веб-додаток з персональними даними без документації, легальних підстав використання та доведеної безпеки. Державно-приватне кібер-партнерство розглядається лише у контексті відкату. Тому не дивує черговий випад з північного сходу. Дивує лише чому цього не сталося раніше. В Україні немає національної кібербезпеки. Безпека нашої критичної інфраструктури залежить лише від бажання агресора натиснути кнопку. Вони вже давно сидять у наших важливих мережах і чекають на команду з Кремля. Усе готове та заряджене, питання лише коли натиснути на гачок. Але провладним чиновникам на це начхати. Вони навіть не знають цього. Аби гроші давали на «діджиталізацію» та «кібербезпеку» — з бюджету чи від західних партнерів. І ті дають, хоча знають, що дають невігласам, знають, що розкрадуть, знають, що це як вода в пісок, але все одно дають.
Бо кому ж давати, як не державним органам? Не давати ж якимось там професіоналам, правда? Але то окрема сумна історія. Поки що status quo залишається стабільним: кожен сам за себе. Держава — окремо, громадяни — окремо. Рятуйся хто як може. Саме так усе це відбувається в українській національній кібербезпеці. І найменших ознак світла в кінці тунелю щось поки не видно.