Сто років тому, у травні-липні 1921 року, більшовики придушили в крові Тамбовське повстання — напевно найбільш осмислене й конструктивне російське повстання. Часто його називають «російською Вандеєю», але це неточно. Якщо вандейці виступали проти революції за відновлення монархії, то тамбовці, поділивши поміщицьку землю, зовсім не бажали повернення старих порядків, тому дуже стримано зустріли біле рухи. Їхні вимоги становили лівоцентристську демократичну програму: політична рівність громадян без поділу на класи, свобода слова й зібрань, свобода торгівлі, скликання Установчих зборів. Особливо примітна вимога — «Вільне самовизначення народностей, які населяли колишню Російську імперію». Тут варто врахувати російськість Тамбовської губернії. За даними перепису 1897 року великороси становили 95,48%, мордва — 3,34%, татари — 0,63%, малороси — 0,22% населення. Як видимо, не всі російські противники більшовиків були «за єдину й неділиму».
Уцілому програма тамбовських повстанців цілком перегукується з гаслом, висунутим ОУН у 1943 році: «Воля народам! Воля людині!». Керівники повстання теж не були контрреволюціонерами. Начальник штабу повстанців Олександр Антонов (часто повстання називають антоновським) був бойовиком-есером, за що опинився на каторзі. Повернувшись після лютого 1917 року додому, очолював уїзну міліцію. Розірвав з більшовиками в серпні 1918 року й з невеликим загоном пішов у ліс. Командуючий Об'єднаною повстанською армією Петро Токмаков під час Першої світової війни став повним георгіївським кавалером, вислужившись з унтер-офіцера в поручики. Повернувшись з фронту, недовго очолював волосну міліцію, а потім теж пішов партизанити. Коли в серпні 1920 року почалися масові селищні повстання, Антонов і Токмаков очолили й організували рух. Лідери тамбовського повстання схожі на українських повстанських отаманів, багато хто з яких спочатку також намагалися знайти спільну мову з більшовиками. До речі, каталізатором антибільшовицького повстанського руху в Україні й на Тамбовщині був один і той же чоловік — деякий Олександр Шліхтер.
У 1919 році Ленін послав його видавлювати хліб з України, а в 1920 році — з Тамбовської губернії. Як загартовувався маршал перемоги. Серед інших у придушенні Тамбовського повстання відзначився Георгій Жуков, тоді ще командир ескадрону в кавалерійській бригаді. Ось як він пише про це у своїх мемуарах: «До серпня 1920 року Антонов мав велику, зібрану банду. Зайнявши якийсь важливий населений пункт, антоновці одразу ж приступали до створення нового загону. Загони поступово зводилися в полки до тисячі людей. Головною ударною силою у Антонова були кавалерійські полки загальною чисельністю 1,5–3 тисячі людей. Наприкінці 1920 року банди Антонова об'єдналися в «армію»… Частини були озброєні кулеметами, гвинтівками, револьверами, шашками. Антоновці застосовували таку тактику: 1) уникнення бою з великими частинами Червоної Армії; 2) вступ у бій при повній впевненості у перемозі й обов'язково при перевазі своїх сил; 3) у разі необхідності — вихід з невдало складеної бойової обстановки невеликими групами й у різні боки з подальшим збиранням у заздалегідь умовленому місці».
У грудні 1920 року Радянський уряд створив штаб військ Тамбовської губернії для ліквідації бандитизму. На 1 березня 1921 року сили тамбовського гарнізону були доведені до 32500 штиків, 7948 сабель, 463 кулеметів і 63 гармат. На 1 травня ці сили були збільшені ще на 5 тисяч штиків і 2 тисячі сабель. Однак тамбовське військове командування через неорганізованість і нерішучість не змогло ліквідувати банди Антонова. Рознахабившись, Антонов сам здійснював напади на гарнізони частин Червоної Армії. Так було на початку квітня 1921 року, коли загін у 5 тисяч антоновців розгромив гарнізон, що займав Рассказово. При цьому цілий батальйон був узятий у полон. Повстанці також захопили 11 кулеметів і 1 гармату. Незабаром командуючим військами у боротьбі з антоновщиною був призначений М. М. Тухачевський. Мені довелося присутствувати при його розмові з командиром бригади. У судженнях Тухачевського відчувалися великі знання й досвід керування операціями великого масштабу. Після обговорення майбутніх дій бригади Михайло Миколайович розмовляв з бійцями й командирами. Перед від'їздом він сказав: — Володимир Ілліч Ленін вважає необхідним якомога швидше ліквідувати куркульські бунти й їхні озброєні банди. На вас покладена відповідальна задача. Треба все зробити, щоб виконати її якомога швидше й краще.
