Москва відзначає столітню річницю академіка Андрія Сахарова забороною виставки його фотографій та цитат з його творів, яка мала відбутися під відкритим небом на Чистопрудному бульварі. Виставка не була узгоджена владою (департаментом культури московської адміністрації). З великими труднощами тримається музей та громадський центр Сахарова, який існує всупереч усьому, хоча й дихає на ладан. Юбілей Сахарова в Росії відзначає лише невелика група ліберальної інтелігенції столиць та правозахисної громадськості — зникаючий вид на льодяних просторах цієї вічної зими та Білого Мовчання. Це справді «свято зі сльозами на очах». Сахаров був єдиним, хто не встав під час виконання радянського гімну — цього сталінського гімну розстрілів — на з'їзді народних депутатів у розпал перебудови.
Він був одним із дуже небагатьох, хто мав мужність говорити агресивно-послушному більшості цього з'їзду та мільйонам совків правду про їхню злочинну державу, про їхню криваву армію, яка розстрілювала з повітря своїх же полонених в Афганістані. Камінь спотикання та пробний камінь: великий «визволитель» та «батько перебудови» Горбачов, не витримавши цієї правди, яка била в обличчя, відключав Сахарову мікрофон на тому з'їзді.
Сахаров — це дволикий Янус. Один у двох обличчях: один талановитий учений, другий — посередній адміністратор (директор наукового інституту). Саме так Андрій Дмитрович Сахаров увійшов у дивну, страшну та божевільну історію Радянського Союзу та пост-радянської епохи: як «батько водневої бомби» та лауреат Нобелівської премії миру, один у цих двох протилежних іпостасях. Замість керування інститутом він прийняв на себе неформальне лідерство в рядах неформального радянського правозахисного руху (саме виникнення якого в 1960-х роках можна назвати лише чудом).
Якщо офіційна Москва взагалі соизволить згадати про юбілей, то, безсумнівно, лише як про юбілей видатного фізика-ядерника, який працював на військову (а не оборонну, як це завжди називалося, а насправді завойовницьку!) могутність СРСР. Це звучить святотатством та насмішкою над великим правозахисником — але для Росії святотатство, насмішка, глумління та безмежний цинізм є нормою, коли йдеться про права людини. За свідченням політичної в'язня Марії Алехіної, у мордовському жіночому таборі в 2013 році ці два слова викликали у наглядачів не більше поваги, ніж «тряпка». Про права людини вони цинічно витирали ноги завжди — при Сахарові, після нього й тепер. Табличка на будинку на розі проспекту Сахарова та Садового кільця в Москві висіла й десять років тому — але й тоді Сахаров згадувався лише як фізик-ядерник, про його правозахисні заслуги там не було ні слова.
Проспект Сахарова — уже десять років як символ. Сумний та грустний символ невдалої «Болотної революції» 2011–2012 років у Москві та Росії. Недореволюції, цинічно, на очах у мільйонів людей, які раптом прокинулися до боротьби, зліквідованої їхніми вождями — всіма цими тогочасними та нинішніми навальними, немцовими, яшиними. Символ поразки, обману, зради та безсилля. Символ приреченості свободи в Росії. Коли Новодворська та Боровой 4 лютого 2012 року вирішили провести на проспекті Сахарова свій окремий «болотний мітинг» без комуністів та нацистів, під чисто ліберальними ідеями та за чисто ліберальне майбутнє Росії, зібралося від 200 до 300 осіб, не більше. Комуністичне шествіння та наступний мітинг на Болотній у той же день зібрав рекордні, небувалі в Москві з початку 1990-х років 200 тисяч осіб.
Елена Георгіївна Боннер, вдова Сахарова, неодноразово писала після його смерті, що вона категорично проти встановлення йому будь-яких пам'ятників у Росії, оскільки з такими пропозиціями до неї час від часу звертались. Спочатку, ще за Єльцина, Сахаров був іноді потрібен для піару. Режим ще не зробив реставрацію СРСР та імперський реванш своїм прапором — масовий запит на це вже існував і тоді, й послідовно зростав усі ці роки, але влада запізнювалась. Голоси інтелігенції великих міст — ліберальної інтелігенції — ще мали якесь значення. Інакше навіщо 21 травня 1996 року діючому президентові та одночасно кандидатові в президенти Єльцину особисто їхати на Востряковське кладовище, на саму окраїну Москви, та під камери всіх федеральних телеканалів самому класти букет квітів на його могилу? Привід був чудовий: Сахарову в цей день виповнювалось 75 років.
