З кожним днем зменшується надія на те, що Західу вдасться переконати Путіна відмовитися від масштабної військової операції в Україні навесні цього року. На жаль, у України немає можливостей вплинути на це рішення. Безповоротно упущено час на модернізацію оборонного сектора країни, здатного відбити таку агресію або принаймні завдати противнику відчутних втрат під час її відбиття. На жаль, я не маю ілюзій з цього приводу, на відміну від деяких політиків, блогерів, журналістів та інших патріотично налаштованих громадян. Я добре знаю нинішній стан українській армії та її реальні бойові можливості. Безумовно, армія РФ істотно поступається армії США та арміям деяких інших країн НАТО, якщо не враховувати ядерну зброю. Але, на жаль, враховувати фактор ядерної зброї доводиться. Саме через нього ні США, ні НАТО не вступатимуть у цей конфлікт «по-дорослому». Навіть якщо обидва американські есмінці, які незабаром зайдуть у Чорне море, станутьна рейді Очакова, десантні кораблі Чорноморського флоту їх обійдуть і висадять свій десант за кілька миль від них.
Американські літаки не будуть збивати авіацію ЗСУ над Україною і тим більше не будуть бомбити колони російської військової техніки. Байрактари Erdoğan також не зроблять великої погоди в цій операції, просто не встигнуть. Їхні аеродроми базування будуть досить швидко придушені ракетними ударами та/або захоплені наземними силами вторгнення. До 20 квітня противник матиме сконцентровану ударну угруповання в три рази більшу за потреби для повного розгрому основних сил ЗСУ в лівобережній Україні. Саме на наступний тиждень після цієї дати я прогнозую день «Д». Ймовірно, противник переоцінює бойові можливості ЗСУ, або скоріше просто перестраховується й залишає резерви для дій, необхідність у яких може виникнути протягом операції. Виходячи з диспозиції напередодні вторгнення, я досить чітко бачу плани противника на перший тиждень його наступальної операції. Це три основні напрями удару та два допоміжні. Метою трьох основних буде оточення всієї угруповання ЗСУ у Східній Україні, її розгром і полонення.
Удар з півночі, з району сконцентрування 3-ї мотострілецької дивізії, посиленої батальйонно-тактичними групами, що прибули з інших округів (район Валуйок Белгородської області), перерізатиме дорогу на Харків у районі Ізюма та займатиме всі ключові позиції південніше, аж до Новомосковська. З півдня Кримська ударна угруповання, посилена кількома батальйонно-тактичними групами двох десантних дивізій (Псків, Тула), завдасть удару по лінії Мелітополь–Запоріжжя–Новомосковськ. Таким чином будуть перерізані всі інші напрями відходу сил ООС до Дніпра. При цьому основні боєздатні сили ЗСУ будуть відрізані від усіх великих агломерацій, у яких українська армія змогла б чинити запеклий і тривалий опір. Після оформлення стратегічного оточення східженням північної та південної ударних угруповань у районі Новомосковська буде завданий фронтальний удар силами 150-ї мотострілецької дивізії на існуючій нині лінії фронту (з ЛДНР) з метою розсічення сил ООС на 2–3 частини. Вважаю, на цей етап операції вторгнення піде 3–5 діб. Одночасно або на 2–5-ту добу вторгнення будуть завдані два допоміжні удари.
Силами близько двох бригад морської піхоти, після десантування в районі Очакова–Коблева буде завданий удар у напрямку Каховки з метою оточити частини ЗСУ в Очакові, Миколаєві та Херсоні. В Одесу може бути відправлений «парадний батальйон» для ритуального «визволення Одеси». Залишки 28-ї бригади та ВМФ України, що залишилися в пункті постійної дислокації в Одесі, навряд чи чинитимуть серйозний опір. Штурмувати їх немає жодного сенсу, скоріше символічно блокуватимуть або одразу прийматимуть «почесну» капітуляцію. Частина сил «Очаківсько-Коблевського» десанту буде відправлена у напрямку Києва, вважаю, обмежатимуться захопленням (блокуванням) пункту постійної дислокації 72-ї бригади та Білоцерківського аеродрому. Особлива охота буде за Байрактарами. Вважаю, завдання захопити Байрактари на землі та американські контрбатарейні РЛС отримають підрозділи спецназу, здатні автономно виконувати бойові завдання в відриві від основних сил. Ця тактика підрозділів спецназу РФ досить успішно використовувалася в Грузії в 2008 році для захоплення/знищення об'єктів далеко від зони операцій основних сил.
