Військовий «суд» у Москві засудив відому російську політичну активістку Дарію Полюдову до шести років ув'язнення. Засудив, як і всіх інших нинішніх російських «опозиціонерів», виключно за слова. Причому навіть не всі ці слова були опубліковані — йдеться про чисто сталінські методи: ув'язнення за інакомислення, висловлене приватно, непублічно, наприклад, сусідові на вухо. Видимо, наступним кроком у Росії з'явиться поліція думок за Оруеллом.
32-річна Дарія Полюдова — для сучасної Росії досить нетипова фігура. Точніше, одночасно типова й нетипова. Типовість її полягає в тому, що вона — запальна комуністка, яких у Росії безліч. Сталіністи різних ступенів упередженості, їх не перелічити, і всі, як один, обожнювачі й страждальці за втраченим раєм СРСР. З одного боку, Полюдова колись перебувала в удальцовському «Лівому фронті» — не лише комуністичному, а й цілком собі імперсько-реваншистському. Виходила на мітинги в Москві з червоним радянським прапором, зокрема на святкування річниці «революції» 7 листопада.
Існує фотографія, де вона стоїть із дивним плакатом: «Ленін зміг, зможемо й ми! Долой буржуазію!». Що саме зміг Ленін і якою ціною — не уточнюється. З іншого боку, для лівих у Росії, традиційних прихильників «великої держави» в її комуністичному варіанті та «нашої батьківщини — СРСР», Полюдова справді якась нетипова. М'яко кажучи.
Її ім'я вперше стало широко відомим у 2014 році. Коли війна на Сході України йшла в розпалі й Путін публічно озвучував свої плани «федералізації України» — Дарія Полюдова висунула ідею федералізації Кубані, де тоді жила. Вона намагалася офіційно, з дозволу місцевих властей, організувати «Марш за федералізацію Кубані» 17 серпня 2014 року. Марш, звісно, не відбувся, але самого наміру провести його під таким «крамольним гаслом», що відверто тролило Путіна й його банду, виявилося достатньо, щоб 15 серпня 2014 року Дарія Полюдова була арештована (у 2015 році, правда, випущена під розписку про невиїзд) і 21 грудня 2015 року засуджена до двох років колонії-поселення за новою тоді статтею 280.1 УК РФ — «Публічні заклики до порушення територіальної цілісності РФ».
Відбувши строк, вона переїхала до Москви, щоб спробувати оживити й активізувати там уже зовсім занепалу «опозицію».
«Я розумію, для більшості імперської опозиції й для їхніх ЗМІ я буду сепаратисткою, адже у нас більшість опозиції за єдину й неподільну Рашу зі столицею Московією, а я вважаю, що Рашка разом із її «столицею» повинна бути знищена!» «Щодо передачі Курил Японії. Від себе скажу, що особисто я проти існування держави під назвою Росія. Я проти рабського й жебрацького існування російського народу. Особисто я виступаю за те, щоб регіони самі вирішували, при якій державі їм жити. І вирішували шляхом чесного голосування (не такого, яким був «референдум» у Криму). Як марксистка-леніністка, я виступаю проти передачі капіталістичним державам території. Але, з іншого боку, я проти входження Курил у фашистську російську імперію. Я виступаю за те, щоб сам народ вирішував, як він буде жити. Я проти того, щоб Путін вибирав, з ким буде народ жити. І також я проти захоплення Криму Путіним. Але в будь-якому разі, я проти існування держави Росія.
