Генерал Назаров: у своїй країні за спиною більше ворогів, ніж перед очима

Оборона Луганського аеропорту, надзвичайно важливого стратегічного об'єкту, розташованого всього за 30 кілометрів від українсько-російського кордону, тривала 145 днів — з 9 червня 2014 року, коли він був повністю блокований, до 1 вересня. Трагедія, що сталася ночі з 13 на 14 червня в небі над Луганськом, стала чорною сторінкою в історії ЗСУ. Бойовики однією ракетою, випущеною з переносного зенітно-ракетного комплексу, та вогнем зенітної артилерійської установки, збили військово-транспортний літак Іл-76, що заходив на посадку. Загинули 40 десантників 25-ї Дніпропетровської окремої повітрянодесантної бригади та дев'ять пілотів 25-ї Мелітопольської бригади транспортної авіації. Одночасно в 49 сімей прийшла біль, з якою нічого не можна порівняти. Реакція на трагедію була різною. На Заході одразу ж звинуватили росіян, а в Україні почали шукати винних — тих, «хто відправив Іл-76 на знищення». У результаті на лаві підсудних опинився генерал-майор Віктор Назаров, який на момент трагедії був начальником штабу АТО. У листопаді 2014 року йому було висунуто підозру.Його звинуватили у службовій недбалості, що призвела до тяжких наслідків. 7 грудня 2015 року в Павлоградському міськрайонному суді Дніпропетровської області розпочався безпрецедентний в історії ЗСУ судовий процес, який на Заході назвали «шоу імені Назарова». У березні 2017 року генерала засудили до семи років позбавлення волі. 11 грудня 2020 року Дніпровський апеляційний суд відхилив апеляцію, однак 23 грудня касаційний кримінальний суд у складі Верховного суду, розглянувши скаргу генерала, призупинив виконання вироку. Це резонансне дело триває понад шість років. Розв'язки чекають не лише родичі загиблих, генерал та його сім'я, але й тисячі командирів різних рівнів, які знають, що в будь-який момент можуть опинитися на місці Назарова.Про перипетії розслідування та судового процесу генерал Назаров розповів виданню. «Правоохоронна система працює, як каток, у якого немає задньої передачі» — Вікторе Миколайовичу, готові ви до найгіршого варіанту розвитку подій, адже не виключено, що справді можете опинитися у в'язниці, причому надовго? — Я до цього був готовий з першого дня кримінального переслідування. Ніколи не виключав такий варіант, тому що розумів, як працює наша наскрізь прогнила правоохоронна система. Це, по суті, уламок радянської моделі, причому тієї, що була створена за часів Єжова, Берії та їм подібних. Чому я так кажу? Ось статистика за 2020 рік: в українських судах першої інстанції лише півтора відсотка виправдувальних вироків, тоді як у Сполучених Штатах Америки близько 20%, у Франції та Німеччині — близько 25%, у Великобританії — приблизно 30%. Тобто на Заході діють основоположні принципи права — презумпція невинуватості та те, що всі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого. У нас, на жаль, система працює, як каток, у якого немає задньої передачі. Вона просто їде й давить все, що під неї потрапляє. — Ваша історія тому приклад — Так, це справді дуже яскрава ілюстрація. На самому початку вони включили відпрацьовану стандартну схему, яку вони називають «кошмарити клієнта». Розповім одну показову історію на цю тему. Відомий у Санкт-Петербурзі професор права, адвокат та судовий оратор Анатолій Коні (жив у 1844—1927 роках, захищав на судових процесах представників різних станів) судив гімназиста, який ударив ножем свого однокласника. Коні на судовому засіданні звернувся до присяжних: «Здравствуйте, панове присяжні засідателі». Вони у відповідь: «Здравствуйте, Анатолію Федоровичу». Він знову: «Здравствуйте, панове присяжні засідателі». І почав повторювати привітання знову й знову. У якийсь момент вони почали апелювати до судді: «Заспокойте цього божевільного. Скільки можна?» Та й люди в залі почали нервувати. Коні ж пояснив: «Я всього-навсього вимовив цю фразу 37 разів, і ви вже в люті. А мого підзахисного травили кілька років». Справа в тому, що потерпілий щодня називав обвинуваченого, який мав фізичний недолік, горбатим. У якийсь момент хлопчик не витримав і розправився з образником. Коні дуже грамотно показав, що може статися з людиною, якщо над нею довго знущатися. У результаті його підзахисний був виправданий. Восени 2014 року почали травити й демонізувати мене. Ініціаторами були прокурори, особливо старався Матіос, головний військовий прокурор з серпня 2014 року по вересень 2019-го. Не можу сказати точно — за вказівкою, з незнання, зі злим умислом, але вони старанно працювали, щоб довести мою вину. Сам Матіос неодноразово давав інтерв'ю на цю тему. Одне з перших з'явилося у лютому 2015 року в «Українській правді». Стаття називалася «Завжди винен той, хто командує». Це його фраза. Вдумайтеся в неї. І порівняйте з тим, що в недавньому інтерв'ю авторитетний міжнародний експерт з питань оборони та національної безпеки Філіпп Карбер сказав: «Не можна судити командира за рішення, прийняті на війні». Це говорить про два світоглядні підходи. Один — родом з нашого тоталітарного минулого, другий — зі світу розвиненої демократії. Я часто бував у прокуратурі — ходив на допити, на вивчення матеріалів. Невільно став свідком розмов у кулуарах. Не раз чув, як там з великим жалем говорили: «Ось чому у нас немає такого президента, як Путін?» Я тоді усвідомив просту річ: багато хто з них не асоціює себе з цією державою. Для них зразок — інша країна. — У тій країні ви б уже давно сиділи. — Так, там ніхто б не церемонився. Слава Богу, у нас не так. Саме це їх і засмучувало. Тому й звучали пропозиції, мовляв, нехай Назаров візьме на себе відповідальність за трагедію, нехай напише прохання про помилування, тоді «якось порішаємо». Але я з самого початку на всіх рівнях офіційно заявив свою принципову позицію: з абсурдним звинуваченням ніколи не погоджуся, козла відпущення з мене не зробите, буду боротися до останнього, як би це важко не було й скільки часу це не зайняло б. Адже ця історія стосується не лише мене. Це питання навіть не принципове, а концептуальне — про роль і місце командирів у системі Збройних Сил. Якщо держава іменем України так поступає з військовими, цьому повинен бути покладений край. Я готовий пройти цей шлях, якщо моя історична місія полягає в тому, щоб донести до суспільства, що таке ставлення загрожує безпеці України.