Справа Георгія Гонгадзе — дзеркало сучасної історії України. Злочин, який спочатку намагалися приховати, а потім замовчати, відгомонився «касетним скандалом», звинуваченнями у замовленні злочину проти другого президента Леоніда Кучми, акціями протесту і, зрештою, Помаранчевою революцією. Це третя частина розповіді співавтора документального фільму про загибель Георгія Гонгадзе Максима Каменева. У першій частині він розповідав про те, як убивали журналіста, у другій — про те, що відбувалося з тілом Георгія Гонгадзе. Сьогодні він розповідає, яку роль розмови в кабінеті Леоніда Кучми відіграли в убивстві Георгія Гонгадзе.
Обвинувачення
Уранці 28 листопада 2000 року Верховна Рада України почала роботу у звичайному режимі: опозиційні депутати скаржилися на корупцію та переслідування владою. Олександр Мороз, лідер об'єднаної фракції Соціалістичної та Селянської партій, записався на виступ шостим.
З трибуни парламенту він на всю країну назвав замовником зникнення Георгія Гонгадзе президента Леоніда Кучму, главу його адміністрації Володимира Литвина — співучасником, а міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка — сценаристом та організатором викрадення. «Дуже ймовірно, що найвищі державні посади в Україні займають кримінальні злочинці. Висновки з цього приводу повинні зробити Верховна Рада та суд», — заявив Мороз. Верховна Рада відреагувала млявo. Спікер Іван Плющ з невозмутимим обличчям передав слово Анатолію Кінаху з провладної «Народно-демократичної партії». Той оголосив про створення парламентської групи на підтримку вітчизняного виробника. Депутати продовжили обговорювати реформи, а потім заслухали доповідь Уповноваженої з прав людини. Олександр Мороз тим часом збирав прес-конференцію в кабінеті №12. На неї він прийшов з магнітофоном, помічник політика Юрій Луценко з другої спроби вставив касету. Лідер соціалістів стверджував: на ній записи, таємно зроблені в кабінеті глави держави.
З колонок лунав голос, схожий на президентський, який лаявся матом і вимагав від міністра Кравченка розібратися з Георгієм Гонгадзе: «Депортувати його, блядь, у Грузію і викинути там на***… Чеченців треба, щоб украли його і викинули». Лідер соціалістів одразу визнав: касета скомпільована з записів різних днів, слухаючи їх не завжди можна зрозуміти, про що саме йдеться. Але особисто у нього сумнівів не було: на плівках зафіксовано замовлення викрадення співзасновника «Української правди» та звіт про його виконання. Мороз згадав про обезголовлене «таращанське» тіло, знайдене три тижні тому. Правда, обійшов увагою той факт, що труп знайшли на його виборчому окрузі. За багатьма ознаками на тілі впізнається пропалий журналіст, говорив Мороз. Але прямо звинуватити Леоніда Кучму в убивстві не наважився.
Плівки
Послухати «касету Мороза» всі охочі змогли того ж дня на сайті голландської газети De Volkskrant. Журналістка Колін де Вріз у статті «Віддайте його чеченцам» розповідала, що редакція намагалася перевірити плівки перед публікацією, але безрезультатно. Компанія TNO Human Factor, до якої звернулася De Volkskrant, не наважилася судити про автентичність, пояснивши, що для цього потрібні оригінали, а не копії плівок. Прес-секретар Кучми Олександр Мартиненко одразу назвав записи інсинуацією. Сам президент через три дні на саміті СНД у Мінську прокоментував: «Це провокація, можливо за участю іноземних спецслужб. Яких спецслужб — треба розібратися». Президент Грузії Едуард Шеварднадзе, який стояв поруч, додав: «Або здогадатися».