У Санкт-Петербурзі пам'ятник Сахарову — потворний і більше схожий на насмішку — все ж таки відкрили в 2003 році на Василівському острові. Відкрили, не запитуючи ні Елену Георгіївну, ні взагалі кого-небудь з родичів, таємно, самовільно та довільно, цілком у радянському стилі. Єльцин хоча б приїжджав класти квіти на могилу — але Єльцин був хоча б, пусть і недовгий час, колегою Сахарова по спів-голові в Міжрегіональній депутатській групі. Однак на тлі влаштованої ним першої агресії проти Чечні та геноциду чеченського народу Елена Георгіївна справедливо вважала святотатством та профанацією всього життя та всіх ідей Сахарова, якби пам'ятник йому поставили лицеміри, які видають себе за його шанувальників, у столиці країни, яка відреклась від прав людини та ведить колоніальну геноцидну війну.
Путін почав своє сходження до влади по трупах зі вибухів двох будинків у Москві, продовжив новим нападом на Чечню та новим, ще більш жорстоким геноцидом — але думка таких людей, як Елена Боннер або Сергій Ковальов (перший омбудсмен РФ за Єльцина, який пішов у відставку саме через незгоду з чеченською різниною), остаточно перестала когось у Кремлі та на Лубянці хвилювати. І ось сьогодні... Добре, що Елени Георгіївни вже десять років як немає в живих, що їй не доводиться переживати все це ще раз.
Недавно, наприкінці лютого, влади урочисто влаштовували в інтернеті опитування москвичів (але голосувати могли не лише москвичі) на тему, кого вони хотіли б бачити на Лубянській площі: той самий пам'ятник «залізному Феліксу», який був звідти прибраний у серпні 1991 року замість штурму будинку КГБ (і цим все обмежилось, пара була випущена в свисток, КГБ уцілів, вижив — і в 2000 році прийшов до влади!), або новий, ще не відлитий пам'ятник Олександру Невському — ординському вихованцю, холопу та ставленику, який у XIII столітті збирав з новгородців данину для Золотої Орди. Гідний вибір, нічого не скажеш! — і залізний палач XX століття явно виграв цю битву у колабораціоніста XIII століття. Тому опитування, заради хоч якогось дотримання остатків хоч яких-небудь пристойності, згорнули достроково — але це не означає, що площа перед будинком КГБ/ФСБ залишатиметься порожньою, її доля фактично вже вирішена.
Усе це час, вже сім років, йде необголошена війна проти України, окупація частини її території, новий геноцид кримських татар у тимчасово окупованому Росією Криму; до цього було нападіння на Грузію, маса політичних вбивств по всьому світу, поодинокі та масові (як вбивство всього польського керівництва шляхом вибуху літака Качинського під Смоленськом у 2010 році), маса ворожих дій проти всіх сусідів та всього цивілізованого світу, вибухи, отруєння, шпигунство, хакерство, піратство. Але ось настає чергова — та не яка-небудь, а сторічна! — річниця правозахисника Сахарова — і цинічний диктатор Путін устами свого прес-секретаря Пєскова заявляє, що він, мовляв, «президент ставиться до Сахарова з глибокою повагою, і він сам про це неодноразово говорив».
Цинічний масовий убивця, кривавий м'ясник, диктатор, чекіст, міжнародний терорист номер один ставиться, бачите, «з повагою» до гуманіста та правозахисника, якого його відомство переслідувало та мучило за життя — і має намір, виявляється, поставити пам'ятник Сахарову в Москві, на проспекті Сахарова! Апофеоз лицемірства та цинізму! При цьому повідомляється також, що Путін погодився, виявляється, з цього приводу ще в грудні 2020 року з пропозицією свої «Ради з прав людини при президентові» — огидної та ганебної установи сервільних «правозахисників», які не гребують сідати за один стіл з кривавим упиром та палачем цілих народів. Це вони, виявляється, ці дешеві «правозахисники», чекістські холопи, які ще в 1999 році визнавали «право держави» проводити «контртерористичну операцію в Чечні», але хотіли, бачите, щоб при цьому не порушувались права людини — вони підказали Путіну, що скоро річниця Сахарова і що пам'ятника Сахарову дуже не вистачає у столиці імперії-вбивці. Що ж, яка країна — такі й «правозахисники».
