Українські спецслужби, фігуранти скандальних кримінальних справ про теракти та інші злочини, міжнародні злочинці, пов'язані з російською мафією. На такий клубок складних переплетень інтересів і зв'язків натрапив оглядач проекту «Громкие дела» Ярослав Гармаш, йдучи по зацепкам однієї захопливої історії. Ця історія, яка промайнула в українських ЗМІ без особливого резонансу, розпочалася чотири роки тому, у травні 2017 року. Група громадян, які представляли іракський Курдистан, прибула до Києва за покупками. Їх цікавили станції постановки радіопомех, портативні зенітно-ракетні комплекси та протитанкові ракетні комплекси «Скиф». Подібне озброєння курди ніде не могли придбати легально. Хто їм порадив звернутися до групи українських аферистів, можна лише здогадуватися. Згідно з версією, поширеною в ЗМІ, продати необхідне курдистанським товаришам вирішили двоє громадян України – харківчанин Олег Калашников та киянин Тарас Савін.
Вони навіть показали «купцям» товар і дали його потримати в руках. На одному з підприємств «Укроборонпрому». Як люди з вулиці могли водити підозрілих іноземців на огляд товару в державний оборонний концерн? Наберіться терпіння, це не найбільша дивина в цій історії. Отже, курдам запропонований товар сподобався. Дуже. Вони були готові його брати. Продавці теж були готові. Негайно отримати гроші. Авансовий платіж у розмірі 1 млн доларів. Курди погодилися. Але з однією умовою: представники продавців повинні були відправитися з ними в сонячний Курдистан, щоб відповідати головою за виконання умов контракту. У ролі таких «гарантів» опинилися двоє знайомих Олега Калашникова – Олександр Санпітер та Євген Фоменков. Зрештою, курди видали українським «комбінаторам» мільйон авансу (важлива деталь: згідно з публічною версією, гроші «в руки» отримав Тарас Савін), а натомість отримали абсолютно нічого. Тобто їх «кинули». Санпітер і Фоменков на три роки застрягли на Близькому Сході в полоні у гордих воїнственних гірців.
Ця історія завершилася (насправді, лише видима її частина) ще дивніше, ніж розпочалася. Дивіться. 20 серпня 2017 року, коли стало зрозуміло, що Олександр Санпітер та Євген Фоменков «влипли», дружина першого, Тетяна Санпітер, звернулася зі скаргою про викрадення чоловіка до ГУ Національної поліції Харківської області. Причому Тетяна знала всі ключові обставини зникнення чоловіка і повідомила про Савіна, Калашникова та дивну угоду щодо продажу зброї. Слідчий зареєстрував кримінальне провадження №12017220470005092 за фактом викрадення людини. Згідно з даними з відкритих джерел, була створена спільна група Національної поліції, СБУ, ГУР МО, Служби зовнішньої розвідки та МЗС. Олега Калашникова викликали на допит. Однак, як зазначено в матеріалах справи, «…Калашников заперечує свою причетність до сприяння виїзду Санпітера і Фоменкова в Ірак». На цьому кримінальне провадження застопорилося – я перевіряв за Єдиним державним реєстром судових рішень – ніякого руху з того часу немає.
Ця історія, якщо я не помиляюся, вперше просочилася до преси через півтора року. На початку 2019 року скандальний персонаж, відомий як «агент НАБУ» Євген Шевченко, опублікував на сайті Цензор.НЕТ колонку, в якій розповів про «курдистанську аферу» з, я б сказав, деякими підозріло детальними подробицями. За легендою «агента», про злигодні Санпітера – Фоменкова він нібито дізнався випадково, відвідавши Ірак за своїми комерційними справами у 2018 році. Чи це правда, можна лише гадати. Але тепер уже відомо, що Євген Шевченко наведувався в Ірак з метою просування послуг приватної військової компанії, за створення якої він разом з групою товаришів проходить під кримінальною справою. Також уже не є секретом, що Шевченко сам у тій чи іншій іпостасі фігурує в кримінальних провадженнях про корупцію при угодах зі зброєю. Наприклад, він брав діяльну участь у схемах Свинарчуків і не опинився разом з ними на лаві підсудних лише тому, що з самого початку «стукав» на спільників. Проте роль Євгена Шевченка тут не така важлива. Очевидно, що хтось із його партнерів з якихось причин був зацікавлений, щоб історія була предана гласності.