Майор передав депутатам два компакт-диски з фрагментами розмов з кабінету президента — з цих фрагментів була змонтована касета, яку оприлюднив Мороз. Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко 12 грудня з трибуни парламенту вимагав експертизи. Депутати попросили Міжнародний інститут преси у Відні перевірити автентичність записів. З тих пір це робили кілька разів щонайменше п'ять різних лабораторій та експертів. У книзі «Гонгадзе. Убивство, яке змінило Україну» журналіст Ярослав Кошив відзначає: лише одна компанія — американська БЕК-ТЕК — визнала, що у п'яти фрагментах із згадкою Георгія Гонгадзе немає монтажу. Решта експертів не змогли визначити: чи піддавалися цифрові записи маніпуляціям чи ні.
Міжнародний інститут преси запропонував порівнювати розмови на плівках з подіями, що відбувалися за стінами президентського кабінету. Журналіст Олексій Степура займається цим уже 20 років. За цей час він встиг розшифрувати всі доступні йому записи, частково відновив їхню хронологію та впізнав голоси співрозмовників. «Якість запису на плівках жахлива. Я їх розшифровував разом з братом і навіть ми розходилися в думці, що саме прозвучало в тій чи іншій репліці», — згадує Степура. Він підрахував: Георгій Гонгадзе згадується у 11 фрагментах розмов, загальною тривалістю 20 хвилин — усі вони були згруповані на касеті, яку включав журналістам Олександр Мороз. Всього ж історії викрадення журналіста стосуються 25 фрагментів плівок.
Вперше на «плівках Мельниченка» Леонід Кучма згадує Георгія Гонгадзе незабаром після травневих свят 2000 року. У газеті «Дзеркало тижня» вийшло анонімне опитування журналістів про рівень свободи слова в Україні. Публікація під заголовком «Крик душі» Кучмі не сподобалася. Під час розмови, ймовірно, з главою власної адміністрації Володимиром Литвином він обурювався — опитали лише журналістів, налаштованих проти влади: «Та ж Татяна Коробова в той час працювала в газеті Соцпартії «Грані»… Той же Гонгадзе, блядь, незалежний журналіст і пошло-поїхало, — після чого додає. — Треба вже дійсно серйозно дивитися». Георгія Гонгадзе Кучма знав — за два тижні до президентських виборів, у жовтні 1999 року, журналіст задавав йому питання з критикою в ефірі політичного ток-шоу «Епіцентр». Через 20 років Олександр Мартиненко, нині генеральний директор інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна», згадує: Гонгадзе відвідував брифінги президента. «Його питання відрізнялися від інших. Іноді ці питання задавалися не для того, щоб дізнатися щось нове, а щоб висловити свою позицію», — розповідав Мартиненко у 2020 році в інтерв'ю для мультимедійного проекту «Справа Гонгадзе як дзеркало епохи».
Заговірник
Публіцистику опозиційних журналістів Леонід Кучма регулярно обговорював з Леонідом Деркачем — глава СБУ приносив президентові своєрідний дайджест інтернет-публікацій з критикою влади. Традиція подібних доповідей спецслужб збереглася щонайменше до 2015 року, коли її визнав і припинив Петро Порошенко. 12 червня 2000 року Деркач прийшов до Кучми стурбований статтею в «Українській правді» — перепечаткою з російської «Незалежної газети» про його сина Андрія. До 33 років той встиг побудувати чудову кар'єру: служив у СБУ, працював консультантом президента та першим помічником прем'єр-міністра Валерія Пустовойтенка, а у 1998 році обраний до Верховної Ради за мажоритарним округом у Сумській області. Разом з бізнесменом Вадимом Рабіновичем Деркач-молодший володів телерадіокомпанією «Ера», програми якої виходили в ефірі державного телебачення та радіо.