З призначенням М. М. Тухачевського й В. А. Антонова-Овсеєнка боротьба з бандами пішла за добре продуманим планом. Заступником М. М. Тухачевського був І. П. Уборевич, який одночасно очолив дії змішаної кавалерійської групи й сам брав участь у боях з антоновцями, виявивши при цьому велику особисту хоробрість. Особливо сильні бої з метою знищення антоновських банд розгорнулися наприкінці травня 1921 року. Особливо запам'яталася мені бій навесні 1921 року під селом Вязова Пошта, неподалік від станції Жердівка. Рано вранці наш полк у складі бригади був піднятий за бойовою тривогою. За даними розвідки, у 10–15 км від села було виявлено скупчення близько трьох тисяч сабель антоновців. Наш 1-й кавполк рухався з Вязової Пошти в лівій колоні; правіше, у 4–5 кілометрах, рухався 2-й полк бригади. Мені з ескадроном при 4 станкових кулеметах і одній гарматі було наказано рухатися по тракту в головному загоні. Пройшовши не більше 5 км, ескадрон зіткнувся з загоном антоновців приблизно у 250 сабель.
Незважаючи на чисельну перевагу ворога, розгорнувши ескадрон і спрямувавши на противника вогонь гармати й кулеметів, ми кинулися в атаку. Антоновці не витримали стрімкого удару й відступили, неся великі втрати. Під час рукопашної сутички один антоновець пострілом з обріза вбив підо мною коня. Падаючи, кінь придавив мене, й я був би неминуче зарублений, якби не виручив мене політрук Ночевка, що підійшов. Сильним ударом клинка він зарубав бандита й, схопивши за повідля його коня, допоміг мені сісти в сідло. Незабаром ми помітили колону кінноти противника, що намагалася обійти фланг ескадрону. Одразу розгорнули проти неї всі вогневі засоби й послали доповісти командиру полку про складену обстановку. Через 20–30 хвилин наш полк рушив уперед і завязав вогневий бій. 2-й полк бригади, зіткнувшись з чисельно переважаючим противником, був змушений відійти назад. Користуючись цим, загін антоновців завдав нам удару у фланг. Командир полку вирішив повернути назад у Вязову Пошту, щоб заманити противника на невигідну для нього місцевість. Мені було наказано прикривати вихід полку з бою.
Помітивши наш маневр, антоновці всіма силами навалилися на мій ескадрон, який діяв уже як арьєргард полку. Бій був для нас надзвичайно важким. Ворог бачив, що ми у значній меншості, й був впевнений, що нас розчавить. Однак здійснити це виявилося не так просто. Спасло те, що при ескадроні було 4 станкових кулемети з великим запасом патронів і 76-мм гармата. Маневруючи кулеметами й гарматою, ескадрон майже в упор розстрілював атакуючі порядки противника. Ми бачили, як поле бою вкривалося ворожими трупами, й повільно, крок за кроком, з боєм відходили назад. Але й наші ряди реділи. Передбачена контратака полку не відбулася: весняний лід на річці, яку треба було форсувати, не витримав, і нам довелося відходити до самої Вязової Пошти. Уже в самому селі, рятуючи кулемет, я кинувся на групу бандитів. Пострілом з гвинтівки підо мною вдруге за цей день була вбита лошак. З револьвером у руках довелося відбиватися від наступаючих бандитів. У цьому бою мій ескадрон втратив 10 людей убитими й 15 пораненими. Троє з них на другий день померли, у тому числі й Ухач-Огорович, мій друг і боєвий товариш.
