49-річний ветеран Микола Мікітенко (позивний Ворон) підпалив себе ночі на 11 жовтня. Він прийшов на головну столичну площу в орденах і військовій формі. Виклав останню сторіс — дивлячись на монумент Незалежності, де з побиття студентів розпочався Євромайдан: «Зараз 3.25, і мені дуже хочеться, щоб Україна була самостійною». Облився бензином і перетворився на факел. Кажуть, що запис з горючим Миколою, який з'явився на youtube, зроблений камерою його телефону.
Декількома годинами раніше були ще два короткі повідомлення у Фейсбуці: «Підтримайте за всі мої гріхи! Йду до дебіла Зе, пояснити як живемо на фронті, і як захищаємо Україну», а потім: «Думаю, як буду горіти? Вистачить сил довести, що Україна понад усе?». Обгоріло майже 100% поверхні тіла, але якимось чином його серце протримало до 14-го – символічно, що в День захисника України на одного захисника стало менше. «Обрав шлях пасивного протесту — це те, що й потрібно «зелені».
Про загиблого розповідають побратими та друзі: пасіонарна особистість, рвався на фронт після ранень, віддавав на допомогу армії все, включаючи нагороди за орден Мужності, близько до серця приймав події в країні. З фрагментів епітафій на його стіні у ФБ складається історія життя та смерті. Був у 19-й сотні Майдану, там же отримав першу контузію. «Ошметки своєї сотні вивів з Маріїнки в чорний день 18 лютого — тому, що знав усі печерські (закоулки) назубок», — залишив спогад друг дитинства. Прямо з Майдану весною 2014 року Мікітенко записався в перше підрозділення Нацгвардії. У нього на очах був збитий вертоліт з генералом Кульчицьким, вижив лише одна людина.
Миколай проводив евакуацію і сам опинився в київському госпіталі з пошкодженою шиєю. Другий раз потрапив у госпіталь, щоб «подолікувати душу». «У нього було багато загиблих товаришів, за яких ставив свічки в госпітальній церкві. Війна його не відпускала», — ще один дружній спогад. А ось як 6 років тому Ворон розповідав про себе сам: Який мотив? «Завершила війна та ганебний «мир» з московськими вбивцями, навʼязаний безхребетною зеленою владою», — так виглядає думка найближчого друга. «Штовхнув Колю на смерть Зеленський. Країна котиться в прірву», — поділилася знайома загиблого, військовий волонтер. Обидва вважають, що «писець у країні» — достатній мотив. А Микола хотів розбудити суспільство, убаюкане небезпечними для незалежності «колискових». Але інша знайома, теж волонтер, говорить, що були у загиблого й проблеми з алкоголем, і складності в особистому житті (втім, як і в багатьох фронтовиків). Вона докоряє «порохоботському» оточенню за підбурювання: «Внушають хлопцям: нас зрадили, сливають, треба піднятися й повернути «сивочолого гетьмана», грають на патріотизмі».
Оцінки трагічного вчинку відрізняються залежно від політичних переваг. Письменниця Оксана Забужко воспівала вчинок Миколи Мікітенко. Провела паралель із христіанськими мучениками: «Це – жертва, жертвоприношення (за Христовим прикладом, дорогі мої благочестиві парафіяни!). І якщо ви вважаєте себе христіянами, ви не можете не відчути, що досвідчений воїн, який в досконалості вміє вбивати за Україну, але обирає замість (наприклад) теракту самоспалення, тобто принесення себе в жертву, то саме й «поклав душу» за нас усіх – виправляє вбиту нам у свідомість ієрархію цінностей. Заперечує своєю мученицькою смертю постійний, щодня вдовбуваний суспільству пропагандистський посил влади «і на хр*на вам сдалась та Україна, щоб за неї умирати!». Який же більш вагомий контраргумент може кинути на протилежну чашу терезів одна людина, ніж власне горюче тіло!»: https://www.facebook.com/oksana.zabuzhko/posts/10158833497648953 Виступ письменниці зачепив масу людей. Але частина підписників Забужко витлумачила його як докір загиблому за «не теракт».