І російська імперія скоро все одно буде розрушена. І розрушена не на користь якихось інших капіталістичних країн, а на користь народу. Особисто я за вільну Кубань, Урал, Сибір та інші території. Імперія буде розрушена! Свободу регіонам, смерть імперіям!» «ФСБ та інші спецслужби роблять усе, щоб у мене було якомога менше однодумців і друзів. Це тому, що в Москві з опозиції багато імперців, або стукачів. Дуже адекватних людей мало. Мене багато хто запитує, чому я «за розпад Росії». Ось, відповідаю. Візьмемо країни Європи, вони дуже маленькі, але об'єднані в Європейський Союз. Так, вони теж капіталістичні, але живуть набагато краще, ніж кожен регіон у Росії. Для лівих пояснюю, що Ленін у своїй роботі «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму» заперечував взагалі анексії. Також Ленін виступав за самовизначення народів. Маркс теж був проти анексій та імперіалістичних воєн. Перечитайте праці класиків, товариші. А потім говоріть про цілу неподільну путінську Росію. Так-так, ви, виступаючи зі своєю «єдина Росія», виступаєте на боці діючої влади, а не народу, який перебуває під путінським ігом уже стільки років, під гнітом путінського фашизму.
Якщо комусь незрозуміла моя стаття, я готова багато й багато разів написати вам повторно й детальніше. Імперія буде розрушена!» Це пости Дарії Полюдової у «ВКонтакті» з вересня 2018 по січень 2019 року. За них вона отримала свої наступні шість років. Втім, не лише за них. Ці пости, видимо, були включені в обвинувачення пізніше. Первісною причиною арешту послужили, по-перше, її одиночний пікет у Москві з плакатом: «Курили! Хватит кормить Москву! Да здравствует Дальневосточная республика!». По-друге — репост короткого тексту Андрія Романова, магнітогорського лівого з того ж «Лівого фронту», нині політичного емігранта у Фінляндії, де він називає великими синами чеченського народу Джохара Дудаєва, Аслана Масхадова й Шаміля Басаєва — і говорить, що в майбутньому регіонам, які відділяються від Росії, будуть потрібні такі особистості. Плакат про Дальневосточну республіку спочатку потягнув знову на статтю 280.1 — до 5 років ув'язнення; але потім, у лютому цього року, першу частину статті «декриміналізували», тобто перевели з кримінального в адміністративний кодекс, і обвинувачення зняли. Натомість похвальні відгуки про чеченських героїв — уже за статтею 205.2, «виправдання тероризму», тобто до 7 років ув'язнення.
Собівартість, при деякій грубості й необробленості в деталях — позиція Полюдової виглядає дивною лише з точки зору пресловутого «російського світу», де й комуністи, й антикомуністи, й ліберали, й демократи, праві й ліві — всі вже 21 рік тому злилися в один великодержавно-шовіністичний, імперсько-реваншистський хор.
Де держава за визначенням є найвищою цінністю для всіх політичних сил, як якийсь сакральний, містичний Абсолют (у дусі писань Проханова, великого любителя містичних міркувань про «Державу»). Нонсенс, який добре відчула сама Дарія — судячи з згаданих нею питань, чому вона «за розпад Росії». Питання, мабуть, задавалися дуже ворожим тоном. Але для нормальних лівих ні держава як така, ні тим більше побудована на кістках колоніальна імперія не лише не є святинями, а навпаки. Це ж спадщина навіть не ненависного (лівим) капіталізму, а взагалі феодалізму. Жахлива, дикунська архаїка, коротко кажучи.
На прикладі України всі ці нюанси видні не менш виразно, ніж на російських прикладах. Заборона компартії після Революції Гідності була абсолютно правильною мірою, хоча й запізнілою. Але деякі дрібні ліві групування, не кажучи вже про соціал-партію, в Україні все ж збереглися й діють. Якби українські комуністи проповідували б, за Марксом і Леніним, хоч «права трудящих» (за рахунок прав роботодавців), хоч навіть «диктатуру пролетаріату», але В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ — привабливішими за своєю суттю їхні ідеї не стали б, але в комуністів був би все ж якийсь шанс.