Стаття під гучним заголовком «Наш український Путін» вийшла 7 червня і була комплімент Андрію Деркачу. Автор, який ховався під псевдонімом Андрій Карков, міркував про недавній транзит влади від Бориса Єльцина до Володимира Путіна і запитував себе: хто стане наступником українського президента? І сам же на нього відповідав: Андрій Деркач. Як і Путін, той вихідець із системи органів держбезпеки, може знайти спільну мову з олігархами, має розширені міжнародні зв'язки та прихильників у різних політичних групах — проводив паралелі автор. Але при цьому залишається прагматиком і центристом. Більше того, Кучма, стверджував журналіст, особисто назвав Деркача-молодшого «українським Путіним» і сам бачив у ньому наступника. «Українська правда» Георгія Гонгадзе звернула увагу на статтю «Незалежної» і переказала її основні тези, назвавши це «милою PR-акцією». Леонід Деркач вважав за потрібне пояснитися з президентом: — Ось прочитайте, буквально дві хвилини. Ось це прочитайте. Це те, що, хто організував ось цю статтю, що наступний український Путін — це Андрій Деркач. Ось це ось… вся ця… Гонгадзе цей, — підкладав глава СБУ записку. Користуватися інтернетом сам Кучма тоді ще не вмів. — Гонгадзе цей? — перепитав Кучма. — Так, так… — підтвердив Деркач. — Так ви щось з цим можете? — запитав президент. — Та й так уже пиздець йому буде… я це, блядь, це затопчу, — пообіцяв глава СБУ. У публікаціях про сина він побачив якщо не змову, то щонайменше технологію — статтю в «Незалежній газеті», на його думку, потрібна була журналістам УП, щоб замаскувати джерело. Леонід Деркач доповів Кучмі: «Українську правду» фінансує бізнесмен і народний депутат Михайло Бродський, той у свою чергу пов'язаний з Григорієм Суркісом — впливовим олігархом з дружньої до глави держави Соціал-демократичної партії України (об'єднаної), почесним президентом футбольного клубу «Динамо-Київ». Партнером Суркіса, у тому числі й у фінансуванні УП, Деркач називав ще одного лідера «соціал-демократів» — Віктора Медведчука. Крім сухих даних, глава СБУ запропонував президентові прочитати вірші, які про них обох нібито написав Георгій Гонгадзе. — Гон-га-дзе. Прочитаю. Ну, так розберись з ними, — махнув рукою Кучма. — Та розберусь. Гонгадзе поставимо на місце, а якщо будуть фінансувати, будуть теж… — пообіцяв Леонід Деркач. Його словам Кучма вірив. Того ж дня він переказав теорію глави СБУ журналістові Вячеславу Пиховшеку, з яким регулярно зустрічався. Мовляв, за публікаціями в «Незалежній газеті» стоїть Гонгадзе, а за ним — якісь друзі президента. Пиховшек дуже здивувався.
Розмова про Георгія Гонгадзе Кучма не забув. Через півтора тижня він знову поцікавився у Леоніда Деркача, хто ж фінансує «Українську правду». — Значить, ти однозначно ведеш цього самого, грузина цього? Гонгадзе, блядь, фінансує Бродський, так? — перепитав президент. — У нас така інформація. Я… ми його взяли зараз щільно. Ми зараз його повністю за ним стежимо, — рапортував Деркач. УП продовжувала привертати до себе увагу. Аудиторія видання тоді була невелика — та й взагалі, інтернетом у 2000 році регулярно користувалися від силу 200 тисяч українців. Але Георгій Гонгадзе часто з'являвся на телеефірах з впливовими політиками. Зміст деяких — наприклад, епічних дебатів між віце-прем'єркою Юлією Тимошенко та Григорієм Суркісом — він переказував у публікаціях на сайті. До того ж «Українська правда» була одним з небагатьох видань, які в ті дні ретельно стежили за судовим процесом над Павлом Лазаренком, звинуваченим у США в відмиванні 114 млн доларів. 20 червня УП перепечатала з російського ресурсу flb.ru статтю «В очікуванні КУЧМАгейта» київського журналіста Олега Ельцова. Автор, посилаючись на інформацію від адвокатів втікача екс-прем'єра, стверджував: звинувачення у відмиванні грошей повинно поширюватися й на президента Кучму. У наступній замітці «Куди піде гроші Лазаренка» УП повторювала цей тезис, цитуючи публікації в російських «Незалежній газеті» та газеті «Сьогодні», а ще в одній статті відкрито іронізувала над спробами Кучми виправдатися.
