ОЛЕКСАНДР САК НА ПСЕВДО «СТАФФ» У ВІЙСЬКОВІЙ ЧАСТИНІ 93-ї БРИГАДИ. У свої 26 років офіцер має звання майора і командує механізованим батальйоном 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Він тричі поранений, нагороджений орденом Богдана Хмельницького та громадською відзнакою «Народний герой України». Закарпатець із дитинства мріяв про військову службу. Нині він активно цікавиться військовими конфліктами у світі, аналізує їх і перейматиме тактичні прийоми. Про те, як Стафф здійснив свою мрію, про фронтові пригоди, про похід у розвідку до російських окупантів, про взаємодію з добровольцями, покращення тактичного положення біля Богданівки та результати ротації у Кримському, комбат розповів у великому інтерв'ю. У матеріалі також розповідь про те, як Олександр втратив друга на полі бою, та його бачення шляху до перемоги.
ЩЕ ДИТИНОЮ САК МРІЯВ СТАТИ ВІЙСЬКОВИМ І ХОДИТИ В РОЗВІДКУ. Щоб здійснити мрію, вступив у військовий ліцей у Мукачевому. Командир роти був учасник бойових дій в Афганістані, підполковник Перов, росіянин за походженням, але його дуже поважали за поранення та опіки, які він отримав. Багато офіцерів були десантниками, і саме вони надали Олександру мотивацію продовжувати навчання.
На розвідфакультет Львівської сухопутки вступити було складно. Тому у 2011 році Сак вступив на факультет бойового застосування військ, де вивчав управління діями механізованих підрозділів. Офіцер не шкодує про цей вибір, оскільки механізовані війська є основною ударною силою на війні.
ЩЕ ПІД ЧАС НАВЧАННЯ САК РОЗУМІВ, ЩО СПРАВЖНІМ ВІЙСЬКОВИМ СТАНЕ ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ ОТРИМАЄ ДОСВІД БОЙОВИХ ДІЙ. Планував після академії потрапити в український миротворчий контингент. Що війна буде в Україні, ніхто тоді не міг уявити. Він ріс на російських фільмах про Чечню, на фільмі «9-та рота». В академії як спадок від Союзу дісталися «найбільш імовірні вороги» – ФРН і США. Вивчали штатну структуру їхніх армій, їм говорили: «Натовський боєць – нам не зразок». Коли почалася Революція гідності, сухопутку перевели на посилений режим. А коли мітингарі спалили казарму внутрішніх військ у Львові, НАСВ імені гетьмана Сагайдачного перевезли половину зброї звідти.
Курсанти знали, що не підуть проти свого народу, якому присягали. Але під ліжками були бронежилети, каски, зброя. Із курсантів сформували роти, які мали за сигналом охороняти важливі об'єкти у Львові: аеропорт, військову частину. Одного разу вони сидять на центральному проході в казармі, дивляться новини по телевізору і бачать, що Держдума Росії дала Путіну дозвіл на введення військ в Україну. Із ними вчилися хлопці з Криму. 90 відсотків із них під тиском батьків звільнилися з академії і повернулися в Крим. Один, із прізвищем Іванов, навіть плакав, так не хотів звільнятися, але батьки дотиснули. Курсантів вивели на полігон для формування батальйонно-тактичної групи. На третьому курсі вони вже могли командувати взводами. Сак був дуже злий, що там усе починається, а він не в строю.
У 2014 році в академію прийшли вчитися на офіцерів деякі бійці, які першими прийняли удар ворога в зоні АТО. Вони розповідали про бойові дії, реальні справи на передовій. Олександр обрав для подальшої служби 93-ту окрему механізовану бригаду, оскільки вона була в Донецькому аеропорту, а він теж хотів туди. Хоча батьки деяких курсантів навіть вирішували, щоб їхні діти пішли в небойові частини.
ПЕРША РОТАЦІЯ 20-РІЧНОГО КОМАНДИРА. 1 березня 2015 року 20-річний офіцер уже був у військовій частині, отримав під командування механізований взвод контрактників і псевдо «Стафф». За кілька тижнів вони майже на рік заїхали в Піски, що під самим Донецьком. Сак ділиться секретом того, як стати авторитетом для значно старших бійців: треба бути на своєму місці, бути підготовленим, професіоналом. Він уважно слухав, що говорили бійці, які вже побували на фронті. Деякі з них перебільшували. Наприклад, один снайпер розповідав, що дуже багато воював, а Сак у процесі бойової підготовки зрозумів, що той не знає, як привести СВД до нормального бою. Тільки знання і критичне мислення допоможуть здобути повагу і довіру підлеглих.