Зачем? На це питання у мене немає відповіді. Тож перейдемо до фіналу історії. 21 грудня на офіційному сайті президента України з'явилося повідомлення про те, що курдистанські в'язні Олександр Санпітер та Євген Фоменков після довгих років полону нарешті повернулися на батьківщину. Це сталося нібито завдяки Володимиру Олександровичу Зеленському і під його особистим контролем. І на цьому все. Ніби ніякі курди в Київ не приїжджали, не ходили по «Укроборонпрому», прицінюючись до зразків, і ніхто їх тут на мільйон не «кидав». Можливо, звичайно, що наші доблесні «органи» нині в режимі найсуворішої секретності проводять копітку роботу з пошуку і затримання винних. У цьому випадку варто побажати їм обережності, оскільки зрештою вони ризикують вийти самі на себе.
Ниточка перша: Харес Юссеф та російська мафія
Справа «Санпітера – Фоменкова» – це щось більше, ніж історія про «розвід» курдистанських «лохів». Щоб це зрозуміти, потрібно трохи потягнути за ниточки, що тягнуться від імен і прізвищ «засвітлених» фігурантів. Олег Калашников, який за версією Тетяни Санпітер та Євгена Шевченка нібито виступав драйвером аферистської схеми, – це гілка, яка сама по собі нікуди не веде.
Він – колишній працівник УСБУ в Харківській області, на момент початку подій – начальник відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків і зброї Харківської митниці. Має на утриманні п'ятьох дітей, ніяких цікавих бізнес-зв'язків ні у нього, ні у його дружини Оксани Калашникової (до заміжжя Яцуценко) не виявлено. Згідно з його останньою електронною декларацією, у першій половині минулого року Калашников нібито звільнився з держслужби далеко не бідною людиною. На цьому його слід теряється. Але автор не просто так виділив жирним попереднє місце служби Олега Калашникова. Ця «контора» в цій історії засвітиться ще не раз. Під час укладення угоди з курдами, яка закінчилася банальним «кидком», зі сторони «продавців», крім Савіна і Калашникова на перших ролях, фігурувало ще кілька людей, образно кажучи, на «підтанцьовці». З них ідентифікувати автору цих рядків вдалося лише одного – адвоката Ашота Карапетовича Кішішьяна. Цей громадянин з такими ПІБ деякий час працював заступником начальника Слідчого відділу ГУ МВС в Харківській області. Проте його роль у цій справі з'ясувати поки не вдалося.
Більше відповідей на питання дає персона Тараса Петровича Савіна, в руки якого, як зазначено вище, нібито потрапив мільйон доларів недостатньо обережних курдів. Забивши ПІБ цього громадянина в Єдиний державний реєстр компаній від сервісу Ring, ваш покірний слуга на деякий час розгубився, в якому напрямку краще «копати» – настільки багаті зв'язки цього суб'єкта. Почнемо, мабуть, з більш заплутаного і трохи екзотичного «ответвлення». Отже, Тарас Савін любить дітей. У хорошому сенсі, як і його партнер по «кидку» Олег Калашников. Ще Тарас Петрович любить ОПЗЖ кума Путіна, від якого на дострокових виборах намагався потрапити до Верховної Ради (безуспішно). Але це, мабуть, до справи не стосується. Згідно з реєстрами, Тарас Савін є засновником Міжнародного благодійного фонду «Земля дітей». Усі бенефіціари цієї організації, як колишні, так і нинішні, за своєю примітністю – від кожного з них ниточки ведуть до тієї чи іншої темної історії. Але в контексті історії, яку ми досліджуємо зараз, нас цікавить торгівля зброєю.
Тому автор цих рядків зацікавився Костянтином Могильником, який ще два роки тому був не лише засновником, але й керівником «Землі дітей». Костянтин Могильник відомий, передусім, як волонтер, полярник і письменник-мандрівник. Але, як показують реєстри, він ще трохи бізнесмен. Автора дуже сильно зацікавило ТОВ «Еквітес Груп», яке спеціалізується на кіно- та телевиробництві, в якому Могильник має невелику частку. Вірніше, не воно саме, а його основний бенефіціар, власник 80% статутного фонду фірми. Юссеф Максим Харесович. Нам тут цікавий з кількох причин, одна з яких – його батько – Харес Юссеф, міжнародний аферист і бізнес-партнер опального олігарха Дмитра Фірташа. У цій публікації заради економії місця і часу ми не будемо окремо зупинятися на ролі Юссефа-старшого в організованій злочинності та його зв'язках з українським істеблішментом. Зупинимося на тому, що важливо в контексті. У 2008 році іспанська поліція провела операцію «Трійка», спрямовану проти російських Тамбовської та Малишевської злочинних угруповань, які діяли в країні.