Так, малочисельними групами спецназу ВМФ РФ були затоплені отримані від США катери берегової охорони Грузії в порту Поті, демонтовано та вивезено обладнання РЛС дальнього виявлення (також американське) з глибини території Грузії та виконані інші окремі завдання. Повна відсутність територіальної оборони в Україні створює сприятливі умови для операцій таких груп практично на будь-яку глибину. Другий допоміжний удар буде завданий з Брянської області через Чернігів на пункт постійної дислокації 1-ї танкової бригади в Гончарівському та навчальний центр «Десна». Які частини противника там нині сконцентровані, я не знаю, але відомості про створення там ударної угруповання просочилися в мережу. Метою цього удару буде захоплення традиційного для Київського регіону центру формування резервів та створення загрози для Києва з півночі. Після оформлення оточення сил ООС дуже ймовірний захід противника в Харків (знову ж таки ритуальний, як в Одесі) та рейд окремих батальйонно-тактичних груп по трасі Харків–Київ до Борисполя для створення загрози Києву зі сходу. Повторюся, за моїми оцінками у противника трикратне резервування військ для виконання описаних вище завдань.
Вважаю, на їх виконання піде 5–7 діб. Не більше. Все вищеописане для мене досить очевидно. Це скоріше високоточне моделювання очевидного, виходячи з нинішної диспозиції. Але що буде потім, я можу лише припускати. Запропоную лише кілька ймовірних варіантів розвитку подій. Найм'якший. Після виконання «військової фази» починається політичний процес, який можна умовно назвати «Мінськ-3». Тобто за посередництвом європейських держав починаються мирні переговори, які закінчуються фактичною федералізацією України. Причому сам термін «федерація» може й не прозвучати, але Україна фактично стане навіть не федерацією, скоріше конфедерацією. Зі своїми регіональними мовами, з правом виходу регіонів зі складу України (спеціально для Криму), зі створенням верхної палати парламенту, яка голосами південно-східних «сенаторів» зможе блокувати будь-які спроби у напрямку НАТО та ЄС. Можу поспорити, що переважна більшість українців, після повного розгрому/полонення ЗСУ та напівоточення Дніпра й Києва затвердить ці норми в обмін на «мир» на абсолютно чесному референдумі.
Ймовірно, такий сценарій уже узгоджений з рядом ключових політичних гравців (олігархів) України, що гарантує конституційну більшість «одобрямс» у нинішньому парламенті та підпис діючого президента. Окремо хочу написати свою думку про роль Зеленського. Цілком ймовірно, що особисто з ним ніхто нічого не узгоджував, але ключові гравці цілком можуть бути впевнені, що коли йому покажуть цей план з коментарем — «іншого виходу немає», він його підпише. Він надто не схожий на Черчилля. Це найм'якший варіант завершення. Але якщо військова операція ЗС РФ пройде «м'якше м'якого», з зовсім мінімальними втратами агресора й навіть на західній Україні не сформуються істотні осередки мобілізації патріотів для опору агресії, а Захід виявить повну безсилість, апетити агресора можуть розгулятися аж до розділу України на кілька дрібних державних утворень. Причому й для Закарпаття буде «особливий план» з «балогами», «шуфричами» та угорськими лідерами. До речі, для «непокірної Галичини» в рукаві Путіна вже давно припасений, перевірений Іловайськом та Дебальцевом, «сивочелий гетьман», який уже давно номінований Кремлівським штабом на посаду «лідера непримиримих».
