Сто років тому, 16 листопада 1920 року, завершився виход з Криму білогвардійської Російської армії генерала барона Петра Врангеля та численних біженців. Останнім, у ніч з 16 на 17 листопада, від берегів півострова відійшов крейсер «Генерал Корнилов», на борту якого перебував сам головнокомандувач. За п'ять днів на 126 суднах було евакуйовано близько 146 тисяч людей – військові та цивільні біженці. При цьому загинув лише один корабель. Донині крымська евакуація залишається однією з найбільших операцій такого роду. Разве що висадка союзників у Нормандії 1944 року мала більший масштаб.
Приймаючи верховну владу, Врангель припускав можливість поразки, а тому, навіть наступаючи, продовжував підготовку півострова до оборони, а флоту – до найгіршого сценарію. Предметна підготовка до евакуації розпочалася після того, як стало відомо, що поляки та більшовики 12 жовтня 1920 року укладли перемир'я. Стало зрозуміло: незабаром сили червоних значно зростуть. Врангель згодом писав у своїх записках: «Вирішивши прийняти бій у Північній Таврії, я враховував можливість його несприятливого для нас результату та того, що противник, здобувши перемогу, на п'ятах наших військ ворветься в Крим. Як би сильна не була позиція, вона неминуче впаде, якщо дух військ, що її обороняють, підірвано. Я тоді ж наказав начальнику штабу генералу Шатилову перевірити складений штабом спільно з командувачем флоту план евакуації. Останній був розраховий на евакуацію 60 тисяч людей. Я видав розпорядження, щоб розрахунки були зроблені на 75 тисяч; розпорядився про терміну доставку з Константинополя бракуючого запасу вугілля та масла».
Також було наказано всіх впускати та нікого не випускати: затримувати в портах Криму всі комерційні судна, включаючи іноземні, для використання їхнього тоннажу. Крім того, погодилися допомогти британські та французькі військові моряки. У результаті з Криму вдалося вивезти майже вдвічі більше людей, ніж спочатку планувалося.
Появившийся 11 листопада наказ Врангеля про евакуацію став для багатьох несподіванкою. Справа в тому, що врангелівська пропаганда, якою керував Георгій Вернадський, син відомого академіка, так захоплюючо розповідала про неприступність перекопсько-сиваських позицій, що багато хто повірив. Як потім відзначав сам Врангель, «тил залишався спокійним, вірячи в неприступність перекопських твердинь». Потерпівши поразку та понісши великі втрати у Північній Таврії, наприкінці жовтня 1920 року білогвардійці відступили за перешийки. Однак добре укріпленими виявилися лише окремі ділянки, а головне, не були створені умови для забезпечення достатньої кількості військ усім необхідним в умовах пізної осені: житлом, харчуванням, дровами тощо. Очевидно, неприступність кримських укріплень була сильно перебільшена – спочатку врангелівською пропагандою, а потім і радянською (щоб надати своїй перемозі більшої солідності).
Радянська пропаганда та масова культура представляли врангелівську евакуацію як паніку, що супроводжувалася масою надзвичайних подій. Насправді, у листопаді 1920 року все було на подив добре організовано (враховуючи такі екстремальні умови) та пройшло відносно спокійно. Як писав учасник подій Б. Павлов, «можливість паніки була припинена з самого початку. Порядок та дисципліна, на відміну від Новоросійська, зберігалися до кінця. Втечі не вийшло, як очікували вороги». Насправді, картини врангелівського виходу радянські діячі культури срисували з більш ранніх подій: евакуації білих з Одеси та Новоросійська на початку 1920 року. Там справді все було організовано дуже погано, через що сильно постраждала репутація командувача ВСЮР генерала Денікіна.
Критично налаштований генерал Слащов відзначав, що «Врангель сам залишився в тилу у суден», а керувати обороною перешийків призначив генерала Кутепова. Очевидно, підготовку до відступу та евакуації Врангель вважав пріоритетним завданням. За короткий час потрібно було вирішити складну логістичну задачу: визначити порядок та шляхи відступу військ, відповідно розподілити кораблі між портами (Євпаторія, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч), забезпечити порядок навантаження, та ще й біженців не забути. Незважаючи на те, що у більшовиків були цілих дві мобільні кінні армії, основні сили білогвардійців змогли оторватися від переслідування та навантажитися на кораблі.
Евакуація з самого початку носила добровільний характер не лише для цивільних осіб, але й для військових (одна з причин – нестача місць на кораблях). Перед самим відходом Врангель особисто повідомив про це військам. За спогадами учасника подій А. Судоплатова, генерал звернувся до своїх людей: «Господа! Їдемо невідомо куди, поки ще жодна держава нас не приймає. Що буде з нами, не знаю. Запасів продовольства у нас немає. Можливо, нам судилося загинути в морі. Якщо хто відчуває, що йому не загрожує небезпека залишитися в Криму, і не хоче йти на ризик, може залишитися!» Багато військових, особливо з місцевого населення, залишилися, не бажаючи продовжувати боротьбу. Деякі непримиренні також залишилися, щоб піти в гори та продовжити антибільшовицьку боротьбу.
