Як свідчить історія, гібридна війна — не новинка, а радше традиційна форма українсько-російських конфліктів. Причому українці не лише ставали жертвами агресії, але й завдавали «гібридних» контрударів. Одна з таких спроб була здійснена 97 років тому. Тоді гетьман Павло Скоропадський вирішив вплинути на розвиток громадянської війни в Росії та створив власну білогвардійську армію. Не бажаючи вступати у відкритий конфлікт, він влітку-восени 1918 року діяв у Воронезькій губернії приблизно так само, як Путін на Донбасі навесні-літом 2014 року. У червні 1918 року під тиском німців Ленін був змушений укласти мир з Україною та визнати її незалежність. Однак більшовики не збиралися миритися з таким станом справ і активно (фінансово та організаційно) підтримували антиурядові виступи проти української влади. Як відзначав донський отаман генерал Петро Краснов, «гетьман відчував, що спиратися вічно на германські війська неможливо». У свою чергу, гетьман Скоропадський не лише підтримував уже існуючі антибільшовицькі сили, але й вирішив створити власну білогвардійську армію.
На той момент на території України накопилося чимало антибільшовицьки налаштованих офіцерів колишньої імператорської армії. Вся ця публіка була чинником внутрішньополітичної нестабільності. Однак, опинившись у складі нових білогвардійських армій, російське офіцерство замість внутрішньополітичної проблеми ставало б зовнішньополітичним козирем у руках гетьмана. Крім того, створювалася альтернатива білогвардійській Добровольчій армії, командувач якої генерал Денікін різко негативно ставився до незалежної України. Влітку 1918 року під егідою монархічного союзу «Наша Батьківщина» у Києві та інших містах України (всього діяло близько 25 вербувальних бюро) розпочалося формування Південної армії. Також Україна надавала активну підтримку для формування Астраханської білогвардійської армії. Однак великого впливу на її діяльність гетьман не мав, а от Південна армія була його творінням. Для її формування гетьман надав не лише кошти, але й озброєння та обмундирування (зі складів російської армії, що опинилися під його контролем), а також кадри двох піхотних полків, які стали її основою.
Як згадував потім один із добровольців, «у Лубнах оголошення «На Дону формується Південна армія для боротьби з більшовиками…» висіло на дверях канцелярії військового начальника… Не чинила ніяких перешкод і Державна варта» (поліція). Південна та Астраханська армії діяли на флангах Донської армії, підпорядковуючись у оперативному відношенні козацькому командуванню. Адже у Скоропадського з Лініним формально був мир, однак гетьман легко знайшов спільну мову з донським отаманом, який проти більшовиків воював відкрито. У серпні 1918 року Південна армія взяла під контроль південні повіти Воронезької губернії — на стику територій України та Всевеликого війська Донського, маючи намір звідти розвивати наступ. Крім того, як згадував начальник гетьманського штабу генерал Борис Стеллецький, Скоропадський мав намір найняти на службу з'єднання кавказьких горців — нібито для несення прикордонної служби. Поступово посиливши їх та забезпечивши технічно, «несподівано перейти в рішучий наступ на Брянськ, оголосивши це самовільним вторгненням вишедших з-під контролю іноземців.
Після захоплення території радянської Росії оголосити там мобілізацію та з організованою таким чином армією розпочати наступ на Москву. Командування цією армією планували передати великому князю Миколі Миколайовичу (головнокомандувачу російської армії на початку Першої світової. – Авт.), який проживав на той час у Криму. Україна мала стати базою постачання цієї армії». Однак планам гетьмана не судилося реалізуватися. З кавказьких горців удалося сформувати лише один ескадрон — 83 вершники — який залишився на гетьманській службі. Південна армія не досягла значних успіхів, і наприкінці вересня 1918 року гетьман передав повний контроль над нею донському отаманові. За словами Краснова, до Південної армії «прагнули ті офіцери та молодь, які не хотіли їхати до Денікіна, боячись потрапити в бій… до неї вигідно було приписатися героям тилу, любителям «воювати» на Хрещатику». Завербувалося близько 16 тисяч людей, однак у підсумку до кінця літа 1918 року на фронті опинилося всього близько трьох тисяч бійців. Слабка в бойовому відношенні, Південна армія скоріше зашкодила Краснову, давши можливість більшовикам звинуватити його в спробі відновити «старий режим».
Також командувач Астраханської армії, калмицький князь Данзан Тундутов, витративши великі німецькі та українські кошти, зібрав лише 4-тисячний загін. Хоча астраханці воювали відносно добре. Незабаром після поразки Німеччини у Першій світовій війні впав і режим гетьмана Скоропадського, втратив владу й донський отаман Краснов. У новій ситуації Південна та Астраханська армії влилися до складу Добровольчої. Зокрема, Південна армія була зведена в піхотну дивізію та окремий піхотний полк.
Гібридний контрудар Скоропадського проти більшовиків виявився невдалим через низку причин. Одна з основних — кадрово-організаційна. При формуванні власної білогвардійської армії гетьман зробив ставку на старих кадрових генералів, а ті збиралися воювати за правилами Першої світової, а не громадянської війни. Замість ударних бойових загонів створювалася структура правильних збройних сил — з численними штабами. У підсумку, на початку жовтня 1918 року (на момент переходу під донське командування) Південна армія мала на фронті 3,5 тисячи штиків та сабель, а в тилу — близько 40 штабів, управлінь та установ.
Як згадував Краснов, там окопалися колишні поліцейські, «старі полковники, розписані на посади командирів неіснуючих полків, артилерійських дивізіонів та ескадронів і, нарешті, різні особи, що жадали посад губернаторів, віце-губернаторів та градоначальників». Генерал Микола Іванов, 67-річний, популярний під час Першої світової, що очолив Південну армію, виявився погано підготовленим до громадянської війни. Взагалі, пережив після революції знущання з боку солдатні, цей вже похилий вік людина, видимо, внутрішньо зламався. Якщо головною метою Добровольчої армії було Установчі збори, то «політтехнологи» Скоропадського поставили на монархічну ідею — відновлення династії Романових — як більш популярну в колах кадрового офіцерства. Однак багато монархістів сумнівалися в щирості намірів творців Південної армії, розуміючи, що за їхньою спиною стоїть гетьман-самостійник. «Скоропадський, видимо, припускає ввести всіх в оману, має намір сформувати під виглядом російської армії українську, аж ніяк не монархічну, армію, з єдиною метою охорони північних кордонів України від більшовиків», — відзначав популярний серед монархічного офіцерства генерал граф Келлер, який відмовився очолити Південну армію.
Нарешті, основною проблемою видається внутрішня нестабільність самого гетьманського режиму, що спирався, передусім на германські війська. Прийшовши до влади, гетьман Скоропадський скасував розподіл землі та запровадив хлібозаготівлі за фіксованим курсом — на що селяни відповіли повстаннями. Як відзначав один із очевидців, влітку 1918 року в Україні йшла власна громадянська війна, основними рушійними силами якої були: з одного боку, 15 % малоземельного найбіднішого селянства, з іншого — 10 % багатих хлібороб. При цьому решта 75 % селян залишалися ворожо байдужими до гетьманської влади. У підсумку, своєчасно не проведені реформи (передусім земельна), небажання домовлятися з опозицією та, нарешті, різка зміна зовнішнього курсу (оголошення федерації з небільшовицькою Росією) обумовили крах гетьманського режиму.