Сто п'ятдесят років тому, 18 березня 1871 року, у Парижі сталося повстання, унаслідок якого до влади прийшло революційне місцеве самоврядування – Паризька комуна. Це словосполучення стало одним із найпопулярніших радянських найменувань. Вулиця Паризької комуни існувала майже в кожному радянському місті, як і фабрики, заводи, колгоспи та інші установи. Малозрозуміла за змістом подія подавалася та шанувалася як щось, що нібито передувало Жовтневій революції. Дивним чином життя деяких ключових персонажів тих подій пов'язане з Україною.
Після поразки у франко-прусській війні (1870–1871) французький уряд був змушений піти на низку непопулярних заходів. Серед іншого, потрібно було роззброїти Національну гвардію Парижа: численні добровольчі батальйони з виборними командирами під номінальним керівництвом Центрального комітету Нацгвардії – органу скоріше політичного, ніж військового. Спроба забрати у нацгвардійців артилерію (на тлі інших непопулярних рішень) привела до повстання, під час якого багато солдатів побратались із нацгвардійцями. Голова уряду Адольф Тьєр поспішно відвів вірні йому війська, поліцію та адміністрацію до Версалю.
Одною з перших жертв повстання став екс-командувач нацгвардії генерал Клеман Тома, якого багато нацгвардійців сильно не любили за спроби встановити дисципліну.
Популярністю Паризької комуни в радянські часи ми зобов'язані Марксу й особливо Леніну, який вважав її першим у історії прикладом диктатури пролетаріату. Якщо вірити його соратникам, у роки еміграції для Ілліча 18 березня була особливою датою. У цей день він навіть забував про політичні розбіжності, влаштовував тематичні збори та вечори. Втім, прагматичний Ленін не ідеалізував комунарів, аналізував причини їхної поразки й робив відповідні висновки. За його ініціативою у 1918–1929 роках день Паризької комуни був офіційним радянським святом (хоча й не вихідним). До речі, сто років тому – 18 березня 1921 року – для Леніна був подвійний святок. У цей день, крім 50-річчя Паризької комуни, більшовики придушили Кронштадтське повстання. https://gazeta.ua/ru/articles/history-newspaper/_u-soldat-zabrali-sapogi-chtoby-sideli-po-kazarmam/373791
Незважаючи на схожість гасел і символіки (червоний прапор), пряма аналогія між комуною й комуністами навряд чи доречна. Французька комуна – це самоврядна територія. Інша справа, що паризьке самоврядування фактично протиставило себе решті Франції. «Комуна втілює принцип муніципального життя, а Національні збори – принцип національного життя, – резюмував Віктор Гюго, обережно втекши до Брюсселя. – Обидві сторони праві, й обидві сторони неправі. Не може бути ситуації більш безвихідної».
Після відступу урядових військ влада в Парижі перейшла до Центрального комітету Нацгвардії. Там делегували найширші повноваження міським округам, а також оголосили вибори до Паризької комуни, які відбулися 26 березня (16 квітня – довибори). Втім, після обрання Комуни значні повноваження залишалися в округах, паралельно продовжував діяти Центральний комітет Нацгвардії з невизначеними повноваженнями, у збройних формуваннях не було єдиноначалля. Фактично це був режим якогось тотального самоврядування. Важливо відзначити, що в раді й у виконавчих комісіях Паризької комуни були представлені різні політичні сили ліво-анархістського спрямування (прихильники уряду утримались від участі).
По суті, Паризька комуна ближча до махновських вільних рад, ніж до комуністичних обкомів-райкомів.
Початково Комуна мала переважну перевагу над урядовими силами. Однак, позбавлені ефективного управління, комунари не скористалися своїми перевагами. Навіть коли версальці, нарощуючи сили, перейшли в наступ, у них не було чисельної переваги: 130 тисяч проти 170 тисяч. Однак у бойових частинах у комунарів було всього близько 40 тисяч бійців. Решта діяли на свій розсуд або взагалі бездіяльничали. Через дефіцит артилеристів (особливо офіцерів), війська Комуни використовували лише близько 340 гармат із наявних понад 1,5 тисячі. Втім, в артилерії у противників був паритет, зате у комунарів було 5 броньопоїздів, 5 канонерок і плавуча батарея. При грамотному командуванні й постачанні, спираючись на міські укріплення, з такими силами можна було б успішно оборонятися. Однак ні тим, ні іншим комунари похвалитися не могли. Їхні передові частини часто відчували нестачу боєприпасів, яких вистачало на складах. Окремі успіхи зводилися нанівець через відсутність підкріплень.