Не варто думати, що хоча б одну з двох іпостасей Сахарова вони по-справжньому поважають. Усю свою молодість він працював на них, і його внесок у озброєння цієї злочинної держави засобами для шантажу всього людства більш ніж значний, на жаль. Але ніякі попередні заслуги не враховуються: де-факто на Сахарова поширюється той же принцип, що й на Литвиненка або Скрипаля. Перебіжців, своїх — цей чекістський банда не прощає! І хоча формально Сахаров не був співробітником спецслужб — але фактично він міг викликати у них лише таке ж ставлення, яке викликали перебіжці та «зрадники» з їхніх рядів і в радянські часи, якийсь Пеньковський, наприклад. Або Гордієвський. Або Віктор Суворов. Тобто люту, непримиренну, смертельну ненависть. І це не порожні слова. Публікацій про те, що Сахаров помер у 1989 році не сам по собі, не своєю смертю, було не так уж і мало за минулі майже третину століття. Ця версія не стала мейнстрімом, але відмахнутись від неї зовсім не вдається. Вона згадується навіть у статті про нього у Вікіпедії.
Відомий правозахисник Сергій Григоряниць у своїх мемуарах цілком чітко та недвозначно доводить, що Сахаров був отруєний КГБ, оскільки зі своєю всесвітньою славою та депутатськими можливостями заважав чекістам за «планом Андропова» проводити бутафорську, імітаційну «демократизацію» та «перебудову», розраховану на пускання піску в очі Заходу та на отримання від нього під ці імітаційні «реформи» коштів на модернізацію намертво увязнулої в болоті радянської економіки та всієї системи в цілому. Чекісти зовсім не збирались ні розпускати СРСР, ні серйозно вводити якісь свободи та права, ні допускати на основі цих прав та свобод формування якихось громадських та політичних структур, які вони не могли б контролювати та якими не могли б керувати. Руль просто вирвало з рук компартії самим ходом подій, їхнім бурхливим потоком, точніше, як тільки вони відкрили цей клапан зовсім для іншої мети — і Сахаров ще тоді, наприкінці 1980-х, розумів, що, власне, відбувається. Імітаційний, фейковий, як тепер говорять, характер усієї цієї «перебудови та гласності» зверху він, повернувшись з вигнання, розпізнав досить швидко — і міг завдяки своїй славі та впливу розстроїти плани чекістів.
До речі, однією з незгасаючих по сей день заслуг Сахарова залишається проект нової радянської конституції, написаний та поданий ним владам у той короткий проміжок між поверненням з вигнання та смертю. Хоча потім, уже в путінські роки, Володимир Буковський говорив в одному з інтерв'ю, що «Андрій Дмитрович був найлюбішою людиною, але він нічого не розумів у політиці»; хоча Сахаров був прихильником неможливої та нереалізованої теорії «конвергенції» капіталізму та соціалізму; хоча навіть у своєму проекті конституції він визнавав ту саму радянську владу та назвав його «Проект конституції Союзу РАДЯНСЬКИХ Республік Європи та Азії» — але з усім цим можна було примиритись заради однієї лише 25-ї статті його проекту конституції: «25. Спочатку структурними складовими частинами Союзу Радянських Республік Європи та Азії є Союзні та Автономні республіки. Національні автономні області та Національні округи колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Колишня РСФСР утворює республіку Росія та ряд інших республік. Росія розділена на чотири економічні райони — Європейська Росія, Урал, Західний Сибір, Східний Сибір. Кожен економічний район має повну економічну самостійність, а також самостійність у ряді інших функцій відповідно до Спеціального протоколу.»
Ця стаття передбачала те, з чим потім так наполегливо боровся ще Єльцин: усі внутрішньоросійські автономні республіки набувають статусу союзних. Це було те саме, чого для Чечні вимагав її президент, генерал Дудаєв: в одному з його інтерв'ю часів першої агресії РФ проти Чеченської Республіки Ічкерія він говорить, що ЧРІ у 1990 році підвищила свій статус до союзної республіки і могла б підписати, мабуть, новий союзний договір (підписання якого зірвало появу на сцені ДКНП), але вже в РФ Ічкерія точно ніколи не входила й не має наміру входити! Якби ідея Сахарова про рівність усіх територіальних утворень усередину СРСР, союзних та автономних, перемогла тоді — то не було б, як мінімум, двох кривавих російсько-чеченських воєн.