КОЛИ СТАФФ ЗАЇХАВ У ПІСКИ, БУВ ВРАЖЕНИЙ: ПОПРИ ВЕЛИКУ КІЛЬКІСТЬ АРМІЙЦІВ І ДОБРОВОЛЬЦІВ З НАШОГО БОКУ, ПРОТИВНИК МАВ ВОГНЕВУ ПЕРЕВАГУ. Добровольці дуже мотивовані, це надихає, але не було єдиного керівництва і, як наслідок, організації оборони. Він найбільше співпрацював із «батальйоном ОУН», хоча як кадровий військовий був вражений: люди називали себе батальйоном, маючи 20–30 осіб і лише стрілецьку зброю. Як врахувати їхні бойові можливості? Який фронт оборони вони можуть тримати? Як вони забезпечать передній край?
А вночі – «зоряні війни»: наші валять у той бік, ворог валить у наш бік. Спочатку ночами він не спав, перевіряв пости: а раптом наступ? А потім зрозумів, що це «профілактичний» вогонь, що всі радіостанції на одній хвилі, яку прослуховує ворог. В академії його вчили: вести вогонь потрібно тоді, коли бачиш противника. А так виходить, що просто тонни боєприпасів утилізували. Стаффу тоді вдалося просунутися зі своїм підрозділом вперед. Спершу він не міг зрозуміти тактику: сусіда праворуч не було, аж за посадкою і полями стояв 2-й батальйон.
Команду було просто заїхати у Піски. За дорогою ніхто не дивиться. Противник зайде в посадку, ПТУРисти їхні, гранатометники чи кулеметники – і все, ніхто не проїде вже по дорозі. Коли Сак став командиром роти, його взводи просунулися вперед, зайняли вигідніші позиції, він уже знав, де сусіди, звідки виїжджає ворожий танк. Потихеньку вони взяли вогневу ініціативу. Він не любив вести вогонь просто так. Не маючи безпілотника, доводилось лізти кудись уперед, проходити свої мінні поля, дивитися, щоб не було мін противника. Доводилось дуже близько підходити, але вибору не було: він мусив пристріляти вогневі засоби, щоб влучати в ціль, а не просто кудись туди гатити.
У Пісках Сак дістав два поранення – один раз на БМП підірвались на перевіреній дорозі, де не мало бути мін. Згодом осколкове поранення з АГС по ногах, «недостатньо добре заховався, хоч думав, що в укритті».
ЯК ЗАГИНУВ «ОСА». Уже влітку 2015 року юному Стаффу дали роту, після поранення тодішнього комроти. Командиром роти навіть раніше, ніж Сак, став його друг «Оса» (Володимир Цірик), з яким вони разом вчилися в ліцеї. Стафф і Оса разом «розворушили» ворога. Вони з Осою разом із підлеглими ходили в розвідку, адже безпілотників бракувало. 18 липня був черговий такий вихід у тил російських окупантів.
Вони сидять у посадці біля дороги, якою їздить ворожа техніка, бачать, як машини їдуть, як жива сила ворога ходить, говорять собі по телефону. У них група вогневої підтримки готова в разі чого, шляхи відходу забезпечені, медична евакуація. Сак вирішив зробити вогневий наліт. Під час бою його і командира операції вивели з ладу. Той ближній бій забрав життя механіка Романа Омельченка: його БМП-2 підірвалася, кілька бійців були поранені. У Стаффа в правій нозі куля, у лівій уламки, посічено ліву руку. Його і майже двометрового Сержанта на псевдо «Немо», у якого в хребті застрягла куля калібру 5,45 мм, тягли півтора кілометра до своїх позицій. Поранення зазнав і Володимир Цірик.
На вигляд Оса був найлегший, так його оцінили медики. Мав легке уламкове поранення правої ноги. Розуміли, що контузія, і все. Він навіть своїми ногами йшов. Сак знав, що Вова живий, що все нормально, його везуть у шпиталь. Поранення вони дістали десь о 18-й, у госпіталь у Сєверодонецьку Сака доправили майже о 23-й. Там він побачив, що Стет із БМП живий, Немо живий, біля нього, а ліворуч порожньо, нікого не несуть. Він чекає, коли Осу принесуть. Там був лікар, він запитав: «А де ще один?» Той показав руками навхрест, мовляв, «все». Тоді Сак сприйняв це як непорозуміння. На ранок, коли відходив від наркозу, біля нього був старшина роти. Той повідомив, що Вова помер. З'ясувалося, що в нього була контузія, несумісна з життям. Його не довезли до шпиталю. Сак навіть на похорон не їздив – у шпиталі пів року лежав.