Достовірно невідомо, розлютив президента якась конкретна публікація УП чи загальний тон сайту. Але 3 липня, як тільки Деркач зайшов у кабінет президента, той одразу завів розмову про Гонгадзе. — Я це все читав! Ось це. В інтернеті, «Українська правда»! — обурився Кучма. — Ааа, та це сука! — поспішив доповісти Деркач. — Ведемо справу, зараз по всіх каналах його слухаємо, ось, секрети його київські виявляємо. Ось. І полізав він… Полізав він зараз уже й до цього, до Мороза. Президент уважно слухав і погоджувався, але не розповідав Деркачу-старшому, як за дві години до цього обговорював Георгія Гонгадзе ще з двома співрозмовниками: міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком та главою АП Володимиром Литвином.
Замовлення
Ці розмови досі викликають суперечки серед дослідників історії убивства Георгія Гонгадзе. Не всі фрази на них можна розібрати й не всіх учасників впізнати достовірно. Главу адміністрації Володимира Литвина Кучма викликав по переговорному пристрою поговорити саме про опозиційне видання. Литвин увійшов у кабінет через хвилину. Свою участь у цій розмові він пізніше заперечував. — «Українська правда» — ну це просто, блядь, звичайно, вже обнаглілися. Ви подивіться. Підлюк, блядь. Грузин, грузин цей, — лаявся Кучма, не переходячи ще, правда, на крик. — Хто? Гонгадзе? — перепитав Литвин. — Гонгадзе, — підтвердив Кучма й ще раз поцікавився джерелами фінансування журналіста. — Ну, він активно співпрацює з цим, з Морозом, з «Гранями». Я в суботу його з Макеєнком… Володимир Макеєнко в той час був народним депутатом від Соціалістичної партії, — почав було Литвин. — Може в суд? Тут нардеп. Нехай би юристи подали в суд, — міркував президент. — Це ж до прокуратури, так? — уточнив глава АП. Ймовірно, Литвин зайшов у кабінет президента не один. На плівці чітко чути, як ще один голос говорить: «Ні, нехай Кравченко скаже на мене». Литвин вторив невідомцю: «Таким чином на нього вплинути». — Ну просто, блядь уж. Є якась міра, блядь. Сука, блядь, — продовжував обурюватися Кучма й одразу запропонував спосіб зупинити публікації Гонгадзе, — Депортувати його, блядь, у Грузію й викинути там на***. Відвезти його у Грузію, блядь, і кинути там. — Гонгадзе, розумієш, — вставив слово невідомий. — Чеченців треба, щоб украли його й викуп вимагали, — запропонував Кучма ще один варіант покарання.
Обговоренню планів завадила секретарка. Вона дзвенула посудом, і Кучма змінив тему. Подальші слова президента, глави його адміністрації та їхнього невпізнаного співрозмовника розібрати неможливо — судячи з запису, вони відійшли далеко від місця, де лежав диктофон. Наступним до президента прийшов міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко — як і інші силовики, він доповідав по понеділках. Кучма одразу завів розмову про засновника УП. — Значить, щоб я не забув: є такий Гонгадзе, — почав він. — Я, щось фамілію таку… — спробував згадати глава МВС. — Ну, підлюк, блядь, найвищої міри, — охарактеризував журналіста президент. — Гонгадзе. Він уже де-небудь у нас проходив… Від Кравченка, як від інших, Кучма вимагав з'ясувати, хто дає «Українській правді» гроші, а потім повторив жахливу пропозицію про викрадення Гонгадзе руками чеченців. Правда, приписав цю ідею Володимиру Литвину. — Та ми його де-небудь. Ні, я вам кажу… Це такі люди капітальні. То, що ми застосували. До цього часу нема. Не розповсюджує нічого, — путано відповідав міністр. — Ну, а його у Грузію відвезти й викинути там, — запропонував другий варіант Кучма.
