Нещодавно голова української делегації у Тристоронній контактній групі (ТКГ) Леонід Кравчук представив так званий «План спільних кроків» з припинення війни на Донбасі. Цей документ передбачає повне припинення бойових дій, демілітаризацію ОРДЛО, розпуск усіх незаконних збройних формувань, амністію за вчинення неважких злочинів, обмін утримуваних осіб за формулою «всіх на всіх» і створення Вільної економічної зони. Усі ці заходи планується втілити протягом найближчих кількох місяців, щоб уже 31 березня 2021 року в ОРДЛО відбулися місцеві вибори за стандартами ОБСЄ. Однак виникає питання про реальність виконання цього плану на практиці за такий короткий термін, враховуючи кількість окупаційних військ, обсяги важкої зброї, масштаб замінованої території і, головне, готовність держави-агресора погодитися з ним.
На думку аналітиків, ця заява Леоніда Кравчука і План абсолютно неадекватні та нереалістичні до виконання з низки причин. Перша проблема стосується роззброєння незаконних збройних формувань без виведення російського окупаційного контингенту. Українська делегація заявила, що це можливо, посилаючись на приклад Ізраїлю, який вивів свої війська із «зони безпеки» у Лівані разом із союзною йому «Армією Південного Лівану» (АПЛ) протягом однієї доби після 18 років перебування в країні. Представники делегації наголошують, що чисельність контингентів складала близько 1500 тисяч осіб для Ізраїлю та 6000 осіб для АПЛ з членами їхніх родин, і стверджують, що «якщо президент РФ віддасть відповідний наказ, іноземні війська виїдуть і за ніч».
Однак це уявлення є хибним. На сьогоднішній день, за офіційними оцінками української сторони, 1-й і 2-й Армійські корпуси «Л/ДНР» нараховують 38 тисяч осіб особового складу та близько 500 одиниць важкої бронетехніки. Це фактично регулярні війська Збройних сил Російської Федерації. За календарний місяць, як пропонують представники української делегації, їх неможливо повністю роззброїти. Крім того, неможливо забезпечити місця зберігання й верифікації важкої бронетехніки та ствольної артилерії — місія ОБСЄ не виконує ці зобов'язання, передбачені відповідними пунктами Мінських домовленостей. Окупанти постійно порушують узяті на себе зобов'язання.
Друга проблема — демілітаризація і припинення активної фази військового протистояння. Це також неможливо втілити на практиці, оскільки офіційна інформація влади щодо дотримання режиму тиші на лінії розмежування не відповідає дійсності. Під час нещодавньої поїздки народних депутатів фракції «Слуги народу» один з народних обранців констатував, що терористи щодня обстрілюють позиції ЗСУ. Це лише окремо взята ділянка фронту, а загальна протяжність усієї лінії розмежування становить 420 кілометрів. Інформація про кількість загиблих часто недостовірна — як правило, це число набагато вище, ніж повідомляє штаб ООС. Попри заяви щодо повного припинення вогню, бойовики неодноразово порушували перемир'я, прицільно стріляючи по позиціях ЗСУ. В лавах української армії були загиблі й поранені. Навіть за 8 листопада бойовики на Донбасі порушили встановлене перемир'я. З огляду на ці факти, припинити військове протистояння і демілітаризувати ОРДЛО до березня 2021 року просто неможливо.
Окупанти негативно відреагували на ініціативи української сторони. Російська Федерація фактично поставила хрест на озвученому «Плані спільних кроків» — у Москві зазначили, що демілітаризація і передача проблемної ділянки російсько-українського кордону є порушенням Мінських домовленостей. Таким чином, цей План взагалі не буде виноситися на порядок денний і розглядатися Тристоронньою контактною групою. Попри все бажання української сторони і заяви про те, що Україна буде наполягати на проведення зустрічі в нормандському форматі, Росія поставила весь переговорний процес фактично «на паузу». Київ сам дозволяє РФ маніпулювати подібними термінами чи посиланням на Мінські домовленості — спочатку виконання безпекового компоненту, а вже потім проведення виборів.