Через п'ять років йому важко про це говорити. Стафф їздить на цвинтар до Оси, спілкується з його батьками. Від того бою в Сака перебитий нерв у правій нозі, порушено кровообіг, вона швидко мерзне, ступня не піднімається. Чоловік щодня її масажує і дає більше навантаження, щоб не атрофувалися м'язи. Але він нормально підлаштувався. Радий, що в нього своя нога, що він може бігати і ходити.
ТОЙ БІЙ І ПОРАНЕННЯ ЗМІНИЛИ ЙОГО. Надалі Олександр значно ретельніше планує бойові операції. Чим більше військовий виконує бойових завдань, тим більше боїться. То все брехня, коли хтось розповідає, що не має страху – ні, всі бояться. У 2015 році йому все цікаво було: як снаряди лягають, як танк прямою наводкою веде вогонь. А зараз він це інакше сприймає. Сам із собою борешся постійно. Став обережнішим – і це добре, адже командир відповідає за людей. Він говорить їм, що потрібно їхати перевіреними дорогами, укриватися, як слід. Адже завдання бійця виконати бойове завдання і залишитись живим, здоровим та боєздатним.
«ТАКТИЧНА ПАУЗА» ПІСЛЯ ВІКТОРІВКИ. Третя ротація була біля Богданівки, в районі Волновахи. Сак уже виконував обов'язки комбата. Вони зайшли взимку, батальйон нормально укомплектований, міняли менший підрозділ. Йому не вистачало бліндажів, щоб піхоту нормально на передньому краї розселити. Один стоїть на посту, інший спить на його ліжку, так і мінялися. Навіть у мороз копали бліндажі. Згодом висунулися вперед, зайняли вигідніші позиції, обладнали там мало не підземне місто з основними й запасними спостережниками, вогневими точками, місцями для техніки.
Противник спершу намагався їх виколупати звідти артилерією, у них нічого не вийшло. І вони (окупанти) почали на політичному рівні, через ОБСЄ, говорити, що вони порушують ділянку розведення. Але Сак своїми ногами ходив у «сіре» село Вікторівка між Богданівкою і Петрівським – нікому не потрібний цей хуторець, вони навіть не намагалися там зробити видимість блокпосту, а скиглили, що мусили відійти через них із Вікторівки в Петрівське. Коли вони займали ці позиції, було двоє поранених і один загиблий від кулі снайпера – «Татарин» Сергій Гундер, убитий 16 травня 2018 року.
КОЛИ БРИГАДА ЗАХОДИЛА НА РОТАЦІЮ ПІД АВДІЇВКУ, ОЛЕКСАНДР ЗАЛИШАВСЯ В ЗАКАРПАТТІ. Він зробив «тактичну паузу». Кожному військовослужбовцеві буде комфортно служити, коли вдома налагоджений нормальний тил. Він думає, правильно все зробив. У нього з'явилися дружина, донька – їй уже півтора, звуть Таїсія. Налагодив порядок у тилу – можна й повертатися.
ПОВЕРНУВСЯ СТАФФ ВЛІТКУ 2019 РОКУ В КРИМСЬКЕ – НА ЗНАЙОМИЙ ВІДРІЗОК ЛУГАНСЬКОГО НАПРЯМКУ – УЖЕ НЕ ВИКОНУВАЧЕМ ОБОВ'ЯЗКІВ, А КОМАНДИРОМ РІДНОГО 3-ГО БАТАЛЬЙОНУ. Більшість військовослужбовців його вихованці. Зараз багато повернулося тих, хто служив із ними спочатку. У всіх частинах схожі проблеми: ті, хто приходить на контракт зараз, переважно заробітчани, мотивація в них фінансова. А найголовніше щоб був потужний кістяк, щоб у кожному взводі були підготовлені сержанти, які мають бойовий досвід. У нього так зараз і є. Бойовий дух нормальний у батальйоні. У бою офіцер не буде скрізь. Рішення старшого командира першим втілює на місці командир відділення. Тому сержанти дуже важливо.
