Куди, власне, рухає Росія? У минуле, звичайно ж. Архаїзація країни продовжується з наростаючою швидкістю. Але при цьому — як би парадоксально це не звучало — на тлі священиків, що освячують ядерні ракети, і кафедр теології, які відкриваються в технічних ВНЗ, Росія все одно рухається до соціалізму. У своє совєтсько-комуністичне минуле. Те саме, яке 100 років тому вважалося вершиною прогресу та «зарею свободи». Все перемішано в цій дивній державі. На місці портретів Леніна висять портрети Путіна або икони святого Миколи. Чекісти, створені як «карний меч» комуністичного режиму, оголосили себе чимось на кшталт православного «ордену мечоносців".
Лідер комуністів Зюганов, щоб сподобатися своїм виборцям перед президентськими виборами 1996 року, як повідомляли новинні агентства, «хреститися повним чином з занурюванням», а згодом, кілька років тому, відслужив молебень з нагоди ювілею комсомолу (на ранніх етапах своєї діяльності закривав церкви, збивав з них хрести та спалював икони). Але під поверхневою позолотою монархізму та релігійності, під розлогими царськими орлами та смугастими царськими прапорами — сама суть, нутро, фундамент цієї держави залишається незмінно совєтським та комуністичним. Та сама «геополітика» та «глобальне протистояння» — лише «американських імперіалістів» тепер перейменували на «наших західних партнерів». Те саме глобальне уявлення про світ у головах жителів — і ті самі методи управління ними.
Населення нинішної Росії в масі своїй не тільки категорично не визнає всі держави, що звільнилися в 1991 році, незалежними, але й вважає їхню нинішню окремість від Росії якимось прикрим тимчасовим непорозумінням. Населення по-прежнему наївно впевнене, що бізнесмен, підприємець, капіталіст — це «експлуататор», «паразит», «дармоїд», який лише забирає у робітника створену його працею додаткову вартість. Що добровільна найманна праця зі свободою звільнення в будь-який момент — це «експлуатація». І що «створює» всі матеріальні блага той, хто весь день робить одну й ту саму операцію на конвеєрі, а не той, хто організує саме підприємство та весь виробничий процес на ньому. «Працею» ж вони, за старою совєтською звичкою, визнають лише фізичну працю. Совєтські методи управління знову в ходу. Контроль над цінами на продовольство, скажімо, люто вимагається масою знизу — і охоче, з видимим задоволенням запроваджується путінською адміністрацією зверху. Ще цілком живе покоління, яке стояло цілими днями в чергах біля порожніх прилавків — в очікуванні, що хоч щось привезуть їм поїсти — у 1989–1991 роках.
Але досвід нічому не вчить росіян — вони знову вимагають контролю над цінами, всіляких антиринкових заходів і продовжують ностальгувати за соціалізмом.
Десять років тому вся так звана імперська «опозиція» на чолі з Навальним та Немцовим, за активної участі всіляких радикальних комуністів, люто боролася проти допуску в Росію трудових мігрантів, за депортацію всіх «нелегалів», за візовий режим зі країнами Середньої Азії тощо. Боролася — і перемогла: сьогодні ЗМІ повідомляють, що робочих рук у Росії не вистачає — і голова тюремників ФСІН Калашніков уже пропонує кинути на будівництва Уралу та Сибіру, на розширення БАМу та Трансибу засуджених. Прикомандирувати конвоїрів до міністерств будівництва, транспорту тощо і створити на їхніх будівництвах нові, спеціально для роботи на них зеків, табори. Тобто відновити сталінський ГУЛАГ. А цинічні пропагандисти з державного агентства РІА «Новини», підсвідомо здогадуючись, яке це може справити враження на цивілізований світ, поспішають запропонувати своє бачення не лише сучасності, але й минулого: «Ініціатива ФСІН використовувати працю засуджених громадян на будівництвах викликала передбачуваний вал критики з боку «демократичної громадськості».