«Орли»
Кучма розумів, яких саме «капітальних людей» мав на увазі Юрій Кравченко — йшлося про департамент зовнішнього спостереження МВС. За місяць до цієї розмови співробітники департаменту викрали, вивезли в ліс та побили іншого критика влади — активіста Олексія Подольського. Член громадського об'єднання «Ми» опозиційного депутата Сергія Головатого, він звинувачував Леоніда Кучму у фальсифікації результатів недавного референдуму. Вони підтверджували згоду громадян обмежити повноваження Верховної Ради й розширити президентські. На початку червня Подольський двічі приходив під МВС і роздавав перехожим листівки зі статтею про фальсифікації. Обидва рази міліція затримувала активіста. А 9 червня Подольського викрали міліціонери Олег Маринюк, Микола Наумець та їхній командир Олексій Пукач. Вони підстерегли активіста ввечері під ресторану, чекали, коли той спробує зловити таксі, підїхали на автомобілі Hyundai Sonata й запропонували підвезти — ті самі методи використовували й при викраденні Гонгадзе. Міліціонери вивезли Подольського в ліс під Бровари, побили гумовими дубинками й погрозили, що вб'ють, якщо він не припинить критикувати президента й МВС. Побитого активіста кинули в лісі. На прощання, для більшого ефекту, Олег Маринюк показав йому лопату й каністру бензину.
У 2007 році суд засудив за це Наумця та Маринюка до трьох років позбавлення волі. Пукача визнали винним лише у 2013 році — викрадення Подольського та убивство Гонгадзе розглядали в межах одного процесу. Кравченко рапортував президентові про напад через три дні: «Тепер ось ця вся братія, яка розповсюджувала від Головатого листівки. Значить, позавчора один опинився аж у Сумській області. Той, який активно розповсюджував. Значить, його так обробили!». Кучма в відповідь засміявся. «У мене є таке підрозділення, яке… Методи їх… Тому що у них же ні моралі, ні совісті, нічого нема. І не дай Боже…», — хвалився міністр внутрішніх справ. Через 13 років, у суді Олексій Пукач розповідав, як у травні чи червні 2000 року керівник апарату МВС Едуард Фере передав йому наказ Юрія Кравченка про спецоперацію: встановити місце проживання Олексія Подольського, вивезти його з Києва й залякати, щоб той припинив дискредитувати керівництво країни. Ослухатися генерала Пукач не міг і розпорядився, щоб підлеглі почали спостереження. Через деякий час Фере передав Пукачу, що міністр незадоволений — Подольський і далі розповсюджує листівки. Після цієї розмови Пукач вирішився викрасти активіста. Перевірити показання Пукача було вже не в кого — до того часу й Фере, й Кравченко були мертві.
Тиск
Після розмов у кабінеті президента силовики почали стежити за Георгієм Гонгадзе відкрито. Засновником «Української правди» займалися й СБУ, й міліція. 7 липня співробітники спецслужби відвідали у Львові Лесю Гонгадзе й розпитували про її сина. Через пару днів у редакцію радіостанції «Континент», на якій Гонгадзе вів регулярну передачу, прийшов підполковник міліції. Директору Сергію Шолоху він розповів, що розслідує причетність Георгія до перестрілки в одеському барі «Перлина» 23 червня — тоді постраждали п'ятеро людей, бізнесмен чеченського походження Беслан Арчаков помер у лікарні. Пізніше Шолох впізнав у співрозмовнику Олексія Бернака — в той час заступника Олексія Пукача в департаменті зовнішнього спостереження МВС. Гонгадзе опублікував замітку «Полювання на Гонгадзе?», у якій повідомлялося, що засновнику видання «шиють справу». 14 липня Гонгадзе опублікував номери машин, які стежили за редакцією, у відкритому листі Генеральному прокурору. Тиск не зупинив Гонгадзе й його колег — УП продовжувала критикувати Кучму й його оточення. 22 липня видання перепечатало ще одну статтю з російського сайту flb.ru — «Олігархи-лампасники». У ній йшлося про корупцію керівництва українських силовиків — Кравченка, Деркача та глави Державної податкової служби Миколи Азарова. Автором був все той же журналіст Олег Ельцов.