Вони б не виглядали так неймовірно відразливо. Огиду й необхідність заборони викликає добровільно й сладострасно взята ними на себе роль московських агентів і холопів, погонщиків України назад — у московське імперське стійло. Якби їхнім гаслом був просто соціалізм В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ — ще куди ні шло (хоча все одно гидота!). Але з гаслами типу «Наша батьківщина — СРСР», з глибоко в підсвідомості сидячим прагненням відновити владу Москви над Україною під приводом реставрації совкового «соціалізму» — вони підлягали лише й виключно забороні у країні, що воює проти московської агресії!
На цьому тлі й виділяється — несподівано до подиву — Полюдова. Комуністка, яка виступала відверто на площах російських міст проти не лише війни з Україною, а й анексії Криму (що сплотила в холопському захваті 97% жителів Росії). Яка відверто підтримувала українських політв'язнів у російських тюрмах (нині, слава богу, уже повернувшихся додому). Полюдова, несподівано сама, всупереч відсутності серйозної освіти й глибокої теоретичної підготовки, знайшла ощупом у російській темряві інтернаціоналістську позицію нормальних, не російських, лівих.
Для України все це особливо актуально — й через війну з Росією, й через необхідність усіляких міжнародних підтримок, й через традиції. Багато хто знає, що Троцький — народжений, до речі, в Україні — в останньому збірнику статей «На захист марксизму», виданому вже після його смерті, активно виступає за незалежність України (радянської України, звісно) від СРСР? «Ми не довіряємо Кремлю ніякої історичної місії. Ми були й залишаємося проти захоплення Кремлем нових областей. Ми — за незалежність радянської України й, якщо самі білоруси цього хочуть, радянської Білорусії. […] Питання стоїть так: як бути, якщо Гітлер, перш ніж його змете революція, нападе на Україну, перш ніж революція змете Сталіна? Чи будуть прихильники Четвертого Інтернаціоналу в цьому разі битися проти військ Гітлера, як вони в Іспанії билися в рядах республіканських військ проти Франко? Ми стоїмо повністю й цілком за незалежну (від Гітлера, як і від Сталіна) Радянську Україну.
У разі внутрішньої війни революціонери зобов'язані підтримати не нинішню радянську державу, а революційну боротьбу російських робітників і селян проти держави, й визвольну боротьбу підкорених народів за відділення від Росії (наприклад, у разі боротьби за вільну Радянську Україну). Четвертий Інтернаціонал закликатиме робітників і селян у Радянському Союзі, включаючи й солдатів Червоної Армії, допомогти своїм революційним братам у Польщі — так само, як ми закликаємо їх допомогти в боротьбі за заснування незалежної єдиної Радянської України й за повалення сталіністської бюрократії й її реакційної офіцерської касти всередині країни.» Троцький досить ясно — з висот свого 43-річного політичного досвіду — формулює те, до чого 30-річна Полюдова дійшла сама — ощупом, інстинктивно, інтуїтивно. Тим цінніші такі відкриття, які потім — на вимушеному тюремному дозвіллі — підтверджуються прочитаним у книгах.
Статтю 280.1 скасували, але натомість у вересні 2020 року навісили ще один епізод за статтею 205.2 ч.1 (у вироку, правда, його пом'якшили до 280 ч.1 — «публічні заклики до здійснення екстремістської діяльності»).
Це виявилося… відео щодо стрілянини, яка сталася наприкінці грудня 2019 року в Москві на Лубянці. «У четвер 19 грудня 2019 року близько 18 годин Євген Мануров, перебуваючи біля приймальні ФСБ на Лубянці, відкрив вогонь по співробітникам ФСБ із напівавтоматичного карабіна Сайга». Шість людей були поранені, згодом один із них помер у лікарні. Почувши постріли, перехожі розбіглися, водії почали вибігати зі своїх автомобілів. Однак частина людей, прийнявши стрілянину за звуки феєрверку або будівельних робіт, не стала бігти. Деякі люди, зрозумівши, що це стрілянина, все ж залишилися спостерігати за подіями. Мануров добіг до площі Ворового, де в перестрілці вбив дежурного там співробітника спецкомендатури ФСБ, одягненого в форму співробітника ГІБДД, і спробував сховатися у Фуркасовському провулку. Співробітники поліції оцепили район стрілянини. Прибулі на місце стрілянини співробітники Росгвардії й поліції зайняли позиції й відстежили стрільця, який сховався за колоною, після чого відкрили вогонь по ньому. Третім пострілом стрілець був убитий», — описує цю подію Вікіпедія.