«Обрав шлях пасивного протесту – це те, що й потрібно «зелені», а краще б знищив когось із ворогів», — багато хто висловився в тому ключі, що мав Ворон починати вбивати «внутрішніх окупантів» у Києві. Перед прощанням ходили чутки про масову акцію протесту. Хтось закликав виходити з зброєю, тлумачачи фразу з останнього повідомлення Миколи у Фейсбуці: «Візьміть зброю в руки й захистіть Україну». Але вранці 17 жовтня на прощання під проливним дощем на Майдані зібралося не більше сотні людей, включаючи журналістів. — Він ходив під Офіс Президента, але його не прийняли, — дочка загиблого Юлія Мікітенко, стоячи у закритої труни, просить не називати вчинок її батька самогубством. — Він здійснив протест проти капітуляції. У своїй промові вона згадує борців за українську незалежність. Василя Макуху, який у 1968 р. у Києві підпалив себе й прокричав: «Геть окупантів!», «Хай живе вільна Україна!». І Олексу Гирняка, який через 10 років здійснив самоспалення в Канівці, закликаючи у своїх листівках український народ піднятися проти російської окупації. — Мій батько не був фанатиком, він не був самогубцем.
Він дуже любив життя й Україну. Він був воїном, і війна була його покликанням. Як воїн, він був готовий поклав життя за Україну, і він це зробив, але найтрагічніше – його не почули. Я можу його зрозуміти, як і багатьох інших ветеранів, які розгублені й у відчаї. А ось чого не можу зрозуміти — чому ніхто не висловив слова підтримки й співчуття нашій сім'ї. Побратими хочуть, щоб влада пішла з нами на діалог. Пане Президенте, мійте мужність подивитися мені в очі, подивитися ветеранам в очі, — говорить Юлія Мікітенко. Вона офіцер, з 20 років в армії, а в 22 роки втратила на фронті чоловіка. Молодший брат (син Миколи Мікітенка) навчається у військовому училищі. Журналісти намагаються почути від Юлії якісь вимоги або відповідь на питання про «останню краплю», але конкретики немає. Ситуація в політичному житті країни почала гнітити Ворона одразу після виборів Президента у 2019 році. Вся його сім'я підтримувала переможця Петра Порошенка й відчула велике розчарування.
Але про самогубство Микола не говорив. — Основне, що демотивує військовослужбовців — повна глухота влади, — пояснює Юлія Мікітенко головну вимогу до нинішнього господаря Банкової. — У війні треба або перемагати, або здаватися, — говорить побратим покійного. — А якось інакше не зупинить війну Зеленський. Нікуди не денуться ворожі танки, нікуди не денуться ворожі озброєння. Нікуди не денуться недоволі на тій стороні. В. Зеленський перед виборами змінив риторику в бік більш патріотичної, але раніше те, що він говорив і робив – неприйнятно для нас — тих, хто воював. Інші ветерани, що стоять поруч, погоджуються: Президент применшує їхню роль у захисті країни, ігнорує й самих ветеранів, і їхні проблеми. — По поверненні з фронту у Миколи бувало важке стан. У таких випадках йому потрібні були живі люди. Зазвичай він дзвонив мені, і ми зустрічалися. Йому потрібно було бачити — кого він захищає. Цього разу він не позвонив, — однокласник Ворона, схоже, єдиний, хто визнає: його товаришу потрібна була допомога. А за рік до трагедії сам Ворон закликав ветеранів не соромитися звертатися за психологічною й психіатричною допомогою – у сюжеті на тему ПТСР він був одним із героїв: Повернувшись з фронту, українські воїни часто залишаються наодинці з собою.
Поки були там, вони вважалися героями, тут перетворюються на «невидимок», або навіть дратівників спокою. «Невидимими» залишаються й більшість самогубств. Винятки — коли фронтовик загрожує вибухнути разом із собою інших людей. Рік тому в центрі Києва так і вийшло: два люди сиділи на сходинках, ветеран переконував друга відмовитися від суїцидальних планів, а коли не зміг — накрив своїм тілом гранату, рятуючи випадкових перехожих. Але навіть отримавши гласність, трагедії залишаються без наслідків.
