«Півтора мільйона українців проживають безпосередньо на суміжній з УРСР території, яка досі, незважаючи на це, перебуває у складі РСФСР… Державний кордон УРСР ще далеко не врегульований, і доля українського масиву Курщини та Воронезької землі остаточно ще не вирішена». Гадаєте, це написав якийсь активіст націоналістичної організації? Ні, це написав член ЦК КП(б)У Панас Буценко в офіційній газеті «Вісті ВУЦВК» у серпні 1925 року (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет – вищий орган влади того часу). Ми якось звикли, що Москва постійно піднімає тему російськомовних, а нахабний Путін називає українські землі «споконвічно російськими». Однак якихось 90–95 років тому все було навпаки: Харків (тоді ще не Київ) вимагав від Москви передати до складу УРСР прикордонні території, на яких українці становили більшість населення. І росіяни йшли на поступки! На початку 1919 року, користуючись слабкістю українських товаришів, російські більшовики відібрали північні повіти Чернігівської губернії (Стародуб) та Білгород.
Однак незабаром українські комуністи окріпли, набули суб'єктності й самі висунули територіальні претензії, вимагаючи передати до складу України частину Курської та Воронезької губерній з населенням 2,051 млн осіб, з яких 69% становили українці. У жовтні 1925 року між РСФСР та УРСР відбувся обмін територіями. Україна поступилася Шахтинським та більшою частиною Таганрозького округів, отримавши Путивльський повіт (без однієї волості) та кілька волостей Білгородського та Грайворонського повітів. Загалом Україна отримала територію з населенням 278 тис. осіб, а Росія – 478,9 тис. У Харкові таким обміном залишилися незадоволені й продовжували наполягати на зміні кордону. Навесні 1926 року до складу України увійшли Семенівська та Троїцька волості з населенням 178,5 тис. Нарешті, восени 1928 року Україна отримала ще 13 прикордонних сіл: 2 Севського повіту, 3 Білгородського та 8 Грайворонського. Ще однією поступкою стала українізація: на початку 1927 року на території РСФСР було близько 590 українських шкіл.
«Під бадьорий рик…» У лютому 1929 року, у рамках тижня української культури в Москві, відбулася зустріч Сталіна з українськими письменниками та чиновниками від культурної просвіти. Завідувачем агітпропу ЦК КП(б)У Андрій Хвиля (Олінтер) поставив перед вождем територіальне питання: «Товарище Сталіне, як справа з Курською, Воронезькою губерніями та Кубанню в тій частині, де є українці? Вони хочуть приєднатися до України». Сталін відповів: «Це питання не стосується долі російської чи національної культури». Хвиля заперечив: «Воно не стосується, але воно прискорить подальший розвиток культури в цих місцевостях». Сталін сказав: «Це питання кілька разів обговорювалося у нас, оскільки часто занадто часто змінюємо кордони. (Сміх.) Занадто часто змінюємо кордони – це справляє погане враження й усередину країни, й поза її межами… Усередину ми ставимося обережніше до цього питання, тому що в деяких росіян це викликає великий опір. З цим треба рахуватися з точки зору національної культури, з точки зору розвитку диктатури, з точки зору розвитку основних питань нашої політики та нашої роботи. Звичайно, не має якогось серйозного значення, до якої входить один із повітів України чи РСФСР. У нас кожен раз, коли таке питання ставиться, починають рикати: а як мільйони росіян на Україні пригнічуються, не дають розвиватися рідною мовою, хочуть насильно українізувати й так далі».
«Це питання чисто практичне. Воно разів два у нас стояло, ми його відклали – занадто часто змінюються кордони. Білорусія ставить зараз питання про те, щоб частину Смоленської губернії приєднати до них! Це теж викликає опір у росіян. Я думаю, що таке питання треба вирішувати обережно, не занадто забігаючи вперед, щоб не викликати опір з боку тієї чи іншої частини населення. Я не знаю, як населення цих губерній, хоче приєднатися до України?» (Голоси: «Хоче».) «А у нас є відомості, що не хоче». (Голоси: «Хоче, хоче».) Показово, що Сталін не ставить під сумнів обґрунтованість українських претензій, а жартівливо-ухильно пояснює, чому кордон не варто рухати – щоб росіяни не рикали. До речі, щодо «хоче – не хоче», то тут кожен по-своєму правий. Як правило, місцева влада виступала проти приєднання до України й без ентузіазму зустрічала українізацію, а місцеве населення часто реагувало інакше. З прикордонних районів Курської та Воронезької губерній до Харкова приходили колективні листи з рішеннями сільських і навіть волосних зборів про бажання увійти до складу України.
Там же повідомлялося, що приїжджі з інших губерній російські чиновники не хочуть йти назустріч побажанням місцевих жителів.
Райони особливої уваги
У 1920–1930 роках однією з форм політики корінізації в СРСР стало створення національних районів і сільрад там, де представники національних меншин становили більшість населення. На початку 1930-х років у УРСР було 8 російських національних районів (усього 25). Водночас у РСФСР було 106 (!) українських національних районів (усього близько 230), з них: Північнокавказький край – 37, Центрально-Чорноземна область – 26, Далекосхідний край – 9, Казахька АРСР – 29, Нижньоволзький край – 3, Кримська АРСР – 1, Західносибірський край – 1. Не лякайтеся такої кількості районів. Того часу краї та області були великими, а райони маленькими. Наприклад, у Центрально-Чорноземній області було (у різні часи) 155–178 районів, а в одному лише Кубанському окрузі Північнокавказького краю – 15–18 районів. Справа не в цьому, а в тому, що в УРСР було 8 (вісім) російських районів, а в РСФСР (без Казахстану й без Криму) 76 (сімдесят шість!) українських районів.
Одразу після того, як 14–15 грудня 1932 року в Кремлі прийняли рішення про згортання українізації, почалася ліквідація національних районів (і не лише українських). «Ці два постанови ознаменували несподіваний розворот політики в бік русифікації, – зазначає американський історик Террі Мартін, – ліквідацію неруських національно-територіальних одиниць та інших національних установ у російських областях і краях РСФСР і подальше їхнє існування лише в автономних республіках та областях, на які русифікація не поширювалася». У грудні 1933 року на території РСФСР залишалося 117 національних районів, з них близько 50 українських. Нарешті, 17 грудня 1937 року – розпал Великого терору, важливою складовою якого були національні операції ( https://www.radiosvoboda.org/a/28821243.html ) – з'явилося Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про ліквідацію національних районів і сільрад». Сталін та його оточення пояснили своє рішення тим, що «багато з цих районів були створені ворогами народу з шкідницькими цілями».
Зокрема, це означало переведення національних навчальних закладів поза межами автономій на російську мову навчання. Ось така собі «споконвічна російськість» та «дружба народів».