Серед тих, хто коментував недавній арешт Протасевича шляхом повітряного піратства режиму Лукашенка, здається, лише Олександр Подрабінець у Росії та Дмитро Корчинський в Україні сказали гірку правду: не всі ламаються навіть під тортурами. Є ті, хто відстоює свої переконання до кінця. А ті, хто поспішає виправдати зраду, найімовірніше, в душі самі до неї схильні.
Протасевич у гучному «інтерв'ю» на білоруському телебаченні виглядав зламаним — не тортурами, не фізично, а морально. Він наговорив набагато більше, ніж було потрібно, щоб довести диктаторові своє каяття та готовність співпрацювати. Звичайно, його могли катувати. Але в це якось не дуже вірується. Можливо, тому, що такого роду публічні покаяння були й раніше, про них саме й згадує Подрабінець: Якір та Красін у 1973 році, Звіад Гамсахурдія у 1978-му.
І були справи, де «визнання вини» справді вимагалося тортурами — зовсім недавно. Справа Карпюка та Клиха у 2016, справа «Мережі» у 2018-му… але тих, хто підписав там ці «визнання» під час катування електричним струмом та жорстоких побиттів, чомусь не показували по телебаченню, їх не намагалися брати «інтерв'ю» на державних каналах.
Тортури — перше, що спадає на думку при думці не лише про «каяття», але й взагалі про арешт чергового «опозиціонера» як у Росії, так і в Беларусі. Тортури можливі завжди, це рутина цих тоталітарних режимів. Однак багато хто або забуває, або навмисне закриває очі на важливу обставину: людська природа взагалі слаба, недосконала, герої від природи — далеко не всі, хто незадоволений Системою й готовий вийти проти неї мітингувати з прапором чи плакатом. Занадто розслаблюючим чином діє наївна віра в «мирний протест» та в те, що «ми тут влада».
Найвідоміший у жахливій радянській історії прецедент масових політичних покань та «визнань» у фізично неможливих злочинах — це, звичайно, московські процеси над старими більшовиками 1936–1938 років. Лев Троцький коментував їх гарячими слідами у своїх щоденниках: «Щоб покласти край московському конвеєру підробки, потрібно розкрити політичну та психологічну механіку «добровільних визнань».
Усі обвинувачені, імена яких мені відомі, раніше належали до опозиції, потім злякалися розколу чи переслідувань і вирішили будь-що повернутися до лав партії. Правляча клика вимагала від них заявити на весь світ, що їхня програма хибна. Жоден з них не думав цього, навпаки, всі були впевнені, що розвиток подій довів правоту опозиції. Тим не менше вони підписали наприкінці 1927 року заяву, в якій хибно звинувачували себе в «відхиленнях», «помилках», гріхах проти партії та величали нових вождів, до яких не мали поваги. У зародковій формі перед нами тут закладені цілком майбутні московські процеси. Першою капітуляцією справа не обмежилася. Режим ставав усе більш тоталітарним, боротьба з опозицією — усе більш шалена, звинувачення — усе більш чудовищні. Політичних дискусій бюрократія допустити не могла, адже йшлося про захист її привілеїв.
Щоб сажати противників у в'язниці, висилати їх і розстрілювати, недостатньо було звинувачення в «відхиленнях». Потрібно було приписати опозиції прагнення розколоти партію, розкласти армію, повалити радянську владу, відновити капіталізм. Щоб підкріпити ці звинувачення перед народом, бюрократія витягала кожного разу на світ божий колишніх опозиціонерів одночасно як свідків та обвинувачених. Так капітулянти поступово перетворювалися на професійних лжесвідків проти опозиції та проти самих себе. У всіх покаянних заявах неминуче фігурувало моє ім'я як головного «ворога» СРСР, тобто радянської бюрократії: без цього документ не мав сили. Спочатку йшлося лише про мої відхилення в бік «соціал-демократії»; на наступному етапі говорилося про контрреволюційні наслідки моєї політики; далі — про мій союз де факто, якщо не де-юре, з буржуазією проти СРСР тощо. Той з капітулянтів, хто намагався опиратися вимаганням, зустрічав один і той же відповідь: «Значить, ваші попередні заяви були неискренні, ви — таємний ворог».
Так послідовні покаяння ставали ядром і тягли його на дно. Щойно надвигалися політичні труднощі, колишніх опозиціонерів знову арештовували й висилали за абсолютно ничтожними або фіктивними поводами: завдання полягало в тому, щоб зруйнувати нервову систему, вбити особисту гідність, зламати волю. Після кожної нової репресії амністію можна було отримати лише ціною подвійного приниження. Потрібно було заявити в пресі: «Я визнаю, що обманював партію в минулому, що поводився нечесно щодо радянської влади, що був фактичним агентом буржуазії, але тепер я остаточно розриваю з троцькістськими контрреволюціонерами…» тощо. Так крок за кроком здійснювалося «виховання», тобто деморалізація десятків тисяч членів партії, а опосередковано й усієї партії, як обвинувачених, так і обвинувачувачів. У 1933 році Зінов'єв та Каменєв не лише знову покаялися, але й остаточно простерлися ниць перед Сталіним. Не було такого образи, яку б вони не кидали на адресу опозиції й особливо на мою особисту адресу. Їхнє саморозоруження зробило їх остаточно беззахисними перед обличчям бюрократії, яка могла тепер вимагати від них будь-яких визнань.