Отже. Розмова Полюдової про цю подію, яка тоді збудила всю Росію й напевно всю «опозицію», була записана на відео її однодумцем, але ніде не публікувалася, а просто зберігалася в її телефоні. Чекісти виявили запис, коли при обшуку забрали в неї цей телефон. За версією обвинувачення, на записі Полюдова говорить: «Ну, на жаль, не всіх перестріляли ефесбешників» і «Ну, ми хочемо, щоб у майбутньому Лубянка взагалі була б повністю розрушена».
І, кажучи чесно, — чи вона не права??!!
Залишається сподіватися, що, раз почавшись, розвиток цієї зовсім не безнадійної дівчини в правильному напрямку продовжиться. І що несумісність ідеалів комунізму як «експропріації експропріаторів» та уравнівельно-розподільчого бюрократичного раю ні зі свободою народів, ні зі свободою регіонів, ні з правами людини вона теж поступово зрозуміє. Зрештою, не вона перша, не вона остання проходить цей шлях. Їй чуть за тридцять, а ж генерал Григоренко, головний в СРСР захисник кримських татар, удостоєний за це в 1997 році в Сімферополі бюста — і той почав свою дисидентську діяльність у віці вже під 60 років як комуніст, з підпільного «союзу боротьби за очищення ленінізму»! І лише потім, поступово, пройшовши спецпсихлікарні, переслідування, нужду, позбавлення всіх джерел матеріального існування тощо — він звільнився від комуністичних ілюзій. З чим, правда, не можна ніяк погодитися — це з формулою Григоренка, винесеною потім і в заголовок його мемуарів: «У підпіллі можна зустріти лише щурів».
Навпаки. Якщо ми бачимо, що за слова, у тому числі ніде не опубліковані, тобто в чистому вигляді за думку, запитують сім років і дають шість, — тобто, як за вбивство в деяких випадках…. Якщо ми бачимо, що поява на Лубянці Манурова з «Сайгою» викликала в чекістів і ментів паніку й ні запобігти, ні швидко ліквідувати цю подію в них не вийшло, й інформацію про неї не вийшло приховати, як це бувало в радянські часи, а за будь-яку згадку про вибух анархіста Жлобицького в приймальні архангельського УФСБ у 2018 році вони досі заводять справи про «виправдання тероризму»…. То висновок з усіх цих «якщо» лише один. Треба стріляти в них. Не ходити шествіями по вулицях, не стояти з плакатами, не вимовляти промови й не записувати відео з гнівними викриттями путінського режиму — а стріляти. Це єдина мова, яку розуміють ті, з кого, власне, путінський режим і складається: «силовики». Єдине, чого вони бояться. По них і треба стріляти. Якщо й загинеш — то хоч не даремно: ефект буде потужніший, ніж був у Манурова й Жлобицького. І навіть ніж у «Приморських партизан».
Полюдовій як «марксистці-леніністці» немає потреби втовкмачувати хоч би цей елементарний тезис: чим-чим, а сентиментальністю й жалістю до ворога, ідеями ненасильства, непротивління, мантрою «насильство породжує лише насильство» тощо ні Маркс, ні Ленін точно не страждали!.. А ось нормальній, ліберально налаштованій публіці, — точніше, одиницям, по пальцах пересчитати, з практично вже занепалої тамтешньої «опозиції», та й емігрантам, розсіяним тепер по всій Європі — це якраз ще втовкмачувати й втовкмачувати. Адже ворожої крові вони бояться більше всього на світі — а без цього їхня «боротьба з режимом» зовсім втрачає будь-яку ефективність…