Да, це буде просто повний джек-пот для Кремля. «Фашистська» Галичина на чолі з підсадним «фюрером»… А решта України – зграйка кремлівських сателітів. Західні лідери годуватимуть свій електорат байками, що «ми змусили Путіна відступити, а український народ все вирішив сам», Путін вищатиме своєму електоратові про «велику перемогу над фашизмом». Усі ключові гравці задоволені собою, а їхній електорат ними. Чи є хоч якийсь більш-менш оптимістичний сценарій? Є, але його ймовірність дуже мала. Для його реалізації необхідно, щоб Зеленський став Черчиллем, а не Петеном. Першу частину мого прогнозу, на жаль, вже ніяк не можна змінити. Може лише трохи збільшиться кількість втрат у агресора при виконанні військового плану (перший тиждень після масштабного вторгнення), якщо хоча б деякі з підрозділів сил ООС виявлять мужність і знайдуть правильні тактичні рішення. Але цього буде мало.
Потрібно, щоб легітимний президент ні за яких обставин не йшов на компроміси з агресором, незважаючи на розгром основних сил ЗСУ, при цьому своїм прикладом надихав патріотів на опір скрізь, де це можливо, а Захід його в цьому одностайно підтримував усіма розумними способами, включаючи сучасне озброєння та підготовку мобілізованих добровольців… Який відсоток ви дали б такому сценарію? Я – ніякий. Ось вам сценарій катастрофи з деякими варіаціями. Я не якийсь Гордон з мільйонною аудиторією, мене читає досить специфічне коло споживачів аналітики, тому мій пост навряд чи стане причиною загальної паніки. Дуже сподіваюся, що з мого поля зору ускользнули аргументи, які США та колективний Захід виставлять Путіну, щоб зупинити ці сценарії. Поки я ці аргументи не бачу. Сподіваюся, я помиляюся…
Частина друга
На першу частину тексту розгорнулася серйозна дискусія. Частина тих, хто прочитав, заклеймили мене ганьбою та звинуватили в усякому-різному, частина злякалася, а частина задумалася. Продовжу для тих, хто задумався.
Я дійсно припускаю крайньо високу ймовірність масштабного вторгнення й зовсім не сумніваюся в можливості стратегічного оточення основних сил ЗСУ у східних областях України на 5–7-ту добу вторгнення. Не сумніваюся й що окремі підрозділи спецназу противника зможуть здійснити рейдові операції в глибину території країни. А далі можуть бути варіанти. Той, на який розраховує противник, у першій частині я назвав «м'яким». І він дійсно відносно м'який, якщо розглядати скоротечність закінчення «гарячої» фази та можливу кількість загиблих у цей період з обох сторін. Навіть прогноз, що ВРУ в цьому складі конституційною більшістю проголосує умови «миру», розроблені за участю європейських посередників, а президент Зеленський скріпить ці акти своєю підписом, вважаю найймовірнішим. «Шорсткості» в процедурі зміни конституційного устрою країни будуть «виправдані» винятковістю обставин та бажанням якомога швидше позбутися військ агресора під Києвом.
Хотілося б, звичайно, щоб цього не сталося, але якось не вірується, що український політичний істеблішмент відхилить такі умови капітуляції під загрозою захоплення беззахисної столиці та повної окупації, АЛЕ… Зовсім не факт, що вся ця «миротворча» активність політиків приведе до капітуляції. Адже для капітуляції потрібно, щоб солдати складли зброю й здалися. А це вже зовсім не факт. Коли ми з офіцерами нашого батальйону в облеженому Дебальцеві обговорювали можливі сценарії, а робили ми це досить регулярно, ми твердо вирішили, що у нас не буде ніяких «зелених коридорів», ні тим більше капітуляцій. Хто б там чого не вирішив. Коли противнику був зрадницьки здан вузький перешийок на «велику землю» в районі Логвинова, ми одразу почали підготовку до прориву з оточення. І якби комбриг-128 не ризикнув очолити цей прорив, наш батальйон пробивався б самостійно, по своєму окремому маршруту, якщо не в ніч на 18-е, то в ніч на 19-е або 20-е лютого. Нами був розроблений план «Б», що включав артилерійську підготовку та супровід цього прориву, благо зв'язок з артгрупою АТО ми вже налагодили.