ТОРІШНЮ РОТАЦІЮ В КРИМСЬКОМУ ВІН ОЦІНЮЄ ЯК НАЙБІЛЬШ ЕФЕКТИВНУ ДЛЯ ЙОГО БАТАЛЬЙОНУ ЗА ВЕСЬ ЧАС. За вісім місяців підрозділ поніс дві втрати від рук ворожих снайперів: один боєць загинув, інший дістав важке каліцтво. Водночас втрати російських окупантів вражають. Вони знищили шість БМП-1, два МТЛБ, два КамАЗи, два «Урали», купу легкових авто, навіть намагалися обстріляти авто їхнього комбрига. Самі вони при цьому не втратили жодної одиниці техніки. По живій силі підтверджених втрат у противника восьмеро. Вперше не тільки передній край противника, а й артилерійські підрозділи вони вражали цілеспрямовано. Вивели з ладу їхню мінометну батарею: чотири міномети знищили взагалі, два згоріли в КамАЗі. Крім того, бригадна артилерійська група знищила дві установки 2С19 «Мста» – корпусну 152-мм артилерію противника.
Після тієї ротації ворог його не любить. Четверта бригада їхня точно. Сак вважає, правильно, коли вони воюють. Вони в себе вдома, на своїй землі, не в Ростовській області, не в Московській. Так, дотримуються вказівок старших начальників, але щоб батальйон не ніс втрат, має бути повністю їхня вогнева перевага. Тож під час кожної ротації підрозділ проводить розвідку, піхота добре укріплюється, щоб бути готовою до артобстрілів, і починається покращення тактичного положення та перебирання вогневої ініціативи – щоб противник боявся вести вогонь.
У 2017 році в тому ж Кримському їх міняла 58-ма бригада, а після неї 53-тя, і 53-тя втратила одну позицію, яку займала його 7-ма рота. Диверсійні групи нахабно зайшли і просто в бліндажі вбили трьох військових. Ворог покращив своє тактичне положення – оборону села Сокільники, вони зайняли такі вогневі позиції, укріпили їх. Тепер Сокільники так просто не відіб'єш, а раніше він своїми ногами там ходив. Якщо противник не несе втрат, у нього вогнева ініціатива, а втрати в них. Це правило. І хоч би яке перемир'я діяло, та якщо є загроза життю його людей або йому – ніщо не завадить їм стріляти в бік ворога.
Він дуже гордий, що відколи він командир, до нього ні разу противник не зміг нахабно підійти. Коли Татарина вбив снайпер, тієї ж миті туди, звідки вівся вогонь, вони «насипали» з кулеметів, потім БМП, а за 15 хвилин він уже був на позиції, туди били з мінометної батареї, 80 мін поклали кучно по бліндажах, траншеях. Навіть якщо снайпер вижив, він не дуже хотітиме туди повертатися. Так має бути. Противник має боятися на нашій землі дивитися в наш бік.
Крім того, у Кримському 93-й бригаді вдалося просунутися і зайняти кращі позиції. Ще й відрізати ворогу можливість вийти в «сіру» зону – настільки зблизилися. Йому більше до душі воювати з піхотою противника. Не любить, коли працює їхня артилерія. Бо на піхоту можна вплинути, хоча б і БМП-2, адже вони «механізатори», і це їхня основна зброя, а на гармати ні. Просто сидиш і молишся, щоб у тебе не влучив снаряд. Чим ближче до противника, тим менша вірогідність, що вестиме вогонь його великокаліберна артилерія.
«МИ ЗОБОВ'ЯЗАНІ БУТИ СИЛЬНИМИ». Зараз уже немає потреби «ходити ногами», щоб розвідати ситуацію на тому боці – в кожній роті завдяки волонтерам є безпілотники. Коптери допомагають і коригувати вогонь, що дозволяє бити прицільніше й витрачати менше снарядів. Це економічна складова. Точність ведення вогню призводить до падіння морального духу противника. Командир роти через БПЛА бачить під час бою свої підрозділи, бачить противника, може приймати точніші і кращі рішення.
У кожного підрозділу має бути безпілотник, а в артилерійських батарей – такий, що покриватиме дальність ведення вогню з запасом. Скажімо, якщо батарея 2С3 веде вогонь на 20 кілометрів, БПЛА має вести розвідку до 30 кілометрів – щоб не поцілити у своїх та водночас ефективніше вражати ворога. Це вже прийшло! Треба йти в ногу з часом. Видно, які зразки озброєння приймає на озброєння бундесвер. Якщо вони це не прийматимуть, будуть зазнавати невиправданих людських втрат. Сак з комбригом аналізували бойові дії в Карабаху. Безпілотники відіграють дедалі більш важливу й вирішальну роль. Наразі вони можуть протистояти таким засобам тільки тактичним маскуванням – не дати виявити себе.
