«Кокаїн чий був, хто приніс до хати?» — питає підсудного суддя в залі суду в Ужгороді. «Не мій. Там робочі на будові працювали, напевно, їхній», — скромно відповідає обвинувачений. Реальна українська історія з реально проритим під землею тунелем між Україною і Словаччиною для перекидання контрабанди в Європу могла б стати сценарієм фільму, що претендував би на «Оскара». Цей «кокаїновий діалог» лунає з залу суду в Ужгороді, де розглядають справу про небачену аферу: під державним кордоном України знайшли «лаз» до Словаччини — тунель завдовжки 700 метрів.
Найцікавіше, що про перебіг справи, яка набула міжнародного розголосу, не повідомляють ані ЗМІ, ані громадськість, ані міліція, ані СБУ, ані прокуратура. Обвинувачених, до речі, невдовзі після затримання відпустили на волю. Справу розглядають тихо-тихо. Усе нині так, наче йдеться не про порушення цілісності суверенної України — державного кордону, а про порушення щодо чиєїсь приватної власності.
Тунель з України до Словаччини рили в елітному районі, на околиці Ужгорода, де здебільшого живуть працівники СБУ — теперішні та колишні. Забороненний товар відправляли з підземного гаража, через вхід до лазу з будинку на ділянці, наданій управлінням СБУ своєму працівнику. Контрабандний тунель називають тут, на Закарпатті, просто — «есбеушна нора».
Тунель знайшли словаки на своїй стороні. Була там собі приватна фірма, склади, стояв туалет, а під туалетом, точніше, його імітацією, і відкривався лаз підземної нори до України. Довжина тунелю вражає. 480 метрів тунелю від загальної протяжності лежать на словацькому боці та закінчуються в промисловому районі між селами Вишнє та Нижнє Німецьке.
Усередині він зроблений у вигляді труби, зафіксованої сучасними матеріалами, діаметром сантиметрів 90. Людина крізь нору при бажанні пролізе сама, зв'язаній — допоможуть ті, кому це вигідно фінансово. Товар по тунелю перевозила вагонетка, така, як у шахтах. Причепів до неї було 16. Працював підземний поїзд на електриці. Словаки в тунелі знайшли 13 тисяч блоків сигарет, відразу зробили заяву, що ці сигарети йшли по тунелю з України. Наступила пауза: українська розвідка ніяк не могла «знайти» тунель на нашій стороні. Приїхала розвідка зі Словаччини, допомогла колегам. У «норі», вже українській, знайшли кокаїн та п'ять паспортів афганців-нелегалів. Фахівці стверджують, що паспорти підкинули самі ж «есбеушники» задля того, аби справу не забрали на розслідування із Закарпаття в іншу область. Подейкують, що насправді тунель виявили навіть не спеціалісти зі словацької служби безпеки, а німецькі розвідники, які відслідковували шлях контрабандних сигарет на ринку їх країни.
Ви вірите в те, що майже на самісінькому кордоні, під самим носом усіх спецслужб кілька років повноцінно функціонував тунель завдовжки 700 метрів і майже метр у діаметрі, така собі безкоштовна, безвізова, ніким не контрольована дорога до сусідної країни, а наші спецслужби про це не знали? Ото ж бо. Тим не менше, скандал був великий. У світі заговорили про те, що до функціонування підземного тунелю під кордоном України причетні генерали СБУ та прокуратури — місцеві, закарпатські та столичні. Тунель знайшли ще в липні минулого року. На всіх телеканалах і в центральних газетах словацька служба охорони держави, їх міністри у подробицях розповідали про «тунель» у землі під кордоном України й підраховували збитки, завдані контрабандистами їхній державі. «Тунель» трансльовували, показували з різних боків і звітувалися чи не щодня перед громадськістю. Словацька влада поважає свій народ. В Україні натомість журналістам, які намагалися показати людям «есбеушну нору», — виривали з рук мікрофони. Пізніше розслідування вестимуть все ті ж особи — працівники служби безпеки та Прокуратури із Закарпаття.
Здається, прогнози скептиків правильні: винних не буде. Одну з найцинічніших афер міжнародного масштабу, прорити під державним кордоном контрабандний тунель, до суду передали за небачено короткий термін — півроку. Розвитку подальших подій можна позаздрити: затриманих у серпні контрабандистів відпустять на волю через п'ять місяців, без застави. Головними ж у справі контрабандного тунелю залишаються — небіжчиця і якісь старенькі люди. Але на кого з них оформлений будинок, під яким починався тунель, суд досі встановити не може.