Можливо, історія Миколи Мікітенка щось змінить, стане уроком? «Вчинок Ворона – це месседж». Кожен повинен зрозуміти свій. Поговорити про це ми вирішили з Андрієм Козинчуком. Саме його як найкращого військового психолога порекомендували «ОРД» ветерани АТО-ООС. Андрій Козинчук теж воював в АТО й допомагає іншим впоратися з наслідками війни на волонтерській основі. Як виявилося, він не лише був знайомий з Миколою Мікітенком, але й розмовляв з ним незадовго до його загибелі. Фото – https://www.facebook.com/andriy.kozinchuk Андрій Козинчук теж написав у ФБ своє прощальне слово: «Ворон був дуже яскравим. Майдан, контузія, війна у складі першого НГУшного батальйону, Карачун, винесення тіл побратимів. Ранення, лікування, знову служба в різних підрозділах, знову лікування. На Майдані розпочав шлях воїна, на Майдані й завершив. Його вибір — це акт звернення уваги найголоснішим способом. Кожен отримав месседж. І я в тому числі. Мені сумно й я корю себе, але зроблю все, щоб цей світ ставав кращим. Це мій месседж від Колі. Ветерани – якщо ви думали про подібне, не нехтуйте підтримкою.
Нам треба навчитися просити (вимагати, запитувати) підтримки. Такий ментальний «I need assistance» (мені потрібна допомога). — Наскільки суїцид ветеранів серйозна проблема в Україні? — Через те, що немає статистики, ми не можемо оцінити проблему. Долітають лише відголоски. У порівнянні з іншими країнами у нас все ще не так погано. Але всі заходи, які проводяться — формальні, і їх недостатньо. Не можемо зрозуміти, хто цим повинен займатися: Мінздрав, Мінсоцполітики, Мінветеранів?
Усі разом? Немає програми замкненого циклу, яка б служила запобіганню. У Штатах цим займаються глобально. Аж до того, що навіть до Голлівуду є побажання не показувати ветеранів з негативного боку. У нас же два дуальні образи – герой-сонечко й «аватар», який п'є й б'є дружину. А правда завжди посередині. — Ви спілкувалися з Миколою незадовго до трагедії. Виражав він суїцидальні настрої? — Ні-ні! У нього було багато болю, багато злості… Але суїцидальних проявів не було. Хоча це саме й підходить до портрета схильного до суїциду. Вони-то найчастіше про подібне намір не говорять. А якщо й говорять, ми не маємо права це знецінювати — все одно працюємо, т.к. є відсоток людей, які лише декларують, а є ті, що декларують і потім роблять. Ми спілкувалися з Миколою лише по телефону. Я був у командировці, коли у Миколи виник певний запит. Він виразив готовність, я відповів: «Ок», і ми домовилися про зустріч саме у вівторок (13 жовтня)… Але вівторка він не дочекався. Сталося те, що сталося. — А якби ви були в Києві, може, він би залишився живим? — Не факт.
Усе дуже індивідуально. Людина, яка хоче таке здійснити, вона, як правило, йде до кінця, так що сказати: «Я б усіх спас» – не можу… Але це розмови на тему «а якби…». Тут треба ставити питання: а що далі. — Як давно ви познайомилися? — Років три тому. Я допоміг Ворону (Миколі Мікітенку) у певних справах душевних. Спілкувалися скоріше як ветерани (не як пацієнт — лікар). Він у мене ніколи не був у терапії, і контакти у нас були точковими. Але я підказав спеціалістів. Його поклали в клініку, лікували. Він там усіх обаяв. Під час лікування туї посадив. Відремонтував беседку. Мені не подобалося, коли когось примушують до роботи, а Ворон сам хотів, через волонтерів раздобув інвентар і зробив все, що потрібно. Був людиною дії. — Можливо, що людина не змогла оправитися після посттравматичного стресового розладу? — Перш за все — у Миколи не було діагностовано ПТСР. Були наслідки війни, які зіграли якусь роль. Розумієте, ніколи не буває один фактор. — Який відсоток політики був у ваших розмовах з Миколою? — Відсотків 10.
Є інші. А єдиний фактор, на який він міг вплинути, щоб досягти змін – це він сам. Не поліпшитися. Не простити. Але принести якісні зміни. Ми до цього дійшли, і…. І все одно його протест був такий… — Можуть бути причиною дії влади? — Частково. Тому що завжди є сукупність зовнішніх факторів і сукупність внутрішніх. Не подумайте, що я відбілюю владу. Ні. Але особиста історія Миколи набагато глибша. Дитинство, юність, повернення з війни, перебування на війні…. Маса всього. І не лише у нього. У кожного. Так не буває, щоб: «Мене кинула дівчина, а я пішов, і наклав на себе руки» — образно кажучи. Завжди є множина факторів, які вимивають життєвий ресурс. Людина не відчуває сенсу жити далі, і йде. — Друзі й родичі говорять, що не бачили ні найменших ознак депресії. І при цьому волонтер розповіла, як влітку Микола, перебуваючи в клініці, захотів з нею поговорити й признався, що готовий умерти за Україну. Мова йшла не про фронт. — Це те, що декларується.