Це був важкий для нас день. Втрата багатьох наших бойових товаришів болісно відгукнулася в серці кожного з нас. Лише усвідомлення того, що була розгромлена така численна банда, приносило задоволення. За цей видатний подвиг більшість командно-політичного складу й бійців було відзначено урядовими нагородами. Був нагороджений і я. Наприкінці літа 1921 року проводилася остаточна ліквідація дрібних банд, що розбіглися по Тамбовщині». (Г. Жуков, «Спогади й роздуми»)
Показово, як Жуков, дотримуючись штампів радянської агітпропа, називає повстанців «бандитами». Також він забув згадати, що в травні 1921 року у більшовиків, крім подвійної переваги в живій силі, було ще й абсолютне технічне превосходство: 8 літаків, 4 бронепоїзди й 6 бронедрезин, 5 броневиків. У двох повстанських арміях на той момент було трохи більше 20 тисяч бійців, близько 30 кулеметів і 5 гармат. Широку відомість здобуло застосування хімічної зброї, за допомогою якої повстанців викурювали з укриттів у лісах і болотах. Однак не це зіграло вирішальну роль у розгромі повстання, а те, що Жуков називає «добре продуманим планом» Тухачевського.
Основні сили повстанців були розбиті ще в березні 1921 року. Також велике значення мало скасування продрозверстки, оголошення НЕПу й амністія повстанцям. І все ж таки повністю знищити повстанський рух не вдавалося. При появі великих сил Червоної армії повстанці ховали зброю й розходилися по найближчим селам, а потім збиралися знову. Ось тут і з'являється Тухачевський (уже відзначений у придушенні кронштадтського повстання) зі своїм «добре продуманим планом». Сам він називав це «Військові дії за проведенням окупаційного методу боротьби проти бандитів».
Саме так — окупаційного! Ось як пояснювався порядок дій у наказі від 23.06.1921 за підписами Антонова-Овсеєнка й Тухачевського: «При прибутті на місце волость оцінюється, беруться 60–100 найбільш видних осіб як заручники й вводиться осадне положення. Жителям дається 2 години на видачу бандитів і зброї, а також бандитських сімей, і населення ставиться в известність, що у разі відмови дати згадані відомості заручники будуть розстріляні через дві години. Якщо населення бандитів і зброї не вказало по закінченні двогодинного терміну, сход збирається вторинно й взяті заручники на очах у населення розстрілюються, після чого беруться нові заручники й зібраним на сход вторинно пропонується видати бандитів і зброю. Бажаючі виконати це стають окремо, розбиваються на сотні й кожна сотня пропускається для опитування через опитувальну комісію. Кожен повинен дати показання, не відговорюючись незнанням. У разі впертості проводяться нові розстріли й т. д.». За даними тамбовських краєзнавців, розстріли заручників пройшли у 182 населених пунктах.
Дії карателів характеризує поява таємного розпорядження «Про заборону арешту як заручників дітей, вагітних жінок і жінок з малолітніми дітьми». «Коли розпалені банди після зіткнення з червоними частинами повертались до себе в село, то тут вони натрапляли на чистку й потрапляли в руки окупаційних частин», — резюмував Тухачевський. Уже 16 липня він доповів у Кремль: «Бунт ліквідований. Радянська влада відновлена повсюдно».
Довгий час радянська пропаганда видавала тамбовське повстанське рухи за бандитизм, а військових злочинців — за героїв. У сучасній РФ про ті події на офіційному рівні взагалі намагаються не згадувати, що не дивно. Адже путінська Росія — не просто правонаступниця, але ідейна спадкоємиця тієї держави. Леніна там, якщо й лають, то не за військові злочини проти співвітчизників, а за те, що той «закладав атомну бомбу під будівлю, яка називається Росією».
Тамбовські повстанці виступали проти злочинної влади; боролися не за імперію, а за свободу для себе й для інших народів. Тому пам'ять про них не вписується в замішану на перемогобесінні офіційну російську історичну пам'ять.