Двісті тридцять років тому, наприкінці квітня 1791 року, в українській історії відбулася малопомітна й малознана, проте по-своєму визначна подія. У Берліні до прусського королівського кабінет-міністра графа Евальда-Фрідріха фон Герцберга звернувся невідомий з проханням про аудієнцію. «Вельми важлива державна справа, що привела мене з далекої країни до Вашої Ексцеленції, вимагає швидкого рішення і найбільшої таємниці», – йшлося в листі. Про таємну зустріч просив Василь Капніст – на той час маршалок дворянства Київського намісництва, території вже скасованих Київського, Переяславського, Лубенського й Миргородського козацьких полків колишної Гетьманщини.
Про ці переговори писав знаний історик Ярослав Дашкевич: «24 квітня Герцберг прийняв його і негайно, зважаючи дійсно на незвичайну нагальність справи, доповів про цю зустріч королеві Фрідріху-Вільгельмові II, який перебував тоді у Потсдамі». За словами Герцберга, Капніста «послали мешканці цієї країни (Малоросії або Російської України, як писав канцлер), що доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, здійснювали над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни вони зможуть сподіватися на протекцію Вашої величності – в такому випадку вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорізьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян; що з них сформували 28 кавалерійських полків по 800 чоловік у кожному, які добре виконували службу, наперекір собі, і не хотіли нічого іншого, як відновити давній козацький лад; що імператриця сформувала з них п'ять губернаторств».
Герцберг, трохи не довіряючи емісарові з далекого краю, залишив цю справу на вирішення Фрідріху-Вільгельма II. Король схвалив лінію поведінки Герцберга, підкреслюючи одночасно в листі до канцлера від 25 квітня, що «у випадку оголошення війни побачимо, чи його співвітчизники матимуть такі ж наміри діяти, як вони про це говорять».
Герцберг прийняв Василя Капніста вдруге і заявив йому, що «лише тоді, коли буде війна між Пруссією та Росією, тоді козаки повинні будуть дивитися, чи хочуть вони звернутися до короля». Свою другу розмову канцлер прикрасив фразою, що не любить підбурювати невдоволених. Домовилися, що «в разі потреби» до прусського уряду з'явиться брат Василя, «який подорожує». Потреби явно не було. Пруссько-російські відносини поволі нормалізувалися.
Ця історія тим більш дивна й несподівана, якщо зважати на біографію людини, яка плекала антиімперську змову. Василь Капніст (1758–1823) відомий як одна з провідних постатей російської поезії та драматургії кінця XVIII – початку ХІХ століть. Близький друг того самого Гавриїла Державіна, який благословив Пушкіна (їхні дружини були сестрами). І навіть «один из первых русских поэтов воспевших Тавриду», що особливо розчулює сучасних російських пропагандистів від літературознавства. Значна частина його життя пройшла в Санкт-Петербурзі, де він попервах відбув військову та цивільну служби, а потім часто бував там (зберігся навіть будинок Капніста з відповідною меморіальною дошкою).
І ось такий, здавалося б, цілком російський та інтегрований в імперський істеблішмент діяч плекає змову цілком мазепинського характеру! Не дивно, що російські історики (а надто публіцисти) відтоді, як у 1896 році польський історик Броніслав Домбінський оприлюднив відповідні документи із прусського архіву, на різний копил ставлять цю подію під сумнів: мовляв, може то був якийсь інший Капніст або й не Капніст, а Петров і Баширов хтось видавав себе за нього, і взагалі, Капністи були греками, а не малоросами. Утім, канцлер прусського короля вочевидь не був наївною людиною, яку можна легко розвести. Показові його сумніви щодо намірів, але не в особі співрозмовника. А грецьке походження аж ніяк не завадило Капністам успішно інтегруватися в українську козацьку старшину.
Батько нашого героя Василь Капніст-старший – миргородський полковник і бригадний генерал російської армії – був одним із претендентів на гетьманську булаву, яка в підсумку дісталася Кирилові Розумовському. Сам Василь Капніст відкрито порушував питання про відновлення козацького війська (і навіть возив відповідну петицію в Санкт-Петербург), а в дружньому колі за опозиційне вільнодумство був прозваний «Ваською Пугачовим».
Справді, до Берліну він їздив із братом Петром. Але геть малоймовірно, аби Петро, який тривалий час жив закордоном і гірше володів інформацією, видав би себе за Василя (називаючи його регалії) і потайки від брата провів би такі переговори. Німецький історик Клаус Шарф, який досліджує відносини німецьких держав із Російською імперією в XVIII столітті, присвятив Василеві Капністу окреме дослідження, в якому не ставить під сумнів його змовницьку діяльність, а натомість намагається зрозуміти мотивацію. За його словами, поступок Василя Капніста, здійснений ним у квітні 1791 року, визначено носив щодо Російської імперії предательський характер. Від імені своїх соотечественників він, український помещик, дворянин, надворний советник і директор шовкової мануфактури, завітав до прусського міністра графа Герцберга у Берліні. У розпал війни з Туреччиною й Швецією, коли Росії загрожувало відкриття третього фронту – на цей раз зі сторони об'єднаних Пруссії, Англії й Польщі – він хотів з'ясувати, чи не окаже Пруссія допомогу Україні в звільненні її від «тирані російського уряду й особливо – князя Потьомкіна», у разі якщо по всій Україні почнеться повстання козаків, що вимагають повернення своїх втрачених прав.
Усе вказує на те, що шлях через Польщу й необхідну легітимацію Капністу забезпечив Антоній Заблоцький, консул Речі Посполитої, який проживав під час війни в Миргороді. Міністр граф Герцберг не сумнівався в серйозності намірів партнера по переговорам, однак до часу їхнього початку ризик нової війни знизився. Криза повністю втратила свою гостроту лише в 1792–1793 роках, коли Росія й Пруссія підготували другий розділ Польщі, і місія Капніста, таким чином, сійшла нанівець. Більше за все дивує не сам факт місії, а те, що вона змогла залишитися таємницею для російського уряду. До сих пір невідомо, був чи хтось у неї посвячений.
Виникає природне питання: як розумів власне життя освічена й політично ангажована людина, вкорінена, з одного боку, в просвітницькому й близькому до двору петербурзькому суспільстві, з іншого – в опозиційному українському дворянстві, поважана особисто й Катериною II, й Павлом I, і тим не менше бажаючи всіма засобами, включаючи конспіративні, відновити попередній статус своєї української батьківщини?
На думку німецького історика, особливості поведінки Василя Капніста криються в надмірному захопленні давньоримським поетом Горацієм, твори якого він перекладав і якого наслідував у власній творчості. «Дивовижні паралелі з римським поетом можна виявити навіть у нерішучості, властивій політичній поведінці Капніста, який коливався між лояльністю, стриманістю й активною опозицією політиці Катерини II, спрямованій на повну інтеграцію в Російську імперію частково автономного гетьманства Лівобережної України».
Як казав Євген Євтушенко, «поэт в России – больше, чем поэт». І змовницька діяльність Василя Васильовича Капніста – прекрасна ілюстрація до цієї розхожої тези.