Леонід Кучма регулярно справлявся, коли ж Юрій Кравченко виконає його доручення щодо Гонгадзе. Міністр внутрішніх справ просив додатковий час на «вивчення ситуації». «У мене зараз команда… Орли такі, що зроблять все, що хочеш», — стверджував міністр під час щотижневої доповіді 10 липня. Через тиждень Леонід Кучма уїхав відпочивати в Крим, але, повернувшись наприкінці серпня, знову поцікавився у глави МВС: розібрався ли він з Гонгадзе. Кравченко пообіцяв, що все зробить через два дні, але знову не справився. «Я його зроблю, Леоніде Данилович. Я зроблю. Я просто, щоб воно… щоб воно ніде не вийшло. Ну, він буде. Він тут пише, що це розрахунок за його справи», — виправдовувався міністр 11 вересня. За заявою журналіста до генпрокуратури до того часу вже відкрили розслідування про незаконне стеження. «Ну чому кожна срань повинна писати на генерального… Міг відправити на районного прокурора», — обурювався Кучма.
Система
До вересня голова СБУ Леонід Деркач істотно розвинув свою теорію змови депутатів Бродського, Суркіса та Медведчука, які фінансують УП, щоб дискредитувати Кучму. Деркач звернув увагу президента на Олега Ельцова, статті якого регулярно перепечатувала «Українська правда». 11 вересня він доповідав главі держави, що джерелом журналіста міг бути глава компанії НАК «Нафтогаз України» Ігор Бакай. — Ну, це лише один епізод, а взагалі-то це система, — нагнітав Деркач, підкладаючи розпечатки статей Ельцова президентові. — Ну слухай, їх давно вже треба взяти за жопу, — відповів Кучма. Глава СБУ пообіцяв навести порядок, Кучма попросив його не затягувати.
У чому саме полягає «система», Кучма переказав того дня наступному відвідувачу — ймовірно, Володимиру Литвину: за замовленням олігархів статті з критикою вищих чиновників публікували спочатку на російських інтернет-ресурсах, потім їх перепечатувала УП, і далі вони розходилися українськими медіа. Трохи пізніше Кучма перейшов до деталей: — Там… є такий… фамілію мені Деркач називав. Ну це команда цього самого… грузина цього. — Хто, Гонгадзе? — запитав співрозмовник. — Гонгадзе, — підтвердив Кучма. — Що там Кравченко? З ними займався? — запитав співрозмовник Кучми. — Та що ж, що він займався… Ні хуя з ним не виходить… я йому зараз… там і на нього є стаття, — сетував президент.
Теорія Деркача не витримувала критики й ґрунтувалася на неправильних передумовах. Олега Ельцова він плутав з москвичем Сергієм Горшковим, засновником. Сам Ельцов у 2020 році згадував: писати для сайту «Агентство федеральних розслідувань FreeLance Bureau» — flb.ru Сергія Плужникова він почав після того, як українські редакції відмовилися публікувати його статті. Адже в кожній журналіст по суті звинувачував керівництво країни у злочинах. «Мені ніхто нічого не диктував, я писав те, що я хотів, відправляв їм, вони мені ще й за це платили й публікували. Про що ще може мріяти фрилансер?», — згадує Ельцов.