Є декларовані й є не декларовані настрої. — Якщо це політичний протест, повинна бути конкретна подія або події, або остання крапля, тут же скоріше людина перебувала в такому пригніченому стані довгий час — це не говорить про депресію? — Ви намагаєтеся пояснити з т.з. здорового глузду, а мозок ділиться на дві частини — раціональну й емоційну, і тут емоційний стан зашкалював. Раціональне виглядало б так: після того як я це здійсню, Президентові оголошують імпічмент, парламент розпускають. І т.д. Але тут навіть великого резонансу не було.
Поступив Микола раціонально? Точно ні. — Могло це рішення бути спонтанним? — Теж ні. Ти думаєш про це, повертаєшся до цих думок… Але я не розглядаю цей вчинок як суїцид. Його вчинок – це месседж. Передача повідомлення. У сучасній науці ми вже не говоримо «самогубство», ми говоримо: «не пережив наслідки війни». Суїцид – це коли тобі сумно, сумно, сумно, і ти пішов. А наслідки війни можуть бути соматичні, а можуть бути ментальні. У Миколи були ментальні. Але я не сильний у кваліфікаціях, я практик.
І тому для мене важливіше: «А що тепер робити далі? Як зробити так, щоб таких випадків було менше». Ми вже не воскресимо Миколу, і треба думати, що робити з живими. Як зробити так, щоб у близьких не було вини. І як спасти інших ветеранів. Після цього необхідно зрозуміти кроки – що робити з подібними випадками, як підтримувати ветеранів. — І що робити далі? — 1. Усвідомити, що є така проблема. 2. Зрозуміти, що ця проблема давить на все співтовариство, і має навіть економічні наслідки. 3. Підготувати спеціалістів, які можуть надавати послугу підтримки. Кожен ветеран повинен знати – де у нього є місце підтримки, куди він може спокійно прийти. Це не означає, що він туди прийде, але у нього повинно бути куди прийти. Повинен бути вибір. До речі, у Миколи був, але він соромився туди йти. 4. Зробити це системним. Від виходу з армії до повної адаптації. Тут мають на увазі всі послуги, які повинні бути надані: від пошуку роботи до психологічної допомоги. У нас же лише точково й формально, не системно надається будь-яка допомога.
Існує купа організацій, і в тому числі державних, які цим займаються, але немає системності. У центрі зайнятості не шукають роботу, а лише виплачують допомогу. Так ось усі ці формальні структури необхідно перетворити на реально працюючі. — Під місцем, куди можна прийти – ви маєте на увазі Veteran Hub у Києві? У сюжеті на 1+1 рік тому ви про нього розповідали. — У Києві мінімум два центри надають послуги, але вони не державні. А є ще «Союз ветеранів», лікувальні установи. Про хаб ми з Миколою говорили, і він сказав, що знає це місце. І він би туди з задоволенням пішов, але соромиться… — Ви працюєте в приватному порядку.
Чому не в державному секторі, який надає допомогу ветеранам? У центрі цінностей хаба — ветеран, а в центрі цінностей державних спільнот – звіт. Звітуватися за те, що зробили, і користь людині – це дві абсолютно різні системи координат. Мені ж звіти глибоко до… У складанні звітів я не ефективний. Мені важлива людина. А з державою я співпрацюю як консультант або тренер. — Міністерство по справам ветеранів чим-небудь, крім паперів займається? — Відправляють людей на реабілітацію. Але єдиний санаторій, де надають якісні психологічні послуги — це «Лісна поляна», і лише тому, що менеджером там виявився професіонал, якому це цікаво. Але в цей санаторій беруть лише найтяжчі випадки. Людей після полону, з контузіями. Психологи працюють і в інших місцях. Але психолог — це не вихід, потрібна комплексна програма. Міністерство у нас не найгірше, але воно не є суб'єктом діяльності. Їм виділили кошти лише на зарплати — на порядок менше, ніж просили. Нічого не дали на програми. І лише коли ми підняли бузу, підключили дипломатію, їм трохи додали, але недостатньо.
