Сто шістдесят років тому, 3 березня (19 лютого за старим стилем) 1861 року російський імператор Олександр ІІ підписав Маніфест про скасування кріпацтва та пакет законів, які регламентували цей процес. Проте остаточне визволення та рівноправність селян на одній шостій частині суші довелося чекати ще понад сто років.
Становлення російського кріпацтва відбулося на рубежі XVI–XVII століть. Як зазначають історики, не існує документа про введення кріпацтва. Уряд не наказував запровадити кріпацтво, а піддався тенденції, яка почалася невідомо чому, коли селяни почали переходити у повну особисту залежність від землевласників. За Ключевським, кріпацтво виникло не з законодавства, а з помітно частішими актами цивільного права. Остаточно кріпацька система оформилася на початку XVIII століття за Петра І. На Лівобережній Україні кріпацтво запровадила Катерина ІІ у 1783 році.
Першу спробу оцінити правовий статус та економічну ефективність кріпацтва здійснив Іван Посошков (1652–1726), якого вважають першим російським економістом (бізнесменом, який збагатився на торгівлі спиртом). У трактаті «Про скудість і багатство» (1724) він обґрунтовував доцільність обмежити владу поміщика над селянами; пропонував замінити подушний податок на земельний (оподатковувати не селянина, а обробляну ним землю). За таку вільнодумність його посадили за «таємною державною справою» до Петропавлівської фортеці, де він незабаром помер.
У лютому 1762 року Петро ІІІ звільнив дворян від обов'язкової військової чи цивільної служби (Катерина ІІ підтвердила дворянські привілеї у 1785 році). Здавалося б, тоді ж слід було звільнити й селян. Адже землю й кріпаків дворяни отримували за службу. Якщо дворянин не зобов'язаний служити державі, то й селянин не зобов'язаний орати на поміщика й бути його власністю. Однак таке цілком логічне рішення було прийнято рівно через 99 років.
Кріпацтво не являло собою уніфікованої системи, сильно відрізняючись від регіону до регіону з найрізноманітніших причин. «Це був не якийсь правовий інститут, навіть не система правових норм, а дуже складна сукупність юридичних і соціальних інститутів та відносин, – говорить історик Ігор Христофоров. – Навіть якщо ми беремо один і той же час – скажімо, 1830–1840 роки, то не можна робити узагальнення щодо всієї країни. Ми маємо кілька моделей». Сильно відрізнялася й кількість кріпаків. Наприклад, на території України до 1861 року найбільше кріпаків було в Подільській губернії (59,54% населення), найменше – у Таврійській (5,95%).
Несправедливо вважати, що кріпак обов'язково був бідним. Незважаючи на те, що кріпаки, серед іншого, були обмежені в праві приватної власності та проведенні фінансових операцій, деякі з них успішно вели бізнес і навіть ставали мільйонерами. У всякому разі, кріпак, який володів капіталом у кілька тисяч рублів, не був рідкістю. Одні з них викуповували себе й своїх близьких, а інші залишалися кріпаками. Як розповідає гоголівський Собакевич, у нього був мужик, «у Москві торгував, одного оброку приносив по п'ятисот рублів». Проте були й такі, що приносили по п'ять тисяч!
У 1835–1855 роках було вбито 131 поміщика й 21 управителя, плюс ще 62 замахи на життя тих і інших. Не можна сказати, що все це зводиться до боротьби селян проти кріпацтва, та все ж… Для порівняння: під час пугачовського повстання (1773–1775) загинуло 1572 дворян.
Весною 1856 року (за п'ять років до підписання маніфеста), звертаючись до представників московського дворянства, Олександр ІІ так пояснив необхідність скасування кріпацтва: «Почуття ворожості між селянами й їхніми поміщиками, на жаль, існує, і від цього вже було кілька випадків непослуху поміщикам. Я переконаний, що рано чи пізно ми повинні до цього прийти. Я думаю, що й ви однієї думки зі мною. Отже, набагато краще, щоб це сталося зверху, ніж знизу».
До середини XIX століття понад 2/3 дворянських маєтків і 2/3 кріпацьких душ були закладені в забезпечення позик, взятих у держави. Тому визволення селян могло відбутися шляхом національного відкупу закладених маєтків, з виплатою поміщикам лише різниці між вартістю маєтку й накопленою заборгованістю за прострочену позику. Такий варіант пропонував колишній міністр державних маєтків граф Кисельов, який активно просував скасування кріпацтва. Однак цар відхилив такий проект, наполягаючи зробити все можливе «для охорони вигод поміщиків». Проте не пішли й на іншу крайність – звільнити селян без землі. Як сказав про результати реформи поет Некрасов: «Розпалася ланцюг великий, розпалася – й ударила: одним кінцем по барину, іншим – по мужику!»
Освобожений від поміщика селянин опинився у владі громади. Селянська громада («мир») – форма самоврядування, оподаткування й колективної власності на землю – була запроваджена у 1837–1841 роках для державних селян, а після 1861 року поширена на звільнених кріпаків. Покидаючи громаду (до речі, лише з дозволу «всієї громади»), людина втрачала право на землю, яка їй належала. У 1906 році під час столипінських реформ вихід із громади був спрощений, а головне, можна було приватизувати земельну ділянку. Проте громада виявилася досить живучою й місцями проіснувала аж до 1930 року.
Масову колективізацію 1928–1933 років селяни саркастично назвали «Друге кріпацтво більшовиків», за аналогією з абревіатурою правлячої партії ВКП(б). Назва виявилася тим більш влучною, що селян не лише загнали в колгоспи, але й надзвичайно ускладнили отримання паспортів, фактично позбавивши свободи пересування. Символічно, що кількість кріпаків на момент скасування кріпацтва й беспаспортних колгоспників на початку повної паспортизації була приблизно однаковою – близько 37% населення.
Практично одночасно зі скасуванням кріпацтва в Російській імперії відбувалося скасування рабства в південноамериканських штатах (1865). Однак ні колишні раби, ні колишні кріпаки, отримавши свободу, не отримали рівних прав з іншими категоріями населення. Причому, як зазначає історик Єгор Брайлян, афроамериканці й радянські селяни прийшли до рівноправності майже одночасно, але в зворотній послідовності. У США ліквідація расової сегрегації почалася після прийняття у 1964 році Закону про громадянські права. А радянські колгоспники почали на рівних умовах отримувати паспорти у 1974 році.