Через кілька років у рамках операції «Варіола» (яка стала своєрідним продовженням «Трійки») в Марбельї іспанськими силовиками були затримані адвокат Антоніо де Фортуні Майнес та його син Алехандро Мануель де Фортуні Гамаче, які очолювали юридичне бюро Abogados Asociados de Fortuny SLP. За даними слідства, вони спланували складну серію банківських і торговельних операцій для відмивання коштів своїх клієнтів, багато з яких були пов'язані з «російською мафією». У цій справі серед інших їхнім безпосереднім клієнтом був Харес Юссеф, який, на думку слідства, переправляв іспанським адвокатам для подальшого «відмивання» кошти українського олігарха Дмитра Фірташа. Його правою рукою нібито був його син, Максим Юссеф. Ось один із прикладів, який можна знайти в офіційному запиті іспанської прокуратури австрійським колегам щодо екстрадиції Фірташа: «Фірма Inpar S.A., заснована в Марбельї обвинуваченим по справі «Тамбовсько-Малишевської» ОПГ Антоніо Фортуні, була продана синові Хареса Юссефа Максиму Юссефу за 1,2 млн євро. У 2009 році Фірташ придбав через Антоніо де Фортуні віллу в поселенні La Zagaleta в провінції Малага за 1,5 млн євро з доходів від злочинної діяльності».
Процитуємо з доповіді «Мережа «Одеса», складеної незалежною детективною організацією C4ADS: «Колись преса багато писала про те, що коли український уряд вирішив поставити зброю в Південний Судан у 2007 році, Харес Юссеф, сирійський бізнесмен, який проживав і працював в Україні, а також особистий радник тогочасного президента Віктора Ющенка, вибрав (Вадима) Альперина та судно Faina. Міжнародна та арабська преса довго перемивала кості Юссефу – через те, що він був пов'язаний з ще одним торговцем зброєю та кримінальним авторитетом – Семеном Могилевичем, представником якого він нібито був».
Мабуть, про драматичну історію з захопленням сомалійськими піратами судна Faina з українським екіпажем і вантажем важкого озброєння на борту чули всі. Не думаю, що її варто переказувати. Але відзначимо появу в оповіданні імені Вадима Альперина – не так давно повалено детективами НАБУ короля української контрабанди, включаючи зброєву. У цьому контексті він цікавий не сам по собі, а ще одним дивним збігом.
Наскільки відомо, Вадим Альперин мав спільні справи з «агентом НАБУ» Євгеном Шевченком, який «здав» його слідству, як Свинарчуків. І чия роль у справі Санпітера – Фоменкова, м'яко кажучи, трохи підозріла.
Ниточка друга: теракти та вбивство Павла Шеремета
Друге спрямування зв'язків, що ведуть від Тараса Савіна, який брав участь у «кидку», ще більш захопливе і навіть трохи жахливе. Тарас Савін, згідно з реєстрами, також числиться бенефіціаром ТОВ «Табіті і Апі». Йому належить 50% статутного фонду, ще по 20% і 30% відповідно мають Олександр Олександрович Корніївський та Дмитро Валеріївич Пономаренко. Чому «агент НАБУ» Шевченко, розповідаючи широкій публіці про «курдську історію», не звернув увагу на тісний зв'язок Пономаренка і Корніївського з одним із ключових фігурантів скандалу? Питання риторичне. Дмитро Пономаренко фігурує в реєстраційних даних чотирьох юридичних осіб. Крім «Табіті і Апі» з них варто виділити ТОВ «Промислово оборонні технології». До 13 грудня 2017 року до складу засновників цього ТОВ входив і Олександр Корніївський.