Але комбриг-128 Сергій Шаптала таки вирішився на прорив, очоливши цю операцію. При цьому командуючого сектором Віктора Тарана з його замісником забрали з собою всупереч їхньому бажанню, щоб не залишати противнику такий марний, але почесний трофей. Ті правда під час виходу угруповання умудрилися зникнути в нічній темряві десь недалеко від Нижньої Лозової, займаної противником, але через двоє діб якимось «чудесним чином» вийшли до штабу 1-ї батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади (Собко) в Луганському. Майже 3-тижневе сраження довело до крайньої виснаженості всіх воїнів угруповання, але на вирішальний прорив сили знайшлися. Противник теж був виснажений тривалим сраженням і не зміг організувати істотне протидію. Правда, наша артилерія в цю ніч чимало сприяла небажанню противника вставати на шляху угруповання, що відходить. Крім оперативного оточення основних сил Дебальцевської угруповання в цьому сраженні було кілька оточень тактичного рівня. Так, 2 лютого на спостережному пункті Станіслав у Редкодубі потрапила в тактичне оточення сотня бійців 128-ї бригади та нашого батальйону (приблизно порівну).
Вони героїчно оборонялися й 6 лютого, спільно з відправленим з «великої землі» взводом мотопіхоти, завдали поразки противнику, що займав село Редкодуб, і вирвалися з оточення. Запеклі бої за Редкодуб міцно увійшли в історію збройних формувань обох «Новоросій» як одна з найтрагічніших сторінок. Ми, звичайно, теж понесли втрати, але з Редкодуба повернулася не зламана духом, а навпаки, навіть ловко піймана бойовий кураж сотня бійців та командирів. 12 лютого на спостережному пункті Копія потрапила в тактичне оточення сотня наших воїнів з 40-го батальйону. Цей опорний пункт являв собою досить неприступну позицію, яку в лоб взяти крайньо складно. Командир їхнього батальйону, дуже гідний офіцер, наполегливо добивався від командування сектора наказу на відхід гарнізону цього опорника. Навіть напередодні оточення возив туди начальника штабу сектора, щоб на місці довести необхідність відведення його бійців на інший рубіж усередину міста. Начальник штабу під обстрілом на животі ледве вирвався назад до штабу, але наказу на відведення на іншу позицію штаб сектора так і не дав. До вечора 17 лютого, за кілька годин до початку прориву угруповання цей опорник складив зброю.
Це було єдиним підрозділом, що потрапив у полон за час Дебальцевського сраження. Сгоряча, після закінчення сраження я докорив командирам цього опорника в малодушності. Я вважав, що у них був шанс вирватися з оточення. Але, ймовірно, після 3-х тижнів інтенсивних обстрілів усіма калібрами й після 5-денної повної ізоляції від основних сил ці бійці вже не були в стані здійснити такий подвиг. Значить, приймати рішення про прорив потрібно було раніше, не чекаючи наказу самоусунувшегося штабу сектора. Недалеко від спостережного пункту Копія в будівлі банного комплексу залізничної станції знаходився НП-1 моєї артилерійської розвідки. Артилерійські розвідники мали завдання максимально довго утримувати будівлю НП, оскільки на ньому знаходився вузол зв'язку, що забезпечував зв'язок 15-го батальйону 128-ї бригади з артгрупою бригади. Цей батальйон вів запеклі бої за Чернухино протягом усього сраження й утримував дуже важливий напрям. У разі втрати цих позицій противник розсікав би угруповання на дві частини. Зв'язок з артгрупою мав вирішальне значення для оборони цього напряму. Після оточення спостережного пункту Копія противник намагався просунутися вглибину Дебальцева повз НП-1.
