Петро Порошенко, розставаючись з губернаторами-колаборантами, нагадує Вакулу в пошуках Чорта — за звільненням тих, хто не впорався, приховує власні провали. Новий голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебривський має всі шанси стати гіршим за свого попередника. Але все ж буде краще, ніж будь-хто, хто прийде після нього. Павло Іванович — політик зі скамейки запасних, «ющенковець», учасник Помаранчевого майдану, співвласник багатомільйонного сімейного фармацевтичного бізнесу та особистий друг Порошенка. За нинішньою модою засвітився в батальйоні, потім трохи працював у Генпрокуратурі, а тепер опинився на Донбасі. Деякі друзі Жебривського навіть впевнені, що його відправили на донбаську заслання за те, що прищемив комусь хвіст під час свого короткого терміну боротьби з корупцією в ГПУ. Перші зустрічі з донбаською громадськістю Павло Жебривський розпочав з тирад про важливість патріотизму для чиновника, висловився за все хороше проти всього поганого й завершив спілкування «бородатими» анекдотами.
Його попередника критикували за те, що він не знайшов спільної мови з громадськими активістами, тож і Павло Іванович, видимо, вирішив продемонструвати, наскільки він доступний і відкритий. Але його патрон уже продемонстрував справжнє ставлення до громадської думки в сучасній Україні, коли після місячних чувань найкращих громадських діячів Донбасу разом із СБУшниками (у комісії з спрощення пропускного режиму) ці громадські діячі отримали від Гаранта удар у вигляді блокади — результат, повністю протилежний очікуванням.
Що залишається Жебривському? Розповідати анекдоти. Ще не встигнувши засяяти новою зіркою на політичному небосклоні, цей любитель народного гумору зазнав критики за порівняння прихильників «ДНР» з воїнами УПА. Проукраїнські активісти Донбасу були шоковані — почувши, чому організатори сепаратистського референдуму заслуговують амністію. «Ми повинні готувати амністію для людей, у яких руки не в крові. Ми повинні повернути їх у правове поле України. Потрібно буде ініціювати такі амністії щомісячно», — заявив Жебривський і як історичну паралель згадав, як у СРСР амністували бійців УПА. Порівняння має логіку. Але воно аморальне й циніцне: прирівняти амністію борців за незалежність України до амністії для тих, хто борється за її знищення. Що стосується амністії, сама ідея непогана (усі повинні мати шанс виправити помилки — чи не так?), але як бути з Єфремовим, Левченком, Бобковим? Як бути з іншими підбурювачами, які розхитали ситуацію до масових убивств і знищення цілих населених пунктів? За версією Жебривського — зрозуміти й простити. Як це було з організаторами масових фальсифікацій у 2004-му.
Але навіть амністія для зачинателів безжалісної «російської весни» меркне в порівнянні з повною блокадою «раковою пухлиною» (ще одне порівняння, яке жителі Донбасу ніколи не забудуть головному «порошенківцю» Юрію Луценку). У той час як значна частина проукраїнського населення на окупованій території все ще чекає сигналу від «майданівської» влади: «Ви — наші, Україна єдина, потерпіть ще трохи — визволимо!», Жебривський створює додаткові перешкоди для бажаючих евакуюватися з небезпечної зони. «Ну як вам новий губернатор?» — запитую я у жителів окупованої території, і отримую розповідь про перетинання «кордону» з Україною за новими правилами. 10 годин, які тепер потрібно витратити на подолання відрізка Донецьк-Костянтинівка, як не можна гірше сприяють вихованню любові до Батьківщини. Доводиться їхати на трьох автобусах і йти двічі по 2 км пішки (неважливо — ти бабуся на ходунках чи тобі 2 роки, а автобусам заборонили близько підїжджати до блокпосту). Таксисти за перетинання «кордону» беруть 500–1000 грн. Прості громадяни порівнюють себе з прокаженими й в'язнями концтаборів — вважаючи, що вся система задумана виключно для знущання над ними.