Щодо імовірного проведення виборів в ОРДЛО навесні 2021 року, пункти Мінських домовленостей щодо виборів на тимчасово окупованих територіях, навіть за наявності російського окупаційного корпусу, є фактично дипломатичною пасткою для самого Кремля. В угодах чітко зазначено, що вибори в ОРДЛО відбуваються за участі Спеціальної моніторингової місії (СММ) ОБСЄ. Місія виступає не лише стороною, яка спостерігає за проведенням виборів, а в першу чергу є гарантом їхньої демократичності і прозорості. СММ озвучує свої висновки щодо визнання виборів легітимними та їхніх результатів — вони мають відповідати 15 принципам ОБСЄ, так званому Копенгагенському документу від 29 червня 1990 року. Якщо хоча б один з цих принципів буде порушений, вибори будуть визнані нелегітимними.
Другий момент полягає в тому, що ОБСЄ — це колективна відповідальність, до її складу входять понад 60 країн, а рішення ухвалюються колегіально. Якщо хоча б дві країни заявлять про те, що вибори недійсні, вони будуть визнані такими, що не відбулися. А це фактично поставить хрест на Мінських домовленостях. В цьому контексті українська сторона має заявляти про безпекові питання і проведення виборів, а підвищувати суб'єктність ОБСЄ. Київ має вимагати від СММ ОБСЄ надати висновки, чи можливо в принципі провести вибори в ОРДЛО. У такому разі Організація несе персональну юридичну і фізичну відповідальність за безпековий компонент проведення виборів і вирішує, чи можна визнати їхні результати. Якщо ОБСЄ заявить про неможливість проведення виборів, тоді Україні не варто навіть наполягати на зміні покроковості виконання Мінських домовленостей. У такому разі політична відповідальність за неможливість провести вибори буде перекладена з української сторони безпосередньо на плечі західних партнерів. Це мало би стати головним акцентом роботи українських дипломатів і ТКГ.
Наступний пункт «Плану спільних кроків» передбачає створення Вільної економічної зони (ВЕЗ) для реалізації особливого порядку місцевого самоврядування в ОРДЛО. Ідея створення Вільної економічної зони на окупованих територіях нівелює попередню заяву урядовців про те, що ВЕЗ спочатку буде створена в підконтрольних районах Донецької і Луганської областей для відновлення їхнього економічного потенціалу. Натомість у озвученому Кравчуком Плані основний акцент робиться саме на окупованих територіях. Це демонструє розбіжність в оцінках і заявах представників української делегації — міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Олексія Рєзнікова і самого Леоніда Кравчука. Крім того, озвучений першим президентом План не встановлює чітких географічних кордонів регіону під назвою «Донбас». Таким чином, Донбасом можна вважати як райони Дніпропетровської області з їхніми вугільними копалинами, так і окремі промислові райони Ростовської області РФ.
У цьому контексті невипадкові заяви Леоніда Кравчука про можливість запровадження в ОРДЛО вільних економічних зон. Один з пунктів передбачає спрощений характер митного оформлення товарів і товарообігу між прикордонними країнами. Очевидно, що маються на увазі не країни Європи, а скоріш за все саме Російська Федерація. Леонід Кравчук регулярно озвучує контраверсійні речі, які мають «подвійне дно». Лобіюючи ідею вільних економічних зон, він не уточнює, що мається на увазі саме спрощений характер переміщення товарів та податкові й митні преференції для тимчасово окупованих територій.
План також передбачає остаточне взаємне звільнення утримуваних осіб за принципом «всіх на всіх», що має відбутися не пізніше 15 грудня 2020 року. Однак наскільки реально провести такий обмін з огляду на небажання агресора втілювати таку формулу на практиці? Тут виникають питання до Леоніда Кравчука і його заяв. Згідно з нормандськими домовленостями, обмін утримуваними має відбуватися за формулою «усіх верифікованих на усіх верифікованих». Будь-які інші формули є відходом від Мінських домовленостей. Таким чином, або Кравчук робить заяви, які не відповідають нормандським домовленостям, або це знову розбіжності у позиціях представників української сторони переговорної групи.