Одна зі штурмових груп противника була буквально розстріляна під стінами будівлі НП моїми артилерійськими розвідниками та бійцями 40-го батальйону, які відійшли з позиції «Клещ» в будівлю НП-1. Під стінами НП залишилося лежати два десятки штурмовиків. Танки противника боялися відкривати вогонь по цій будівлі й взагалі совати ніс біля неї, оскільки з даху НП іноді вилітали протитанкові керовані ракети. Противник не знав, що ракети не керовані через несправність пускової установки, тому й не розібрали танковими гарматами цю будівлю на цеглинки. Оточивши НП з 3-х сторін, противник запропонував нашим складати зброю, на що отримав зустрічну пропозицію забрати своїх убитих з-під стін НП-1. Для гарантії безпеки тих, хто буде виносити убитих, на площадку перед НП вийшов командир відділення артилерійської розвідки, а назустріч йому командир роти (ймовірно, кадровий російський військовослужбовець) та «козацький отаман» Зотов. До цього моменту мої артилерійські розвідники вже отримали наказ залишити НП-1 та будь-яким способом вийти з котла в Луганське для облаштування нових НП під виконання бойових завдань щодо забезпечення прориву угруповання.
Менше ніж через двоє діб вони це завдання виконали, пройшовши маршрутом, яким через добу пробилася вся угруповання. Просочуючись крізь бойові порядки противника артилерійські розвідники виявили ряд нових позицій противника, які були включені в план артилерійської підготовки та супроводу прориву. Готуючи своїх артилерійських розвідників та бійців інших підрозділів, з якими я стикався в лютому 2015 року в Дебальцеві до боїв в умовах оточення, я багаторазово наводив один приклад з Іловайського сраження. Мій хороший боєвий товариш підполковник Анатолій Виноградський (Галл), потрапивши в Іловайський котел, після інтенсивних боїв, коли становище здавалося вже безнадійним і майже всі воїни, оточені в одному з сіл, прийняли рішення здатися, очолив групу тих, хто здаватися відмовився, і з зброєю вийшов до основних сил. Причому глибина оточення була істотна й їм довелося пройти понад 100 км за кілька діб, обходячи бойові порядки противника та населені пункти, займані ворогом. У грудні 2014 року, перед виходом на ротацію я спеціально їздив до Галла в сусідній сектор та розпитував його про подробиці оточення та виходу з нього.
З його слів, усі, хто прийняв рішення не здаватися й вийти, вийшли. Його група виявилася найчисленнішою – 12 бійців з зброєю. Безумовно, коли йдеться про просочування крізь бойові порядки противника, виходити необхідно малими групами. За його підрахунками з оточення вийшло 38 воїнів. Йдеться не про тих, хто, залишивши позиції, дав противнику можливість оформити оточення, а про тих, хто кілька днів в оточенні сражався. Вважаю, «список» Галла далеко не повний. Моїм артилерійським розвідникам перспектива здачі в полон була неприйнятна в принципі. Серед них побутувала думка, що артилерійському розвіднику в полоні все одно не вижити. Якщо чесно, я цю думку розділяю, тому й сам цей варіант у думці не допускав. Завжди є шанс на успіх, потрібно лише його знайти. Що стосується різниці між війною в 2014–2015 роках та навесні 2021 року, то, як на мій погляд, тоді нами командували усвідомлені зрадники, а нині просто не надто професійні військачі. Це велика різниця й це плюс. Крім того, я впевнений, що у добре озброєної й непогано навченої армії вторгнення буде крайньо низька мотивація лізти на рожен.
