Не так давно ми почали розвивати тему легалізації короткостволої зброї в Україні, приєднавшись до думок та ідей найкращих представників України — свідомих, вільних, волевих та розумних громадян, патріотів, які щиро бажають захищати свою Батьківщину, а також беруть на себе відповідальність за своє життя, честь, безпеку та життя і безпеку членів своїх сімей, близьких, сусідів.
Звичайно, завжди існували й будуть існувати окремі індивіди, які з тих чи інших мотивів протистоятимуть ідеї вільного володіння зброєю, обґрунтовуючи свої доводи на рівні «…ми всі быдло, перестріляємо один одного…», «…а раптом щось таке трапиться, ми боїмося…», «…а по телевізору сказали, що зброя погана…».
Значна частина противників зброї є представниками п'ятої колони, адже цілком природно, що нація, представники якої не вміють поводитися зі зброєю (через обмеження у її володінні), буде значно легше завойована. Безумовно, питання легалізації зброї значною мірою залежить від думки народних обранців та чиновників усіх рівнів. При цьому давно помічена цікава особливість — як правило, найголосніше виступають проти легалізації зброї ті, хто її має, і саме вони найголосніше розповідають про «недостойний та глупий» народ. Народ, судячи з усього, частково вибірково «недостойний та глупий»: адже стверджувати, що навколо всі «недостойні та глупі», виглядає дещо неконвінцивно, адже це означає, що й самого обранця посадили на владне крісло недостойні та глупі люди (виборці). Втім подібного роду логічна суперечність не особливо смущає народних обранців, адже, як видимо, влада, отримана з рук «недостойних та глупих» — цілком добре реалізується без мук совісті з цього приводу.
Але повернімося до конкретики. Не так давно я звернувся до Міністерства внутрішніх справ України зі заявою (запитом) щодо кількості короткостволів у вищих посадових осіб держави (зокрема) та їхньої законної кількості (взагалі). Кожне військовизоване міністерство або відомство (від Міністерства внутрішніх справ до Управління державної охорони України та Міністерства оборони України, не кажучи вже про самого Президента України) тією чи іншою мірою практикує нагородження (відзначення) тих чи інших осіб «за особливі заслуги» короткостволою бойовою зброєю. МВС України через дозвільну систему здійснює облік «волин» та документальний супровід (видачу дозволів), тобто володіє узагальненою статистичною інформацією про зброю. Статистика — річ цікава, адже відкриті статистичні дані про кількість девайсів у руках населення дадуть приблизне розуміння рівня насиченості короткостволами. Маючи ці дані, можна вже цікавитися «як же це депутати один одного не перестріляли, незважаючи на те що за узагальненою думкою народу про обранців — там суцільно підлі, маніаки та негідники».
Дивовижна відповідь прийшла від МВС: персональні дані про вищих посадових осіб держави (які володіють короткостволою зброєю) є персональними даними. Це ще можна зрозуміти (народні обранці бояться народу, який може обнести квартирку), але ж і загальна кількість «нагородних» короткостволів, які перебувають у руках — теж засекречені дані! Мовляв, страшна військова таємниця й усе…
Дивовижні речі відбуваються. Адже що таке нагородна зброя й у якій «системі координат» вона перебуває? Короткостволова нагородна зброя, як і будь-яка нагорода (відзначення), повинна мати виключно публічний характер! Нагороджують (відзначають) зброєю в урочистій обстановці (за ідеєю) за особливі заслуги, за вірність обов'язку, відданість ідеалам вітчизни, успішну службу, подвиги та свершення. Нагорода завжди має публічний виховний та відзначувальний момент. Видаючи нагороду (відзначення), держава вголос говорить «ось людина, гідна високої честі, вона добре себе проявила, нагороджена, всі інші — ось вам орієнтир, зразок для наслідування». Щоб інші бачили, розуміли, починали поважати й прагнути до такої ж мети.
Але у нас усе діаметрально навпаки. «Стволами» нагороджують у відверто «крисячницький» спосіб, чи не в туалеті, скритно, під одіялом, очевидно — за «ліжкові» та «смоктальні» заслуги (вибачте, колеги, навіть ті, хто отримав «волину» заслужено, за різкість: не я приховую дані про кількість нагороджених). Зазвичай приховують та засекречують або кількість загиблих у неправедній війні (вчимося у Путіна), або венеричну хворобу, сварливу дружину й тещу, або невдалу татуювання, або ранню «в молодості» судимість за п'яну бійку, або схильність до содомії чи зоофілії якої…
Награди не приховують. Припускаю, що можуть бути екстраординарні випадки, коли нагородили за виключно особливі заслуги людину, яка за обов'язком служби перебуває в «засекреченому» положенні (працює під прикриттям, у тилу ворога тощо — розвідника якогось чи оперативного працівника, справжнє ім'я якого відомо десятку людей у світі). І таких випадків практично одиниці, й на статистику вони ніяк не впливають. Але приховувати кількість нагороджених ВЗАГАЛІ — алогічно, злочинно, глупо й нелепо.
Це може «виправдовуватися» загальновідомим фактом — короткостволова зброя перетворилася на привабливий об'єкт торгівлі, корупції, де нею «нагороджують» саме за тими смоктальними та ліжковими параметрами, про які ми заявили вище. За гроші, за взаємні послуги, за «повагу», «за проханням хлопців», і за правильну політичну (та іншу) орієнтацію… Тому відповідь й звучить «дані не дамо». Адже такі дані (за невеликою коректуванням) — дані про кількість повій та відвертих педерастів (у поганому сенсі, не плутати з геями), які перебувають при владі. А такі дані завжди «секретні».
Кстаті, цікавий парадокс та внутрішня суперечність, які я особисто збираюся використати. Припустимо, дані про короткостволи «секретні» й не підлягають розголошенню. Мовляв, таємниця. Тоді питання: а чому дані про звичайні «стволи» не є секретними? Адже не так давно МВС дало мені досить розширену, детальну й послідовну відповідь на зброєву тематику. І що найцікавіше: публікація (розповсюдження даних) не спричинила розвалу національної безпеки, витоку інформації, занепаду духовності чи інших негативних факторів (які можна припускати, мотивуючи «загрозу» від розповсюдження інформації). Якщо ці дані можна розміщувати (публікувати), то чим відрізняються «короткостволи», у чому їхня така вже сильна «сакральність»? Крім глупих фантазій та немічних спроб упертого бубніти «народ быдло, не гідний нічого робити, крім як обирати й годувати нас, улюблених».
Зброєвому «крисячництву» поступово приходить цілком закономірний і заслужений кінець. Наше спільне завдання — підштовхнути вже практично труп «зброєвого опору» в свіжовирите могилу й поховати цю нелепість. Хоча б тому, що вибір стоїть — або ми хоронимо мертву й божевільну систему «зброєбоязні» та зброєво-корупційного «крисячництва», або хоронити будемо патріотів України, розумних свідомих громадян. Особисто для мене цивілізаційний вибір очевидний.