Оскільки не було б і самої Росії, вона давно розпалась би слідом за СРСР, республіки Кавказу, Ідель-Уралу та інші були б уже давно незалежні. Саме розпад та повна ліквідація Росії, ліквідація чистенько, під корінь, цієї історично злочинної імперської та диктаторської державності може нарешті вирішити питання, з яким зіткнулось на початку XXI століття людство: що робити з Росією? Ніякі реформи неможливі, це доведено вже багато разів. Остання, найбільш грандіозна спроба реформування, вестернізації та модернізації Росії, перетворення її на цивілізовану західну державу, провалилась 21 рік тому практично на наших очах: вона зайняла період з початку 1987 року, якщо точкою відліку взяти звільнення тоді Горбачовим перших радянських політичних в'язнів (найпершим звільненим був Григоряниць) — і до обрання підполковника КГБ СРСР президентом у березні 2000 року. За ці 13 років Росія зайшла на Захід далі, ніж коли-небудь ще за всю її історію.
А оскільки в обидві сторони від своєї осі маятник гойдається однаково; і оскільки провал цієї грандіозної спроби був до кінця її вже цілком ясний — то у розуміючих суть того, що відбувається, спостерігачів уже влітку 1999 року було ясне відчуття, що після Єльцина почнеться щось страшне.
Здається, після повернення з вигнання, в останні роки, Сахаров таки остаточно зрозумів, що ця країна неправима, що її населення залишається кондовим, тоталітарним, рабським, сталіністським, незважаючи ні на яку «перебудову», «гласність» та «демократію», тим паче — інспіровані КГБ як спецоперація. Що треба рятувати не Росію, а ВІД Росії. Що нічого хорошого все одно не вийде, судячи хоча б з істерики агресивно-послушного більшості з'їзду народних депутатів, яка кричала на нього, пищала, улюлюкала та топала ногами. І він виявився правий — в тому й полягає геніальність, щоб уміти розуміти те, що відбувається, правильно та по-справжньому передбачати майбутнє надовго вперед. Сьогоднішня Росія — це СРСР 2.0, той же тоталітарний радянський режим, вид збоку. Сьогодні Андрія Дмитровича не гнали б з трибуни й не відключали б йому мікрофон, як у 1989, — ні, його й близько не підпустили б до трибуни! І не дозволили б нікуди обиратись, ніяким депутатом, ще чого! Він стояв би сьогодні, як у реальності стояв півстоліття тому, «у закритих дверей відкритого суду» — тільки вже над політичними в'язнями сьогодення. Це урок людство не повинно ігнорувати. Досвід усієї історії Росії, і особливо історії найбільшої спроби очеловічити цього Калібана наприкінці XX — на початку XXI століття, необхідно детально опрацювати, засвоїти та зробити з нього висновки на майбутнє. Головний з цих висновків — що Росія неправима, безнадійна, що вона люто відкидає всі реформи, з'їдаючи живцем їхніх авторів, і наполегливо повертається до своєї природи, до исконного, імманентного для неї стану, до своїх основ та «скреп»: самодержавство та кріпацтво, тотальна диктатура та бездоління всередину — та перманентна агресія назовні, приводи для якої дає цілий промисел спотворення та перекручування історії, що існує ще з катеринівських часів.
Поки Росія існує — ні їй не бути вільною, оскільки це суперечить самій її природі, її закладеному ординськими ханами фундаменту; ні сусідам її не знати спокою та безпеки, тому що без постійної агресії назовні існувати ця держава та утримувати бразди внутрішнього правління ця влада просто не можуть. А значить — держава РФ повинна бути повністю, остаточно та безумовно ліквідована, демонтована, зруйнована. Знесена до фундаменту, і сам фундамент повинен бути взорваний, і лише потім, років через 100, на розчищеному та вирівняному місці, де була колись Росія, зможе початись якесь нове, нормальне, разом з рештою людства, а не всупереч йому, як тепер, життя. Конституція Сахарова не знадобилась цьому дикому простору, не змогла його змінити, розтопити ці вічні льди. Вона й не могла знадобитись: усі спроби реформаторства на цій території століттями виявлялись марними. Ніяких пам'ятників від Путіна тим паче не потрібно. Найкращим пам'ятником Андрію Дмитровичу буде написане на розвалинах РФ його ім'я.