Що стосується самих можливостей проведення обміну, то Україна має наполягати саме на формулі «всіх на всіх». Вона передбачає обмін утримуваними не лише з самопроголошеними «Л/ДНР», а й з громадянами, які утримуються у в'язницях анексованого Криму і на території РФ. Якщо Київ відвоює формулу «всіх на всіх» і буде грати на підвищення суб'єктності міжнародних організацій, передусім Міжнародного комітету Червоного Хреста в аспекті верифікації і перевірки умов утримання утримуваних, тоді українська сторона зможе апелювати до міжнародних партнерів щодо невідповідності дій РФ у виконанні Мінських домовленостей. Не Україна має верифіковувати списки безпосередньо з «Л/ДНР», а Червоний Хрест як організація-посередник, якій довіряють обидві сторони конфлікту. Якщо вийти на прямі контакти з «Л/ДНР» і узгодити списки на обмін, то фактично почнемо грати за московським сценарієм, підвищуючи суб'єктність псевдореспублік і перетворюючи збройну російську агресію на суто внутрішньоукраїнський конфлікт.
У ЗМІ останнім часом з'являються думки експертів і представників самої делегації про те, що Кремлю дедалі важче фінансувати війну та «Л/ДНР», тому Росія намагається форсувати реінтеграцію ОРДЛО сумнівними планами й ініціативами. Однак не варто бути таким оптимістом. Російська присутність на окупованих територіях, окрім військової та політичної, має також економічну складову. За 5 років окупації лише в розбудову економічного сектору самопроголошених «республік» Росія інвестувала близько 10 мільярдів доларів. Колишній радник Путіна Андрєй Ілларіонов підтвердив ці цифри. 10 мільярдів доларів — досить вагома цифра навіть для Російської Федерації, щоб вона безкоштовно віддавала Україні ці території зі вже частково відновленим економічним потенціалом.
Передусім йдеться про вуглевидобувну галузь. Інформація про те, що всі шахти в ОРДЛО пограбовані і затоплені, не відповідає дійсності. За ці роки окупанти збудували на окупованих територіях кілька водовідливних комплексів, зафіксовані капітальні вкладення у важку металургію та вугільну галузь. Таким чином, Росія ОРДЛО просто так Україні вже не «подарує». Міністр реінтеграції Олексій Резніков заявив, що за «Планом спільних дій» Росія зобов'язана скасувати низку указів Володимира Путіна, зокрема щодо спрощеної процедури видачі російських паспортів і визнання автомобільних номерів «Л/ДНР». Ця заява викликала легку іронію в Росії, адже вона уже видала близько 400 тисяч своїх паспортів жителям ОРДЛО і не збирається вилучати їх чи припиняти паспортизацію.
Усі ці фактори свідчать про те, що Росія ніколи не погодиться на повну втрату контролю за цими окупованими територіями як форпосту свого впливу на всю Україну. Які б варіанти реінтеграції не пропонував Київ, Москва завжди буде розглядати ці території частиною РФ. Якщо не безпосередньо де-факто і де-юре, то хоча б в аспекті впливу на зовнішньополітичну діяльність центрального уряду України.
Крім того, навіть за умови встановлення перемир'я, припинення бойових дій та виведення російських окупаційних військ з ОРДЛО, війна між Україною і Росією не закінчиться. Державний суверенітет не може бути частковим і не може обмежуватися лише відновленням контролю Києва над окремими районами Луганської і Донецької областей. Не слід забувати і про повернення Україні незаконно анексованого Криму. Позиція РФ щодо цього питання досить жорстка — Москва категорично відмовляється обговорювати деокупацію півострова. Якщо Україна погодиться на такий сценарій, тоді Києву доведеться визнати, що стан війни з РФ є перманентним і незавершеним. І не заявляти про те, що після врегулювання ситуації на Сході України війна з агресором повністю завершилася.