«Атошний синдром»: ветеранів нинішної війни чекає в'язниця

«Люди повертаються з війни героями, але можуть стати злочинцями, — попереджає Христя Венгринюк, письменниця та волонтер з Чернівців, яка займається психологічною допомогою бійцям АТО. — Розчаровані люди, від яких відвернулися, і які знають, що це таке: забрати чуже життя, знають, що його ціна не така велика — у певні моменти такі люди хочуть брати зброю й іти воювати далі». Пережиті жахи та несправедливість, яка не зменшується, перешкоджають ветеранам війни реалізуватися в мирній діяльності. Потрібні величезні зусилля, щоб допомогти цим людям. Тоді як, за словами Христі Венгринюк, іноді влада відмовляє ветеранам АТО в елементарному. Загальновідомо, що в 90-х роках колишні «афганці» поповнювали ряди злочинців. Про те, з чим зіткнуться в повоєнному житті бійці АТО та як уникнути «післяатошного» сплеску злочинності, ми розпитували ветеранів «гарячих точок», які побували в АТО.Камиль Валетов — ветеран війни в Афганістані, учасник АТО з 8-ї афганської сотні Майдану. Камиль впевнений, що радянське суспільство сприймало «афганців» однозначно як героїв — вони безумовно отримували статус учасників бойових дій.Хоча були серед них і самогубці, й алкоголіки… Нині ж, на думку Валетова, є підстави для більш сумних прогнозів. — Припустимо, людина прийшла з фронту: роботи немає, дім знищений війною або захоплений бойовиками. І статусу учасника АТО теж немає. Що робити такій людині? — Скажу: боротися далі, не опускати руки. Але у кожного своя психіка, і по-різному вона ламається. Як жити далі — залежить і від людини, і від суспільства. Я повернувся, коли закінчувався Афган, а незабаром закінчився й Радянський Союз. Було багато знайомих у мене, які після Афгану були герої, але «поїхала дах». Або йшли в угруповання, щоб прогодувати сім'ю. Що стосується тоді й тепер — різниця величезна: дві різні війни, два різні суспільства. Ми захищали чужу країну, війна велася на чужій території, а сьогодні воюємо на нашій, і кожен на собі цю війну (по-різному) відчув. Тоді ми були всі радянськими громадянами, а тепер хтось із нас «фашист», а хтось «сепаратист». І інша економічна ситуація. Не зможе держава матеріально допомогти кожному інвалідові, кожній сім'ї «атошника», тому що не вистачає на всіх.І коли всі прийдуть (з фронту) — це буде наступною бомбою. — Сьогоднішні ветерани АТО ще й нематеріальною складовою розчаровані… — Багато хто не те що розчаровані — вони в шоці. Воювали за одне, а сюди приходять — бачать зовсім інше. Задайте питання Президентові – чому завдання Майдану не реалізувалися, чому патріотичні люди відчувають, що їх відправляють на війну не заради перемоги, а щоб їх там убивали? Деякі дійшли думки, що перемога нинішній владі в цій війні не потрібна. І виходить, ми воюємо самі з собою (як у пісні Гребенщикова), адже Донбас — це Україна й жителі Донбасу — українці. У всіх були надії на Порошенка, який обіцяв за кілька годин закінчити АТО. А замість цього війна йде рік. Це вигідно: завжди можна показати пальцем – у нас йде війна, тому ми урізуємо права й не робимо реформи. У результаті й жителів Донбасу (звідки я родом) поставили в умови, що їм уже все одно — яка влада буде над ними. Там кажуть: хто б не прийшов — лиш би не стріляли. І тому деякі тверезо мислячі люди (з української сторони) вже не хочуть воювати.Тому що — народ одягає армію, народ годує, народ воює й умирає за Україну… А що влада? — І що може бути в такій ситуації? — Війна – не інститут благородних дівиць. Є серед ветеранів такі, хто на все готовий. Так що 90-ті роки порівняно з тим, що може початися тут у наші дні – то був дитячий лепет. Може початися беззаконня під виглядом різних «атошних» організацій.Валерій Чудновський — начальник відділення в 46-му батальйоні спеціального призначення «Донбас-Україна» воював у складі 40-ї армії в Афганістані, був техніком-стрільцем на МІ-8 і має бойову нагороду — орден Червоної зірки. До АТО керував приватним бізнесом, а рік тому пішов добровольцем у «Донбас». Валерій Чудновський звертає увагу на той факт, що справжнім ветеранам часто доводиться довго й принизливо доводити свою належність до АТО, вони практично не отримують нагород за життя й завдяки цьому відчувають чорну невдячність. — Через які тернії проходить (або може пройти) боєць після повернення з АТО? Щоб отримати пільги, потрібно представити дуже багато підтверджувальних документів, все настільки ускладнено – особливо, враховуючи, що добробати працювали перші місяці без підзаконних актів (тоді багато вирішувалося в телефонному режимі й на словах).