Навряд чи знайдеться багато російських військовослужбовців, готових піти на чесний обмін своєю життям на своє. Головне, потрібно давати їм менше шансів використовувати їхню перевагу в засобах ураження. Не можна формувати нерухомі компактні вразливі цілі для його артилерії та авіації. Бойова група з 3–5 бійців з гранатометом при умілому виборі позиції та маневрі цілком може завдати удару по значно превосходящому противнику й змінити позицію або оторватися від переслідування. Якщо в бойовому зіткненні бере участь кілька таких бойових груп, то застрягнути може й крупний підрозділ противника. Особливо складно армії РФ буде в урбанізованих зонах. Противнику ще страшніше, він чекає пострілу з будь-якого вікна або куща. Вони будуть жатися один до одного, переміщаючись лише крупними групами під прикриттям броні. Це дасть багато можливостей для маневру компактним групам. Я не буду нікого ні до чого закликати. Але абсолютно точно, опинившись у зоні бойових дій, я б приймав власні рішення не чекаючи будь-яких наказів, виходячи з обстановки та постулату, що ніякої капітуляції бути не може.
Можлива зміна позиції й маневр. Немає сенсу чіпляться за якісь рубежі або об'єкти, вони все одно будуть залишені противником рано чи пізно, якщо йому не вдасться знищити всіх активних захисників. Якщо буде зручно здійснити маневр через територію РФ, значить його потрібно здійснити, розцінюючи будь-якого озброєного військовослужбовця або поліцейського, що являє загрозу, як повноцінного противника. Якщо на території РФ знаходяться вогневі засоби, які можна знищити, значить їх потрібно знищити. Якщо РФ відкрито вторгнеться в Україну, зона бойових дій не може бути обмежена виключно державним кордоном України. Якщо органи державної влади прийматимуть рішення про капітуляцію, це всього лише рішення переляканих політиків. Якщо це рішення не прийматиме значна частина озброєних людей, воно так і залишиться невиконаним. Путін накопив достатньо військ, щоб успішно провести блискавичну стратегічну операцію, але якщо в результаті неї не буде зламано опір країни, то їм все одно доведеться забиратися. Сил для повноцінної окупації навіть третини України у нього немає.
А у мобілізованої України буде достатньо сил, щоб повністю визволити свою територію в досить короткий термін. Головне, не давати противнику «зафіксувати прибуток» після його наступальної операції капітулянтським «миром», тому що далі його чекатимуть суцільні «збитки». Впевнений, що в Очакові, Миколаєві, Кропивницькому, Дніпрі, Кривому Розі та в інших регіонах, що опинилися недалеко від зони операцій сил противника, виявляться підрозділи, які швидко обростатимуть резервістами й стануть являти істотну загрозу комунікаціям армії вторгнення й з часом перейдуть до активних дій у всіх районах вторгнення. У регіонах, не зачеплених вторгненням, також активно почнуть розростатися військові частини за рахунок обстріляних резервістів та добровольців. Впевнений, що цих сил буде достатньо для нанесення поразки агресору. Та й стратегічне оточення – це ще не поразка. По суті, оточеною буде територія, рівна за площею середній європейській країні, зі своїми запасами та інфраструктурою. Крупних міст там не буде, але через пару тижнів це оточення може виявитися решетом, а не котлом, під впливом сил, що прибувають із західних регіонів.
Не думаю, що армія вторгнення виявить особливу стійкість, коли зіткнеться з серйозними загрозами. До того ж втрата управління в армії РФ у складній бойовій обстановці дуже ймовірна й матиме для неї дуже шкідливі наслідки. Так що шанси відбити вторгнення з великими втратами для агресора не лише високі, але й, вважаю, такий результат неминучий, якщо країна не капітулює після перших двох-трьох тижнів вторгнення. Звичайно, мені легко міркувати, сидячи на терасі свого дому на березі теплого моря. Але якщо моя країна (не органи влади, а саме країна) не капітулює протягом перших двох тижнів вторгнення, я точно знайду собі місце в строю. Теплое море може почекати.