Початково керівництво Комуни припускало, що урядові війська не будуть воювати або навіть перейдуть на їхній бік. Коли ж цього не сталося, то звинуватили уряд у тому, що він зібрав проти революційного Парижа контрреволюційних провінціалів. Мовляв, реакційні селюки проти прогресивної столиці. Доля правди в цій агітації була. Помітну роль у розгромі Комуни зіграли підрозділи мобільної гвардії (щось на кшталт внутрішніх військ) з Бретані. Бретонці, які погано або взагалі не говорили французькою, щиро не любили паризьких. У роки правління Наполеона III (1853–1870) у Парижі на місці багатьох вузьких середньовічних вулиць з'явилися широкі бульвари й авеню, які не так просто було перекрити барикадами. Це полегшило штурм міста, що тривав тиждень (21–28 травня).
Деякі комунари відзначили свою поразку підпалом низки «феодально-буржуазних будівель», які мали велику художню цінність. Зокрема, вони завезли до палацу Тюїльрі (резиденція монархів) кілька телег горючих речовин, порох і підпалили разом зі всім вмістом. За два дні палац вигорів майже повністю. Лувру, який щільно примикав до Тюїльрі, пощастило завдяки самовідданості хранителя колекцій музею Барбе де Жуї. Спочатку він разом із кількома смотрителями відстрілювався від кучки комунарів, які прийшли крушити «буржуазне мистецтво», а потім організував підоспілі урядові війська й паризьких пожежників на локалізацію вогню й порятунок музейних колекцій.
Серед військових керівників Паризької комуни особливо відзначився уродженець Житомира Ярослав Домбровський. Штабс-капітан російської армії, учасник бойових дій на Кавказі й у Криму, він став одним із лідерів польського підпілля, був арештований, але зумів втекти. Успішно командуючи одним із підрозділів комунарів, Домбровський очолив західний сектор оборони, а потім, отримавши звання генерала, всі війська Комуни (правда, скоріше номінально). Однак переломити ситуацію не зумів і незадовго до остаточної поразки Комуни був смертельно ранений у вуличному бою.
Крім того, відзначився ще один генерал-комунар польського походження Валеріан Врублевський, який командував південним сектором оборони. Йому пощастило більше: напередодні розгрому він розпустив своїх бійців і пішов у підпілля.
Розгромивший Комуну маршал Патріс де Мак-Магон раніше брав участь у багатьох війнах, зокрема відзначився в Криму. У 1855 році саме його дивізія захопила й утримала Малахів курган – ключову позицію в обороні Севастополя, тим самим змусивши російські війська залишити місто.
До речі, лінійний корабель «Севастополь», команда якого активно брала участь у Кронштадтському повстанні, сто років тому був перейменований на «Паризьку комуну»!
У 1873 році Національні збори прийняли відставку Тьєра й обрали маршала Мак-Магона президентом Франції. Ставши на чолі держави, він проводив політику відновлення монархії. За його сприяння конкуруючі монархічні партії змогли домовитися: корону отримував лідер легітимістів граф Шамбор (Генріх V), а спадкоємцем бездітного 53-річного монарха ставав лідер орлеаністів граф Паризький (Філіп VII). Під таку комбінацію знайшли більшість голосів у Національних зборах. Здавалося б, справа в шапці. Але тут усіх здивував граф Шамбор: легко погодившись на конституційне обмеження повноважень, він категорично вимагав відмовитися від синьо-біло-червоного прапора й повернутися до королівського знамені – білого з жовтими лілеями. Приголомшені монархісти запропонували доповнити триколор королівською емблемою, а білий прапор з жовтими лілеями зробити королівським штандартом.
Але граф Шамбор упирався! Старий маршал, 40 років воювавший під триколором, був розчарований поведінкою претендента. Мовляв, яке ставлення до національної символіки? У результаті у 1875 році з перевагою в один голос Національні збори затвердили республіканську форму правління. Нарешті, у 1883 році руїни палацу Тюїльрі, що служив символом монархії, розібрали на будівельні матеріали.