Це, мовляв, буде новий ГУЛАГ, а то й гірше. Давайте спочатку розберемося з пресловутим управлінням таборів. «Архіпелаг» всупереч нав'язаним нам міфам був обширний та різноманітний. Були табори з явно жахливими умовами, а були й, як кажуть, «зразкового утримання». Так, для еліти ГУЛАГ являв собою неприємний контраст з «Асторією» та «Метрополем», але для сотень тисяч простих людей він ставав, як би парадоксально це не звучало, соціальним ліфтом. Головним засобом успішної соціалізації після відбування покарання ставала саме робоча спеціальність. Це була справжня «путівка в життя». Вона дозволяла колишньому кримінальному елементу влитися в ряди законослухняних громадян.
Ну що ж, ось і гідний виклик для бізнесу. Пора вже частину своїх надприбутків забудовникам відправити не в офшори, а на гарну білу зарплату, дотримання всіх прав трудящих. Якщо у них щось не вийде, їх поправлять товариші з ФСІН. Під таким наглядом засуджені отримають нормальні робочі місця, нові професії, прозорі зарплати. Якщо в цьому масовому сегменті справи піде більш цивілізовано, це стане драйвером для розвитку всього ринку праці. І тоді соцпакети, лікарняні, декретні, білі зарплати та просто людське ставлення до працівників станутьнормою не лише у великих фірмах у великих містах, але й по всій країні.
Власне, ГУЛАГ ніколи не зникав, він просто перейменовувався та перефарбовувався з фасаду в веселенькі «демократичні» кольори ще в 90-х роках. Суть його залишалася тією самою, все було як би законсервовано до часу — і ось, як бачимо, час прийшов! Час конвоїрів. Враховуючи тотальну слідку, суцільні відеокамери на вулицях, розпізнавання облич та все інше, чого не було у товариша Сталіна на попередньому витку масових політичних репресій, — оновлений ГУЛАГ точно не буде порожнім. Росіяни — мазохісти за своєю природою — довго мріяли про реставрацію сталінізму, довго й люто вимагали повернути їм ГУЛАГ ще в 90-х роках, — але при цьому за замовчуванням чомусь думали, що сидітимуть у ньому не вони, а хтось інший. Якісь «вороги народу» з колишніх начальників, як було й у 30-х. Тепер «росіян» чекають будівництва Сибіру та Далекого Сходу під пильним наглядом путінських конвоїрів — як кажуть, ласкаво просимо в нову-стару реальність!
Так, вся символіка та ідеологічна позолота може бути царською, монархічною, якою завгодно — але сама основа держави, сам її фундамент залишається в Росії безсумнівно та виразно совєтським. Усі ці табори, сама система ГУЛАГу, нині звана ФСІН — це чисто совєтське винахідництво, у царській Росії ніяких «виправно-трудових таборів» не було. Була каторга лише за найтяжчі злочини та заслання, або висилка під наглядом поліції за опозиційну політичну діяльність, за листівки, за самвидав, за слова. Саме більшовики зробили каторгу (а совєтський та нинішній табір — це за царськими поняттями каторга!) покаранням за все, включаючи розповіданий на вухо приятелю анекдот. І саме цей принцип, на якому стояв СРСР, зберігається як основа тюремно-табірної системи нинішної Росії. Табори — совєтські, як і тюрми: за царів у великих губернських містах була одна тюрма. Тепер — кілька (у Москві — вісім, в інших — менше). Решта побудовані в совєтський час. Це й є буквально фундамент, основа цієї держави. Як і МВС — совєтське, але в 1991 році, замість повного розпуску за прикладом 1917 року, просто перейшло цілком на службу «новій Росії».