В суд старі не ходять. «Не знаєте, що робити? Приведіть їх примусово», — сказав міліціонерам суддя.
«Самі вирили — самі ховають»
До суду пійдете? — вітаюся з бабцею Тамарою з вулиці Запорізької, «свідком із риття тунелю». — Не піду. Я що ту нору рила? Самі рили то хай самі й ходять. Я там мала город, років з 20 його обробляла, і ніяких тунелів-нір там не було, — сердиться. Кажу, що міліція примусово її у зал судових засідань буде приводити. — То хай, але хіба, як назад привезуть, хоч хліба по дорозі куплю. Запитує, чи й бабу Лізу, бабу Марину та бабу Сузанну везтимуть, вони-бо ще старіші за неї.
— Я саджу кромплі (картоплю, — авт.), прийшли такі стрижені кажуть до мене: йди звідси, бабо. Я в плач, питаю чого моє забирають, то ж під самим кордоном, будуватися тут не можна, нащо то їм? А вони шкірять зуби, що довше житиму, як менше знатиму. — Коли у вас город забрали? — допитуюся. — То вже літ зо шість-сім буде, — рахує роки від смерті чоловіка. — Скажіть нам, темним, як то тим крутим з СБУ плани дали? Ми, мешканці вулиці, ходили, просили, а нам казали: не можна тут будуватися, заборонено законом, бо тут границя.
То закони що, для бідноти? Як забирали города в людей, тоді ніхто зі Запорізької не знав, що там, де ще вчора вони садили картоплю, чинно ступатимуть черевики працівників СБУ. Але не у службових цілях. Саме тут, на людських городах, за якихось 100 метрів від державного кордону «есбеушники» будуватимуть житло. Нині під прикордонною смугою не будинки — вілли. Такі на зарплату держслужбовця не збудуєш. Земельні ділянки працівники СБУ отримали тут у 2004 році. Вілла під номером 57 на теперішній Запорізькій, а по-старому — Галагури на околиці Ужгорода. Величезна хата, під червоною черепицею та з кованим парканом, задоволення не з дешевих. Ділянку, на якій стоїть будинок із червоним дахом, отримав пан Горбань, працівник СБУ від свого управління, так, як і отримували решта його колег, котрі нині живуть на цій вулиці. За будинком — територія вільна, хіба кордон, біля будинку — прикордонний стовп. Горбань вже начебто не у спецпідрозділі. Хоча в цій структурі, кажуть, колишніх не буває. Отож, факт залишається фактом: саме на ділянці працівника СБУ, у гаражі цієї хати під 57-м номером, і розмістили початок «тунелю у Європу».
Найближчі сусіди тунелю — працівники СБУ. Дійсні.
Я стою неподалік прикордонної смуги, під моїми ногами на шеститиметровій глибині — скандальний тунель. Ого! Не кожен день такі враження, що під твоїми ногами впродовж багатьох років пересувалася без жодного «фейсконтролю» контрабанда. Що, крім цигарок, найходовішого контрабандного товару на Закарпатті, перекочовує під землею з країни третього світу до Європи? А що завгодно! Героїн, кокаїн, раби — нелегальні емігранти, діти як товар для збоченців, людські органи для пересадки та й самі живі «донори» — для вирізання у нещасних серця чи нирки.
А тим часом судові слухання тривають. За легендою, «есбеушник» Горбань ділянку продав Юлії Стигурі, селянці з Ракового. За цією ж легендою, наче б та новобудова за двометровим парканом також є власністю тієї ж селянки. Чому за легендою? Та тому, що такі казки слухають, здається, тільки в суді та ще в кабінетах слідчих, які вивчали цю справу. Документів про продаж цієї ділянки ніхто не бачив. Як і документів про те, хто ж нині є власником будинку з «норою у Європу»? Викликана у суд нотаріус пояснила «вашій честі», що не може без дозволу свого «клієнта» говорити. Хто «клієнт», тобто власник будинку, суддя в нотаріуса чомусь не запитав.