Він цікавиться війнами в цілому світі і під час розмови згадує окремі бойові операції. Щодо майбутнього українсько-російської війни Стафф переконаний: повернути ОРДЛО можна тільки завдяки міжнародній підтримці. Адже російська армія переважає українську і в живій силі, і за озброєнням у кілька разів. Вони зобов'язані бути сильними, знаходити гроші на новітнє озброєння, зокрема ударні БПЛА, ракетну зброю із великою дальністю ураження. У 2014 році в них була «Точка-У» з дальністю 120 кілометрів. Коли її застосували по псковській дивізії ДШВ, вони в полон потрапили. Йому дуже смішно, бо він запам'ятав виступ Жириновського на «Свободі слова» у 2007 році – той казав: «Якщо ви будете ображати російськомовне населення, одна псковська дивізія покладе всю Україну на коліна».
Він був дуже задоволений, коли ця псковська дивізія приїхала і поїхала назад у дерев'яних коробках. Це застосування ракетного озброєння. Він сподівається, що в них уже є оперативно-тактичні комплекси «Грім», високоточні ракети з можливістю ураження на великі відстані. Щоб вони могли, якщо буде треба, наносити ураження і по території Російської Федерації. Те, що вони бачили в Карабаху, – це вже сучасність. Уже не буде 2014 року, 2015-го, не буде Іловайська, Дебальцевого. Буде інший характер бою. Він додає: ви ж бачили, як у Сирії американська армія просто стерла з лиця землі батальйон «Вагнера» вночі за 15 хвилин? Тільки міжнародна підтримка і тільки найновіша високоточна зброя. І новітнє ПВО.
Сак стежить не тільки за військовими конфліктами, а й за настроями російських окупантів. Каже, найманці вже не такі войовничі, як у 2014 році. Адже війна неоголошена, багато загиблих, поранених, які не отримують жодної допомоги ані від Росії, ані від терористичних угруповань. Багато сепарів, які «йшли на Київ», а зараз валяються без ніг і просять допомоги, а вони нікому не потрібні. І це їхній великий успіх. Так, вони досягли його великою ціною – втратили стільки військових. Але їм вдалося зменшити їхній запал і зупинити їх. Він думає, вони мають готуватися до масштабної війни з Росією. Своїх бійців теж налаштовує, аж до того, що діяти дрібними групами, розуміючи їхнє розташування: Білорусь, Придністров'я, звідусіль є загрози просування ворога.
«У ГОСТІ В УПОР»: ДОСВІД ВЗАЄМОДІЇ З ДОБРОБАТОМ. У Стаффа є правило – не звинувачувати себе в загибелі бійців. Немає ніякої егоїстичності. Просто він намагається легко це сприймати – пропонує «не впадати в розпач». Колись, коли закінчиться війна, він зможе їх оплакати. Якщо вони зараз почнуть тужити, бойовий дух зійде нанівець. Вони понесли майже 15 тисяч втрат за роки війни. Їм це треба врахувати і в подальшому захистити свої території, забрати їх із меншими втратами.
Натомість він ніби виправдовується, розповідаючи про участь добровольців. Там були достатньо хороші хлопці. Мотивація в них на висоті. Але в багатьох добровольців не було розуміння, що робити на позиції. Вони в себе хотіли поставити і великокаліберний кулемет, і АГС, і СПГ, і ПТРК, і танк. Сама організація бою на місцевості… Але він розуміє, що люди не вчилися. Тим підрозділом, із якими вони ходили, командував чоловік із позивним «Іван», який навчався на розвідника і працював у поліції в Донецьку. Той розумів, як має бути організована оборона, і коли став командиром, поміняв у себе, зробив, як треба, – то в нього все було більш-менш правильно. На позиціях Сака були мобілізовані і добровольці. Він їх озброював, йому подобалося, що вони з ними співпрацюють. І мобілізовані дивилися, що ці не за гроші, просто копають із ними, воюють – і в бійців покращувалася мотивація.
Що він взяв від «батальйону ОУН»? У них був запал воювати за будь-яку ціну, знищувати противника. Вони з ними дуже добре взаємодіяли. У нього рота була тоді 90 осіб, плюс їх до трьох десятків – величезний підрозділ виходив. Йому дуже пощастило в цьому плані.