І тепер деякі повернулися з фронту пішли в суд, а деякі махнули рукою на статус учасника. Люди відчувають себе непотрібними через таке ставлення… У 93-й бригаді є випадок, коли людина півроку доводила, що вона не вбита, а система не погоджувалася. Система її вже поховала. Багато бюрократичних проблем там, де потрібен просто людський підхід. Моя думка — суспільство нині розділене на 2 суспільства. Є патріоти й є непатріоти. Останні все робитимуть для того, щоб не помічати перших, не надавати їм допомогу. Нині непатріоти засіли у всіх державних інститутах і їхня свідомість не змінюватиметься швидко. Я припускаю, що інваліди АТО будуть забуті й образжені. — А можна самостійно подолати наслідки стресів, які людина отримувала в АТО? — Це залежить від того, що людина там бачила й з якими цілями вона йшла на війну. Якщо бачила багато смертей, була кинута й три доби виходила полями, якщо їй відрізали ногу після поранення – …тут потрібна особлива держпрограма реабілітації. Дуже серйозно потрібно висвітлювати ці питання й боротися за цих людей.А якщо не помічати людей — не давати їм психологічної допомоги — це може привести й до самогубств, й до інших наслідків. — То, що країна недостатньо оновилася за цей рік – вплине на цих людей? — Уже впливає. Я не готовий говорити про політику й обговорювати рішення керівництва, але те, що ми бачимо… Якби керівники хотіли створити сильну армію, на її створення працювала б уся країна, а замість цього волонтерським рухам починають перекривати кисень, йде тиск на волонтерів. — До чого може привести накопичення несправедливості? Розчарована людина може й для суспільства бути небезпечною, й для себе. Думаю, будуть і мітинги, й збори, й організації… У Радянському Союзі теж була партійна номенклатура, яка намагалася забути «афганців» і ми з цим боролися, створюючи союзи ветеранів Афганістану. Не можу гарантувати, що люди без статусу учасника АТО й зі стресом вестимуть себе правильно. Нині на чорному ринку багато зброї. Не виключаю, що може бути й кровопролиття. Взагалі не можу прогнозувати, чим закінчаться збори тисячі людей, які побачили несправедливість і зрозуміли, що вони не потрібні країні, якій віддали 80% свого здоров'я.Взагалі ця війна буде болючою темою довго. Нині все йде до того, що конфлікт у Донбасі заморозиться. А якщо це станеться, люди (які йшли Донбас відвойовувати) будуть задавати питання: «А за що ж загинув мій товариш?».Роман Свитан — підполковник запасу ЗСУ, льотчик-винищувач, військовий пенсіонер, помічник колишнього губернатора Донеччини, минулого літа був у полоні у терористів. Свитан звертає увагу на відсутність належної підготовки в українській армії й вважає, що найбільш уразливими для «атошного синдрому» є бійці ЗСУ, яких мобілізували всупереч їхньому бажанню. Він вважає, що в умовах прямої військової загрози, яка виходить від РФ, нашій країні потрібна професійна й регулярна армія, призивати в яку слід виключно добровольців. — Хіба у радянської армії було менше проблем? — Тоді в армію люди йшли практично на все життя, людей готували – як жити мирним життям після війни й як воювати. Психологічним настроєм займалися й замполити, й психологи, і тому реабілітувати військового після війни не було такої потреби, як сьогодні.Реабілітувати людей, які пішли в армію за контрактом, куди складніше, ніж добровольців. А найбільші проблеми будуть у тих, кого мобілізували, попри небажання служити — через відсутність мотивації. Хто йшов захищати Батьківщину й був готовий умерти, тому, як це не дивно – легше. Ніж тому, хто не хотів, а повернувся з війни без ноги. А якщо ще без статусу учасника бойових дій й без державної допомоги – то це взагалі страх. — Що їх чекає? — В'язниця. По великому рахунку – на жаль, в'язниця. Тому що непідготовленої до війни людини вирвали з мирного життя. На фронті такі мобілізовані не можуть одразу влитися у військові дії. Прийшовши на фронт — ще якийсь час живуть законами миру. А після повернення у світ – вони знову не можуть переключитися й живуть законами війни, оскільки вже отримали військовий досвід. Перш ніж людей в армію забирати, їх потрібно виховувати – їх потрібно вчити вбивати за Батьківщину й не відчувати при цьому психологічних травм. А в нашій сучасній українській армії психологічною підготовкою воїна взагалі ніхто не займається. Тому, повертаючись з фронту, люди не можуть вийти з бойового режиму, а значить — їм гарантована в'язниця.І ще момент із законодавством. Через те, що у нас юридично АТО, а не війна, нині армія в Україні підпорядковується цивільному законодавству. Військову людину, як би тактичніше висловитися… – «тиснуть менти». І в результаті військовий в АТО перебуває як би між двох вогнів. Це перший нюанс. Другий — мобілізований змушений вбивати, адже по факту – він перебуває на війні. Але за цивільними законами військовому вбивати цивільного не можна. І ось це теж психологічна пастка. У результаті — повертаючись у мирне життя, такий ветеран АТО не може сорієнтуватися. І поводиться як слон у посудній лавці.