У щілині паркану на Запорізькій, 57 я знайшла неотриману адресатом квитанцію про оплату за світло. Згідно з нею за спожиту електроенергію у грудні 2012-го мала б розрахуватися Юлія Стигура. Але, на жаль, вона не зможе цього зробити. Нещасна, з якої нині роблять «найголовнішого» контрабандиста країни, померла ще п'ять років тому.
А кого ж судять? Хто підозрюваний? Два брати — Василь та Михайло на прізвище Малиш. Обидва — підприємці, живуть із сім'ями в Ужгороді. Їх затримали у серпні. Мешканці зі Запорізької кажуть, що саме вони, а точніше — старший, Василь, і будували віллу, оту з тунелем. Про покійну Стигуру тут старожили ніколи й не чули. Брати-закарпатці, яких затримали у Криму, кажуть, що Стигура була їм тіткою. І ще кажуть, що будинок на Запорізькій, 57 не їх. Але що цікаве: тітка по смерті спадщини їм не залишила. То чого ж вони ходили до будинку на Запорізькій? — Ми приїздили, ваша честь, туди годувати собак, — пояснюють Малиші, нині за фабулою СБУ — найголовніші контрабандисти України. Собак, які охороняли «нору у Європу», — постріляли. Щоправда, тільки двох. Вівчарок.
— Знаєте, чого вбили вівчарок? Це були собаки прикордонників, а то був чіткий слід, який міг вивести не на отих підставних братів-клоунів, а на справжніх власників контрабандного тунелю. У погранців кожна собака має свій паспорт і номер, — каже літній чоловік із Запорізької. Той, що з бідних мешканців вулиці. Багаті сусіди 57-го номера зачиняють двері перед носом журналістів.
Михайло Темнов, розвідник спецпідрозділу в минулому, а нині один із дослідників із виявлення нечесних чиновників усіх рангів, впевнений, що про тунель на Запорізькій, що неподалік аеропорту, було відомо і СБУ і прокуратурі давно й дуже добре. — Хай ніхто не розказує казки, що не знали. То — нонсенс. Розвідники і контррозвідники відпрацьовують усі прикордонні села й вулиці до найменших дрібниць. Там навіть про нове гніздо пташки знають, а про тунель в іншу державу — ні? Хай нікого не смішать.
Темнов каже, що занадто довго він працював у «системі» аби не знати правду: однозначно функціонування цього тунелю це — бізнес високопосадовців. Це бізнес, на який було покладено гриф «таємно — не чіпати» генералами СБУ та прокурорами високих рангів. Лишень на сигаретах тунель заробляв своїм власникам мільйони доларів. «Товар» з України прибував підземним поїздом, а на словацькому боці його перекладали до вантажівки, в яку помішалося 15 тисяч блоків сигарет. Це — одна «ходка». Міністр внутрішніх справ Петер Казімір, міністр фінансів Словаччини припускають, що контрабандисти могли завдати шкоди державі на 50 мільйонів євро тільки за неоподатковані сигарети. «Тунель був побудований за найновішими професійними технологіями», — додає Тібор Гаспар, начальник словацької поліції.
А тим часом у залі судового засідання в Ужгородському суді й надалі озвучуються «легенди». Двоє братів, які, за фабулою розслідування скандальної «нори» місцевими слідчими СБУ, є головними винуватцями, ходять до суду, як на роботу, й розповідають «вашій честі» нові небилиці, нові казочки, у фіналі яких виявляється, що будинок, збудований на ділянці працівника СБУ, де й функціонував контрабандний тунель, то й не будинок, а так собі, привид. Отож, небіжка будинок не будувала. Нещасна, помираючи у всеохопній сільській нужді, вочевидь, і гадки не мала, що є доларовою мільйонеркою. Брати Малиші також кажуть судді, що не є власниками, що не будували вони нічого: ані будинку, ані тунелю.
То все-таки: чий будинок, у якому починався тунель з міні-поїздом до іншої держави? Олексія та Івана. Саме так стверджують нині у суді брати, що ходили годувати туди собак. Якого Олексія та Івана? А прізвища їхнього обвинувачені не пам'ятають. Залишається повірити, що дійсно під самим носом усіх українських спецслужб кілька років поспіль повноцінно функціонував тунель завдовжки 700 метрів і метр у діаметрі, така собі безкоштовна, безвізова, ніким неконтрольована дорога до сусідної країни. А вони, бідолахи — СБУ, міліція, контррозвідка — про це не знали. Ну зовсім нічого не знали.