Незважаючи на поразку у Північній Таврії та на перешийках, армія не втратила віру в головнокомандувача. Авторитет Врангеля в дні евакуації, якщо й не виріс, то в будь-якому разі залишився непохитним і був дуже високим. Очевидно, справа в тому, що Врангель дотримав обіцянки забезпечити евакуацію у разі поразки. Кістяк евакуйованих з Криму військ (близько 35 тисяч людей) залишався під ружжям до кінця 1921 року, остаточно врангелівська армія була розпущена в 1924 році.
Серед суден, що брали участь в евакуації, найекзотичнішою була історія сторожового корабля/тральщика «Китобій». Побудований у 1910 році в Норвегії як траулер «Гамма», однак у 1914 році був придбаний для потреб російського флоту, ставши «Китобоєм». Діяв у складі Балтійського флоту. Влітку 1919 року команда корабля перейшла на сторону білих, активно підтримуючи сухопутні війська під час наступу на Петроград. Після поразки Північно-Західної армії у січні 1920 року корабель перейшов до Таллінна. Тут, щоб уникнути реквізиції, 15 лютого, обманувши естонську охорону, команда повела судно до Мурманська, на з'єднання з Північною армією. 27 лютого «Китобій» дійшов до Копенгагена. Однак тут стало відомо, що Північна армія теж «все». Довгий час корабель залишався в Копенгагені, протистоячи тепер уже британським спробам реквізиції.
Нарешті, 7 липня «Китобій» відправився в сповнений проблем перехід навколо Європи – у білий Крим. 10 вересня корабель увійшов у Середземне море, 26 жовтня добрався до Константинополя, 12 листопада взяв курс на Севастополь, а 14 листопада зустрів кораблі з біженцями. І все ж таки «Китобій» в останній момент дійшов до Севастополя та, взявши на борт 300 людей, у ніч на 16 листопада серед останніх відійшов до Константинополя. Наприкінці грудня 1920 року разом з іншими кораблями білогвардійського флоту прибув до Бізерти (Туніс). Тут у 1923 році був реквізований французькими властями та у 1926 році проданий італійцям, від яких отримав нову назву «Італо». Навесні 1940 року був реквізований та переведений до складу італійських ВМС, ставши «G79». 10 вересня 1943 року в порту Генуї команда затопила корабель, щоб його не захопили німці.
Махновці зіграли найважливішу (якщо не вирішальну) роль у розгромі білих. По-перше, укладши союз з червоними, вони виставили на фронт близько 12 тисяч бійців. По-друге, дозволили більшовикам спокійно дихати, припинивши їх лякати своїми рейдами. По-третє, махновці взяли активну участь у боях, відзначившись у Північній Таврії та при форсуванні Сиваша. Саме махновський кулеметний полк зірвав останню контратаку білої кавалерії. Однак, щойно скрилися за горизонтом білогвардійські кораблі, більшовики тут же почали знищувати своїх невдалих союзників.
Прорвавши оборону на перешийках, командувач Південного фронту Фрунзе закликав білих здаватися, обіцяючи «всім, хто складе зброю, повне прощення за всі проступки, пов'язані з громадянською боротьбою». Однак Ленін виявився незадоволений такою «надмірною поступливістю умов». Результатом кровожадності більшовиків (як у Москві, так і на півострові) стала кампанія терору, унаслідок якої в Криму знищили не менше 12 тисяч людей. Самі більшовики навесні 1921 року говорили про 20–25 тисяч загиблих. М. Султан-Галієв, радянський чиновник, писав про це: «Серед розстріляних траплялося дуже багато робітничих елементів та осіб, що відстали від Врангеля з щирим та твердим рішенням чесно служити Радянській владі. Особливо велику неборзливість у цьому відношенні виявили надзвичайні органи на місцях. На малій території Криму існує 3 органи з боротьби з контрреволюцією: особливий відділ 4-ї армії, Кримська ЧК та особливий відділ морського відомства. Крім них, на місцях існують ще повітові політвідділи, які ведуть паралельну роботу в цій же галузі. Ніякого розмежування їхніх компетенцій насправді не існує».
На відміну від Денікіна, Врангель намагався знайти спільну мову з українським національно-визвольним рухом. Остання надія білих була на створення на Правобережній Україні спільного антибільшовицького фронту. 8 листопада, коли червоні пішли на штурм Перекопа, Врангель де-факто визнав уряд УНР та погодився визнати незалежність України, якщо рішення про це прийме Українські Установчі збори. Проте це рішення не врятувало ні врангельців, ні петлюрівців: 16 листопада білогвардійці покинули Крим, а 21 листопада армія УНР під ударами червоних відступила за Збруч, де була інтернована поляками.