І ФСБ, яке просто було перейменовано зі старого совєтського КГБ, не розпущеного та не заборонено, як слід було б зробити, а просто кілька разів перейменованого та втратившого деякі свої частини (Перше головне та Дев'яте управління, наприклад, ставши окремими СВР та ФСО). Росія стоїть на цьому совєтсько-комуністичному фундаменті, вона ніколи, навіть у часи відносної свободи в 90-х, з нього не сходила. Рухатися вона може, маючи такі основи та не бажаючи від них відмовитися, лише в минуле. Особливо смішна ситуація з мавзолеєм Леніна. Деякі радикальні комуністи дуже обурюються, що з 2004 року під час парадів та всіляких торжеств на Червоній площі мавзолей почали «драпірувати» — закривати великими фанерними конструкціями з написаними на них гаслами. Соромляться, що ль? Але при цьому він продовжує існувати, і мумія Леніна — нетлінні мощі головного месії комуністичної релігії, про чиє друге пришестя мріють і сьогодні багато росіян — продовжує в ньому лежати. У 90-х ще іноді говорили про те, що необхідно її прибрати.
Відповіддю кучки найбільш радикальних комуністів на цю пропозицію стали в 1997 році: в квітні — вибух пам'ятника Миколі II у ближньому Підмосков'ї, в липні — мінування пам'ятника Петру I роботи Церетелі в центрі Москви, в листопаді — мінування газорозподільної станції в Люберцях. Таким чином було з'ясовано дослідним шляхом, що радикальні комуністи, готові захищати мумію Леніна ціною великих табірних строків, у Росії є, а ось радикальних антикомуністів, готових такою ж ціною її явочним порядком знищити, — немає. Влада ж чекістів після 2000 року щодо мумії та її святилища фактично взяла на озброєння гасло комуністів 90-х років: «Це наша історія!». Ленін, як не крути — засновник того самого більшовицького режиму, який у сталінські роки став апофеозом люті та звірства всієї російської історії, новою опричниною, набагато перевершивши попередню. І, крім усього іншого, засновник ЧК — тієї самої ЧК-НКВД-КГБ, звідки й вийшли нинішні правителі Росії.
Формально ж влада як би прислухалася та пішла назустріч цілком анекдотичній мотивації комуністів ще 90-х років. Зюганов та його наближені озвучували це щоразу, коли заходила мова про винесення Леніна з мавзолею: мовляв, Леніна шанують та поважають дуже багато ветеранів, пенсіонерів, все життя яких пройшло при совєтській владі — простіше кажучи, старих людей. І від обурення та безсилої люті, якщо їхнього кумира все-таки винесуть — у цих старих людей можуть масово почати відбуватися інсульти, інфаркти тощо, через що вони масово почнуть помирати. Ленін — у мавзолеї, на місці його портретів — икони, на всіх кутах та стовпах — камери, будь-яка опозиція владі з будь-яких позицій тотально заборонена та оголошена «екстремізмом», а репресії за будь-яке незгоду з державою в інтернеті або за будь-який самовільний протестний вихід на вулицю вже мають цілком масовий характер — завдяки розпізнаванню облич. При цьому гастарбайтерів удалося-таки витіснити, і на «великих будівництвах» типу модернізації БАМу не вистачає робочих рук.
Що може означати весь цей розклад? На жаль, здогадатися нетрудно. Він означає лише одне: ці робочі руки будуть організовуватися за допомогою масових політичних арештів, як за Сталіна. Політичні репресії в Росії, повторимо, останні років три, з 2019 року, мають цілком масовий характер — і будуть лише наростати, кінця цьому процесу поки що не видно. «Великий терор» 1937–1938 років був обмежений неповними двома роками (хоча по суті зменшився зовсім ненамного) — але ніде не сказано, що й наступного разу має бути так само. (А наступний раз неминучий — це було зрозуміло вже з перших днів приходу ФСБ до влади в 2000 році.) Зупинити цей процес нікому, диктатор не збирається віддавати свою владу, населення, судячи з опитувань, його по-прежнему підтримує — так що вал політичних арештів та строків буде лише наростати. Навесні 2014 року, пам'ятаєте, у ЗМІ промайнула новина, що для всіх «екстремістів» та «терористів» Росії влада хоче запровадити чисто тюремний режим утримання, зібравши їх зі всіх таборів в одну заздалегідь обрану тюрму — в Єнісейську Красноярського краю.