А сепаратисти й терористи потрапляють в Україну як і раніше — без проблем. Вони-то, люди грошові, завжди з творцями блокади зумітимуть домовитися. Як домовилися постачальники великих вантажів, для яких було зроблено виключення одразу ж із введенням пропусків. Поки лопоухому (з вухами, що звисають від макаронника) електораті внушають, що контрабанду не зупинив «губернатор-колаборант» Кіхтенко, який закликав припинити блокаду взагалі (а я б назвала це закликом урівняти дрібних «контрабандистів» з олігархами), вугілля й інші товари в обидві сторони продовжують рухатися залізничними складами за розкладом. І ахметовські підприємства — лише частина розширеного переліку великих підприємств, для яких були зроблені виключення. До речі, а не тоді ли, узаконивши по суті нелегальний бізнес між Україною й «ЛНР-ДНР», окресливши особливе коло бізнесменів, для яких закон війни не писаний — по факту й сталося перше визнання «республік» як окремих «держав» — партнерів?.. Лише наївна людина може сподіватися, що повна блокада перешкодить великому бізнесу наповнювати економіку «ДНР» й «ЛНР».
Бо торгівлю лобіюють капіталісти, окопавшись у Києві, а не військові на блокпостах (хоча іноді й користуються). І ругаючи на публіку якогось Кіхтенка за те, що він не розвалив жодну з тіньових схем — державні оратори мовчать, що за цю незаконну торгівлю (у просторіччі звану контрабандою) відповідає не голова Донецької облдержадміністрації, а ВІП-куратори. Один із цих кураторів, як болтають злі язики на Донбасі — Сергій Курченко, а другий — представник «майданівської влади» й близька людина Петра Олексійовича — Борис Ложкін… Бабуся, яка отримала пенсію в Україні й прибула з нею в Донецьк, щоб купити товари у «кацапів», як дав зрозуміти Жебривський — спонсор терористів. А робітник у «ЛНР», якщо він працює у Ахметова на «Ровеньківантрациті» (де отримує солідну зарплату з України, яку витрачає на окупованій території) — не спонсор, йому «особливим розпорядженням» — можна. Ще один попередник Жебривського — Тарута (якого, як кажуть його наближені, Ахметов використовував втемну) часто критикували за те, що він не вимів із свого апарату «регіоналів».
Але при цьому саме від блоку Петра Порошенка у ВР пробралися кримінальні елементи з Донбасу, яких раніше протягували Партія Регіонів. Такі, наприклад, як топ-менеджер Іванющенка Олег Недава. Хто такий Юрій Іванющенко, читачам «ОРД» довго розповідати не потрібно. Лише кілька штрихів для освіження пам'яті. У рідному для Януковича й для Юрця Малого місті Єнакієво кожен перехожий скаже: Юра — колишній кіллер, відправив на той світ інших місцевих авторитетів — братів Долідже. У своєму впливі на Януковича цей земляк потіснив навіть Ахметова. І саме в його, Юрія Іванющенка, розкішному столичному офісі збиралися титушки, які під керівництвом урки з Горлівки Армена Саркісяна здійснили силовий розгін донецького майдану в січні 2014-го, а в лютому перейшли до вбивств киян. «Людина Юрця» з БПП Олег Недава в подібних злочинах не помічена, але колишня журналістка й колега Недави по парламенту Татяна Чорновіл оголосила його реалізатором іванющенківських кримінальних схем.
Як народний депутат, Недава поки що відзначився такими подвигами: фізично перешкоджав зносити Леніна в Краматорську й намагався протягнути в Слов'янськ на посаду першого заступника міського голови чергового перефарбованого спеціаліста з дерибану (проти чого повстали місцеві патріоти). Журналісти Громадського ТВ Донбасу викрили Недаву в зв'язку з ще одним втікачем-регіоналом, по якому тюрма плакала — Олександром Клименком. Виявилося, що Недава й Клименко вознамерилися разом відновлювати зруйнований війною Донбас. Не встигнемо оглянутися, як і Олександр Клименко, якого СБУ звинувачувала у фінансуванні бійні в Одесі, з втілення злочинної влади перетворитися на відновлювача Донбасу. Отримає амністію й у новому образі повернеться на політичну сцену України на білому коні.