До того, як ним зацікавилося слідство з ряду резонансних справ. Згідно з Постановою Королівського районного суду Житомира від 15.01.2020 року, винесеною в рамках кримінального провадження №42019060360000260, «Промислово оборонні технології» фігурували як одна з «прокладок» у корупційних схемах на Житомирському бронетанковому заводі. «Схематоз» на Житомирському бронетанковому – лише один з епізодів обширної «справи Свинарчуків», яка зробила «агента НАБУ» знаменитим. Примітно, що прізвища Пономаренка і Шевченка по черзі вспливають в іншому епізоді «справи Свинарчуків» – крайньо заплутаній, я б навіть сказав «мутній» історії з закупівлею для потреб армії клістронів – високочутливих приладів, які використовуються в зенітно-ракетних комплексах. Згідно з уривчастими відомостями про Пономаренка, які є в відкритому доступі, він давно і міцно пов'язаний з озброєнням «темою». Під час останнього прем'єрства Юлії Тимошенко цей персонаж встиг побути директором державного підприємства «Прогрес» (у 2008 році), потім з січня 2010 року по липень 2011 року був директором Державного спеціального підприємства «Укрспецторг», в якому раніше деякий час працював заступником директора.
Недавно відомий як «агент СБУ під прикриттям» з позивним Дітріх. Фігурує в кількох резонансних кримінальних справах, причому його роль там явно неоднозначна. «Познайомив нас (з Пономаренком – прим. ред.) саме Корніївський. За характером він (Пономаренко) яскравий представник «золотої» молоді і вважає, що у нього голуба кров нащадка КГБіста. Капризний, паскудний і мерзотний. Не раджу мати справи», – таку характеристику дав Дітріху Борис Герман – обвинувачений в організації замаху на журналіста Аркадія Бабченка. Герман згодом стверджував, що вважав організацію псевдозамаху на Бабченка спецоперацією вітчизняної контррозвідки, яка нібито завербувала його, Германа, для участі в «багатоходовці» через свого агента Пономаренка. У СБУ наполегливо заперечують будь-який зв'язок з таким «агентом».
Олександр Корніївський – боєць добровольчого батальйону «Айдар», позивний Кулібін. Такий позивний доброволець отримав за «золоті» руки. Крім усього іншого, у Корніївського особливо добре виходили СВУ – саморобні вибухові пристрої. Фігурант кримінальних справ про незаконний обіг зброї, замахи на вбивства та теракти. Іноді, як зафіксували мої колеги, називав себе «детективом антикорупційного комітету при СБУ». Олександра Корніївського та двох його побратимів арештували у 2018 році. Серед підозр – причетність до вбивства добровольця Аміни Окуєвої. Слідство припускало, що автомат Калашникова, з якого розстріляли Окуєву, з масогабаритного макета в бойовий зразок був переробленим у цеху, орендованому фірмою «Табіті і Апі». Руками Корніївського. Також, згідно з інформацією з відкритих джерел, слідство, принаймні, розглядало версію, згідно з якою ці ж турботливі руки виготовили СВУ, яке оборвало життя іншого ветерана війни з Росією – Тимура Махаурі. Примітно, що в контексті підготовки замахів на Окуєву та її чоловіка Адама Осмаєва всплило ще одне знакове ім'я – Валерій Шайтанов, генерал-майор СБУ, найвищопоставлений російський «крот», коли-небудь виявлений у рядах українських спецслужб (якщо, звичайно, не враховувати їхнього керівництво часів Януковича).
Згідно з опублікованою інформацією, цей задум Шайтанова розвалив внедрений контррозвідкою «посередник». У судових матеріалах цей агент фігурував як «Н», але незабаром до преси витекли відомості, згідно з якими справжнє ім'я «Н» – Іван Лукашевич. З 2019 року він працює заступником генерального директора державного підприємства «Укринмаш», яке входить до структури «Укроборонпрома». Спочатку інтерес силовиків до Корніївського виник після замаху на «авторитета» з Прикарпаття Михайла Чекурака. Нагадаємо, цього громадянина намагалися «грохнути» за допомогою СВУ, яке не спрацювало. Сліди від вибухового пристрою вивели слідство на ветеранів АТО подружжя Грищенко – Владислава (позивний Буча) та Інну (Пума). Тоді ж у поле зору слідства потрапили Андрій (Рифмастер) Антоненко, Яна Дугарь та Юлія Кузьменко. На думку обвинувачення, саме ці троє влітку 2016 року нібито вбили виконавчого директора «Української правди» Павла Шеремета.
При чому тут Олександр Корніївський? «Золоті» руки, СВУ… Принаймні, ще у 2018 році слідство припускало, що бомбу, яка оборвала життя Шеремета, виготовив цей партнер «агента СБУ» Дітріха. Фігурує чи Корніївський у «справі Шеремета» зараз, коли вона пішла в суд? Згадок про це у відкритих джерелах немає. Відомо, що ця справа складається з майже 240 томів, з яких у суд пішло лише 38.