Щоб, мовляв, вони, ці смутьяни, не впливали погано на решту, кримінальну масу таборів (не звертали б її в іслам — мали на увазі переважно це). Але ця ідея не реалізувалася, в Єнісейську тепер функціонує просто закрита тюрма з жахливими — за відгуками тих, хто там побував, кримінальників — умовами утримання. Тепер, видимо, «екстремістів» та «терористів» спробують знову примусити працювати на державу. Нинішні зеки-кримінальники, які не пережили лиха сталінських таборів, на роботу нередко рвуться самі, їм нудно цілий день торчати в «жилці» та сидіти на нарах у бараці. Можливо, чимало політзеків теж вирішить, що «так час швидше проходить», якщо кожен день ходити на роботу. Нехай кожен з них вирішує сам за себе; але все-таки не можна не згадати, що з попереднім неписаним кодексом політичного в'язня робота на посадившу його державу несумісна. Як стрілка компаса, відпущена в вільне плавання, росіяни, якщо дати їм волю, завжди повертаються вліво та починають будувати той чи інший вид соціалізму. Вони стихійні соціалісти, така вже їхня природа. Якщо завтра путінський режим раптом впаде, на політичній сцені з'являться цілком нові особи, росіянам дадуть провести справді чесні та вільні вибори — переможуть на них комуністи!
Чи буде це КПРФ з її нинішнім дикуватим коктейлем з більшовизму, сталінізму, монархізму, православ'я, чорносотенства, великодержавного шовінізму та ленінської «революції», чи якісь інші, нові, більш радикальні комуністи — але, принаймні, ясно одне: ліберальним партіям, що виступають за непорушність права приватної власності та вільний ринок як найкращу економічну модель, у Росії нічого не світить. Максимум за них може проголосувати гарстка інтелігентів та чудом збережених дрібних бізнесменів Москви, Санкт-Петербурга та ще кількох великих міст. Більше того, якщо в результаті краху путінського режиму розпадеться завтра й сама імперія — то її ставши незалежними частини теж неминуче почнуть будувати соціалізм! Тому що нічого іншого вони просто не вміють та ніщо не відповідає їхньому архетипу настільки, як соціалізм. Точніше, Північно-Захід колишньої Росії, Інгрія (Санкт-Петербург та область), Архангельськ, Новгород, Кенігсберг — можливо, й знайдуть ще якийсь свій, цивілізований шлях у Європу та зможуть побудувати щось пристойне.
Це й у давнину були найбільш розвинені, торговельні, що несли на собі печать зв'язків із Західом частини імперії, не кажучи вже про те, що Новгород сам був органічною частиною цієї самої Європи до 1478 року, а Кенігсберг — аж до 1945 року! Але всі решта — Поволзька, Урал, Сибір, а вже тим паче Південь нинішної Росії, Ростов-на-Дону, Краснодар, Ставрополь — ці почнуть будувати соціалізм обов'язково та практично без варіантів! Все це ще в 90-х було знаменитим тоді «червоним поясом» Росії, КПРФ правила там безраздільно. Імперсько-реваншистські та православно-шовіністичні погляди та прагнення жителів Півдня, всіх цих так званих (ряджених) «козаків» органічно та безперечно зливалися з усеосяжною ностальгією за совком як апофеозом імперського «величя». Настрої населення Росії 90-х років були, по суті, ностальгією мавпи за тими часами, коли в лапі у неї була граната, її всі боялися та — як їй здавалося — поважали. Путін знову дав їй цю гранату — і саме цим заслужив усезагальний захват та масову підтримку щонайменше перших півтора десятиліття свого правління.
Ліберальної та тим паче ліберальної опозиції у Росії практично немає. Вся та, що є — це «50 відтінків червоного», спектр різних форм та ступенів лівизни. «Росія — ліва країна!» — виголосив у тому ж 1996 році під час передвиборної кампанії той же Зюганов. І це — її діагноз.