Дивуватися таким представникам Донбасу в парламенті не доводиться, враховуючи репутацію ще одного видного діяча з БПП Артура Герасимова. За словами екс-кандидата в нардепи й бійця АТО Володимира Веселкіна, Артур Герасимов (про присутність якого на Майдані чомусь ніхто не чув) у 2012 році мав у себе на посаді голови тіньового штабу майбутнього терориста Беса (Безлера). А потім, як вважає горлівчанин Веселкін, вони разом з Бесом керували в Горлівці (що не приховував і сам терорист). Програвші на попередніх виборах у ВР називають Герасимова «головним вирішувачем», «смотрящим від Порошенка». Кандидати, які не пройшли узгодження у Герасимова — звинувачують його в «махлюванні» й впевнені, що таким беззаконням не займалися навіть «попередники». Свою окружну комісію не знайшов не лише Веселкін (комісія виявилася привидом, хоча штампувала рішення). Але й кандидат Іщенко-Гіллер — в окрузі якого за допомогою фальсифікацій вдалося вдруге перемогти представнику «злочинної влади» Ефиму Звягільському.
Провальний курс української влади щодо мирного населення Донбасу постійно змушує спотикатися в цьому словосполученні («української влади») й задумуватися — писати чи слово «української» в лапках або почекати. Команда Петра Олексійовича діє настільки незграбно, що «Опозиційному блоку» й напружуватися не доводиться — рейтинг антиукраїнців зростає як на дріжджах (причому не лише на Донбасі). Але й це — полбіди. Дії президентської команди підвищують популярність терористів, які сьогодні у своїх «республіках» активно намагаються створити своє КПРС.
Існує кілька симптомів, які говорять про те, що «політичне крило ДНР», та й загалом донецькі колаборанти почуваються на окупованому Донецьку непогано. У місто почали повертатися повні гаманці, які відсиджувалися багато місяців у Росії й Криму. Ожив мертвий у січні–лютому ринок нерухомості. Розправивши плечі, все впевненіше будують плани члени квазі-урядів. Що вони знають такого, чого не знаємо ми? Донецькі підпільники вважають, що шантаж так званих «донецьких еліт», заради якого ті й затіяли свої референдуми, уже практично вдався й Порошенко просто шукає благовидний привід, щоб віддати всю територію з 3 млн громадян України представникам донецької мафії. Як і в 2005 році Ахметов і компанія виторгували собі вотчину. Тільки вже через кров, з дуже великими жертвами. А тепер захарченки й плотницькі розраховують легалізуватися через нові структури. Зрозуміли, що «проект Новоросія» сливається під Україну й потрібно готуватися до місцевих виборів, на яких переможуть якщо не Гіві з Моторолою, то Пургін і Пушилін.
А потім ці «нові обличчя Донбасу» спрямуються далі, у ВР (недавно таким наміром поділився екс-«народний губернатор» Паша Губарєв, у інтерв'ю кремлівським пропагандистам заявив: готовий до політичної боротьби в українському парламенті, «якщо доля повертає «ДНР» до складу України»). Існують й інші ознаки того, що здійснення «особливого статусу Донбасу» виллється в те саме ханство… Недавно радник Порошенка Володимир Горбулін, перелічуючи вірогідні сценарії розвитку подій на Донбасі, назвав і прямо суперечливі один одному, й зрадницькі. У тому числі — найбільш прийнятний для «донів» й Кремля — сценарій «сателітності», що передбачає пошук способів окремого миру з Росією на вигідних для неї умовах, визнання автономії Донбасу й відмову від повернення Криму.
Думаєте — такі зауваження з'являються «просто так»? «Патріарх владного Олімпу, який був одним із найвпливовіших людей України за Кучми й виявився затребуваним за Ющенка, якому той віддав належне його аналітичному розуму, знанню геополітики, умінню дивитися правді в очі», — так писав про Горбуліна Гордон у 2009 році. Будь 76-річний Горбулін простим пенсіонером, можна було б ставитися до його слів як до приватної думки. А цього дідуся Порошенко призначив своїм позаштатним радником і директором Національного інституту стратегічних досліджень. Боюся, у «патріархів» нічого не зривається з язика просто так. Скоріше радник озвучує те, що Петро Олексійович соромиться сказати вголос. Забрасує вудку, досліджуючи настрої простолюдинів, у яких йде війна. І подає сигнал партнерам, у яких — замість війни бізнес: ми працюємо над цим, шукаємо спосіб реалізувати «донбаську автономію». А поки благовидний привід не знайдено, будуть множитися жертви серед патріотів і козли відпущення серед губернаторів.
Жебривського називають членом Сім'ї Петра Олексійовича, який послухняно втілить будь-яке завдання. Але ніяке верноданство не допоможе «впхнути невпхуване» й з'єднати взаємовиключне: колаборціонізм і патріотизм.