Увечері 15 вересня, через шість днів після розмови Кучми з Деркачем, у квартирі журналіста задзвонив телефон. Невідомий чоловічий голос сказав: публікації Ельцова заважають дуже впливовим людям і вимагав припинити роботу на спецслужби й «фокуси в інтернеті». Ельцов одразу викликав міліцію. За викликом приїхали два участкові інспектори, але прийняти заяву про погрози, за якими, за словами жертви, стояли керівники МВС та СБУ, вони відмовилися. Наступного дня невідомий позвонив знову: «Що ментів приводив?». Журналіст помітив, що за його домом стежать зелені «жигулі» — лише через рік новий глава спецслужби Володимир Радченко визнав, що номери машини належали «наружці» СБУ. Журналіст повідомив про стеження за ним колегам з інформаційного агентства УНІАН й того ж вечора разом з дочкою сів на поїзд і уїхав проведати батька в Армавір Ростовської області РФ. По дорозі журналіста двічі обшукали — спочатку міліція, а потім СБУ та митниця — але з країни його випустили.
Тієї ж ночі Олексій Пукач та його підлеглі викрали, вивезли в ліс та вбили Георгія Гонгадзе. Через три дні Леонід Деркач розповів про пригоди Ельцова Леоніду Кучмі, який напередодні повернувся з Парижа: «Цей чертеня, він утік туди. Йому був дзвінок по телефону, ось, що якщо ти не припинишся займатися всякою хернею, то ми тобі голову відірвемо. І після цього він буквально через п'ять хвилин, як він потім розповідає дружині по телефону. І утік на вокзал, взяв квитки й… Ну, ми розберемося, зараз розберемося. Прихопимо справу. Я… Звичайно ж треба карати — це ж що?». Глава спецслужби повідомив президентові, що передав ориєнтування на Ельцова своєму російському колезі — директору ФСБ Миколі Патрушеву. Але президента цікавило інше — Слухай, ну інтернет весь вимкнений? — запитав Кучма. — Інтернет весь вимкнений, — запевнив його Деркач.
Ефір
Того дня президент все-таки влаштував главі СБУ рознос — за ефір ТРК «Ера» його сина Андрія Деркача. У ніч убивства та викрадення Георгія Гонгадзе там показували черговий випуск програми «Погляд», присвячений Володимиру Кісельові — мецената та депутата ради Московського району Києва, нині — Голосіївського району. Про те, що Кісель був ще й, автор програми замовчав, зате повідомив про його знайомство з міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком — вони разом спонсорували важкоатлета-олімпійця, міліціонера Дениса Готфріда. «Я приїхав з Франції, а мені дружина говорить: на державному каналі показують Кіселя поруч з Кравченком», — гнівався Кучма. Звинуватив главу СБУ у сливі журналістам «Ери» відео зовнішнього спостереження за зустрічами депутата й міністра. — У мене немає плівок. Я туди не ходжу, не знімаю. Воно мені не потрібно. Леоніде Данилович, ви мене правильно зрозумійте. Ну я цього не зробив, — виправдовувався Леонід Деркач. — Слухай! я тебе зрозуміти вже ні хуя не можу, коли такі, блядь, проколи робляться! — обурювався президент. — Це ж ще не знає Кравченко! Він, блядь, взагалі з розуму зійде.
Леонід Кучма вважав, що голова СБУ плете інтриги проти міністра внутрішніх справ, які позначаться й на його політичному іміджі. Підозри лише посилилися, коли того ж дня 19 вересня посольство Грузії опублікувало повідомлення про анонімний дзвінок. Невідомий у розмові з дипломатами стверджував, що за викраденням Георгія Гонгадзе стоять Юрій Кравченко, Володимир Кісель та народний депутат Олександр Волков. Кучма вимагав до себе посла Малхаза Чачаву. «Викличи його, блядь. Нехай зробить, блядь, спростування, інакше я дозволю Шеварднадзе, Едуард Шеварднадзе був президентом Грузії у 1995–2003 роках, щоб його відозвали нахер», — наказував він Володимиру Литвину в гніві наступного дня.