Саме ж міністерство не може надавати послуги, воно може лише замовляти й оплачувати. Платити тому ж санаторію, наймати спеціалістів, і т.д. Потрібна реформа, і така що ого-го. Нам і західні партнери в цьому готові допомагати, і гроші ми можемо знайти… Потрібно, щоб була особова справа й ця справа хоч і була б секретною, але передавалася б за певними службами. І навіть це не спасе всіх на 100%. Наша задача – будемо реалістами: знизити відсоток суїцидів. Але про який відсоток зниження може йтися, якщо не знаємо загальної кількості? — Тобто, держава винна в загибелі Миколи… — Я б теж міг чіпляти державу за точковість роботи, але й я теж працюю з ветеранами точково. Я прийняв (неправильні) «умови гри». А мав бути на моєму місці не я, а якийсь державний менеджер (який супроводжує ветерана). — Що суспільство повинно зрозуміти? Оксана Забужко такий месседж прочитала: «Микола Мікітенко запалив свій факел, щоб ми не збилися з шляху»… — Кожен повинен зрозуміти для себе. Я свій месседж зрозумів. — І який месседж від Миколи Мікітенка — ваш? — Для мене ця історія травматична.
Якщо взяти будь-яку психологічну або психіатричну асоціацію, і попросити проаналізувати мої дії – мене виправдають. Але сам-то я себе не виправдовую… Я все одно себе винню — в тому, що не зміг спасти Миколу. Зробив ряд терапевтичних речей для себе, і зрозумів, що я не ефективний настільки, наскільки мені хочеться. Але якщо я піду з цього повністю, вийде, що я програв, я здався, а Росія перемогла. А з цим я не згоден. Тому я прийняв рішення, що буду працювати, але менше – і лише з тими людьми, які хочуть змінюватися. В іншому випадку я вигораю. У Америці ветерана розглядають як ресурс, а в Україні – як тягар. Неймовірно, але факт: точне число суїцидів серед ветеранів не знають навіть у Міністерстві по справам ветеранів (яке нині також є міністерством по справам переселенців і окупованих територій). Але вважається, що близько тисячі. Вдумайтеся: за різними оцінками – не менше тисячі фронтовиків пішли з життя добровільно, не пережив наслідків війни.
Багато це чи мало? Для країни, яка відбиває агресію більш сильного (у військовому й економічному відношенні) противника, здавалося б, кожен захисник повинен бути на вагу золота. Але насправді це не так. На сьомому році війни у нас все ще немає системи адаптації й реабілітації. «У Америці ветерана розглядають як ресурс, а у нас – як тягар. Там дуже багато механізмів і все працює. Ветеран може обрати те, що йому потрібно. У нас же системи державних програм немає», — пояснює Ілля Шполянський, колишній боєць 79-ї Миколаївської бригади й голова миколаївського відділення «Асоціації учасників і інвалідів АТО». Фото — https://www.facebook.com/shpolyanskiy Він один із творців у Миколаєві бізнес-інкубатора й інших приватних і волонтерських проектів реабілітації ветеранів у Миколаєві. І при цьому Ілля сумно додає: «У мене два активних члени організації наклали на себе руки». Ілля вивчав американський досвід реабілітації ветеранів і бачив у США передвижний меморіал самогубцям. Там про таких людей говорять: «Загинули на війні вдома».
Американці не залишають без опіки й уваги сім'ї тих хлопців, які покінчили з собою. Міністерство ветеранів існує в кожному штаті. Ветерани піднесені на п'єдестал, на своїх домах з гордістю розміщують таблички: «Тут живе ветеран». За два роки до закінчення контракту американський військовий вже має право відкривати бізнес, у кожному штаті є пільги, й величезна кількість державних грантів. Є «підйомні», є безплатна вища освіта. Існує обов'язковий карантин і реабілітаційні процедури, без яких не можна демобілізуватися. Усе це разом піднімає престиж воїна — створює конкурс для бажаючих стати частиною американської армії — 9 до 1. Америка теж не одразу до цього дійшла й статистика була жахливою: за 40 років після війни у В'єтнамі — 300 тисяч (близько 8% тих, хто пройшов через війну) покінчили з собою. А сьогодні в США на підтримку ветеранів витрачають 20% оборонного бюджету. У нас же подумують про скорочення видатків на армію, не кажучи вже про ветеранів… Ніхто не знає, скільки фронтовиків в Україні вже перебувають на грані відчаю, і скільки ще опиняться – враховуючи не радісні тенденції. Але наслідки такого ставлення вдарять по всьому суспільству. Татяна Заровна, «ОРД».