Про що в ці перші дні після викрадення та убивства Георгія Гонгадзе Леонід Кучма говорив з Юрієм Кравченком, досі невідомо. Микола Мельниченко стверджував, що записував розмови в президентському кабінеті до 26 вересня, і щонайменше одна розмова між президентом та міністром відбулася. Але її запис він так ніколи й не опублікував. Кравченко ніколи не визнавав, що причетний до викрадення та убивства засновника УП. 4 грудня 2000 року міністр дав інтерв'ю газеті «Україна молода», у якому заявив: «З'являться два-три людини в темних окулярах, які будуть знімалися зі спини. Вони будуть давати показання про те, що я особисто доручав викрасти, вбити Гонгадзе… або щось у цьому роді».
Леонід Кучма ніколи не визнавав автентичність записів майора Мельниченка. За їхньою публікацією стоять спецслужби, продовжував твердити він, але яка саме країна — замовчував. Леоніда Деркача він звільнив з посади глави СБУ через два з половиною місяці після прес-конференції Олександра Мороза, 10 лютого 2001 року. До того часу в Україні набирала обертів найбільша за десять років незалежності акція протесту «Україна без Кучми!». Мітингуючі громадяни вимагали відставки всіх силовиків та імпічменту президентові. Юрій Кравченко затримався на своїй посаді ненабагато довше Деркача — Кучма звільнив його 19 березня.
Ролі
З опублікованих за 20 років фрагментів плівок Мельниченка можна зробити кілька однозначних висновків. Президент дійсно замовляв викрадення Георгія Гонгадзе. Глава адміністрації президента Володимир Литвин, ймовірно, був у курсі злочинного доручення свого шефа, журналісти багато років звинувачували його у «накручуванні» Кучми проти Гонгадзе. Але якщо хтось і спровокував президента — то це Леонід Деркач. Адже саме глава СБУ постачав президентові розпечатки статей УП. Як би там не було, Кучма сам вигадував ідеї покарання: викрадення, примусової висилки у Грузію, розправи з залученням чеченців. І особисто доручив Кравченку розібратися із засновником УП. Але ні на одному з опублікованих фрагментів немає згадок про те, що президент доручає вбити журналіста. За 20 років Леонід Кучма так і не визнався, що ж у ті дні відбувалося в його кабінеті — навіть дружині журналіста Мирославі Гонгадзе та засновниці УП Алені Притулі. «Я дуже сподіваюся, що перед тим, як Кучма помре, ми з ним поговоримо й поговоримо. Я задам йому одне-єдине питання, яке мене цікавить. Як це все було насправді? Можливо, він навіть нікому більше не розповість, крім мене», — досі вірить Алена Притула.
Точку міг би поставити й Микола Мельниченко, опублікуй він усі наявні у нього записи. За його власними словами, з 300 годин розмов у президентському кабінеті він оприлюднив лише 45. До 2011 року майор відмовлявся давати показання по справі про убивство Георгія Гонгадзе. Дев'ять років тому Мельниченко погодився на очну ставку з Леонідом Кучмою, під час якої, за повідомленням «Української правди», нібито сказав президентові: «Леоніде Данилович, не беріть на себе чужі гріхи. Вас підставили». Після чого екс-майор вимагав від слідчих очної ставки з Володимиром Литвином. УП, посилаючись на свідків, писала: Леонід Кучма в відповідь сказав лише, що допитувати нікого не треба. З 2016 року Генеральна прокуратура намагається допросити Мельниченка з іншого приводу. Майора звинувачують у перевищенні повноважень, розголошенні державної таємниці та легалізації доходів, отриманих незаконним шляхом. Простіше кажучи, у торгівлі записами з кабінету президента.