Далі їхня доля була наслідком цих прогресуючих капітуляцій та самоприниження. Так, їм не вистачало характеру. Однак ці слова не слід розуміти занадто спрощено. Опір матеріалу вимірюється силами руйнування, що діють на нього. Від мирних дрібних буржуа мені довелося чути в дні між початком процесу та моєю інтернацією: «Неможливо зрозуміти Зінов'єва… Яка безхарактерність!» «Чи ви вимірювали на собі, — відповідав я, — тиск, якому він піддавався протягом ряду років?» Але про щось подібне мова не йшла й не могла йти у випадку Протасевича. Він не був старим революціонером, який провів довгі роки у в'язницях. Йому було на момент арешту всього 26 років. Йому не доводилося до цього ні в чому каятися й наводити наклепи на самого себе. Але його відмінність від старих більшовиків — не лише у віці та життєвому досвіді, а ще й у методології. Революціонери комуністичного гатунку, які складали у 1917 році більшовицький режим, а через 20 років були знищені Сталіним, отримали при цьому, як вважають багато хто, по заслугам.
Перед тим як бути знищеними самим, вони знищили чимало своїх «класових ворогів», розстрілюючи пачками людей та цілі суспільні верстви (дворянство, духовенство, купецтво, «куркулів», якими були оголошені практично всі селяни, крім жебраків, тощо). Вони, принаймні, точно не боялися крові й не вірили в мирну передачу влади просто так натовпу мітингуючих з кульками й прапорами. Але з 60-х років «гандизм», замішаний на толстовстві, та вдобавок погано зрозумілий радянською інтелігенцією першого покоління (після винищення спадкоємної старої інтелігенції Сталіним), став прапором «протесту» на довгі десятиліття. Гандизмом мозку, так би мовити. Головним принципом проголошено «ненасильство», головною вимогою — змусити владу дотримуватися її ж (радянських) законів та конституції. На те, що влада робить висновки з цих нових тенденцій та активно змінює закони в бік ужесточення, в бік скасування прав і свобод, дотримання яких можна вимагати, — намагалися просто не звертати уваги. Тактика не змінювалася десятиліттями — попри її явну програшність, на відсутність хоч яких-небудь помітних результатів щодо дотримання прав і свобод, щодо зменшення державного терору.
Навпаки, терор лише зростав. У 1983 році, за «андропівщини», законницька ненасильницька дисидентська опозиція, яка не хотіла брати в руки зброю й бити ворога, навіть коли це було можливо, не допускала й самої думки про це й шарахалася від прихильників таких методів як від «провокаторів» — була повністю розгромлена КДБ. Усі більш-менш активні її діячі опинилися або в таборах, або в спецпсихлікарнях під тортурами нейролептиками, або в еміграції. З тих пір історія пройшла величезний круг — і все знову повернулося туди ж, у вихідну точку. Нинішня «опозиція» теж з самого початку путінщини точно так же сповідувала лише боязких, помірних та благонамірних «мирних методів протесту» — і точно так же шарахалася від «провокаторів»! З подачі уцілілих учасників того, колишнього дисидентства радянських часів улюбленою мантрою нового витка руху стала мантра «Насильство породжує лише насильство». Про те, що насильство могло б породити перемогу над ворогом, це, за визначенням Подрабінця, «пафосно-інфантильне болото» навіть не задумувалося. Природно, такі настрої та такі методи могли привести «опозицію» боягузів та помірно-благонамірних законників лише до чергового повного розгрому, який ми сьогодні й спостерігаємо.
І в цій спочатку гнилій та боязкій атмосфері, де амбіції явно не відповідали амуніції, а відхід від влади свирепих диктаторських режимів передбачався як тріумф безоружних, але гучних маршів по бульварах та проспектах з прапорами, кульками та кричалками («Ми тут влада!!!» тощо) — ЩО ще могло виросту, коли всі райдужні надії провалилися й все раптом обвалилося в прірву, крім зради, відречення та повної здачі всіх вчорашніх колег по «опозиції», завтрашніх спільників? Коли вчора ще всі мрії починалися з КМПВ («Коли ми прийдемо до влади»), а сьогодні замість цього раптом — піратськи захоплений літак та ссадини від наручників на руках, зрадницьки потрапили в кадр?
«Насильство породжує лише насильство», кажете? Ні. Боягузтво породжує лише зради!
Ситуація в Росії та в Беларусі сьогодні практично однакова: повний розгром дешевої, боязкої та такої, що дотримується диктаторських законів, «опозиції». Про це міркує у своєму фейсбуці Даніїл Константинов — один з учасників російської «опозиції» та, як показує його пост, один з найрозумніших та найадекватніших її учасників. Особистість взагалі примітна: крім того, що він «російський націоналіст» (чи буває національність у комах?..), колишній скінхед та «захисник росіян» від кавказців у Москві, потім політичний в'язень (правда, за статтею не політичною, а за явно сфабрикованим звинуваченням у побутовому вбивстві), а після звільнення — емігрант у Литві, Константинов — ще й син Іллі Константинова, народного депутата та члена Верховної Ради РРФСР, обраного у 1990 році й розпущеного Єльциним у 1993-му.
Саме Іллі Константинов був одним з вождів червоно-коричневого путчу вересня-жовтня 1993 року в Москві — путчу, вожді та учасники якого теж не мали найменших сумнівів щодо того, якими саме засобами потрібно захоплювати владу: вони були озброєні не лише автоматами Калашникова, але й гранатометом, з якого вечором 3 жовтня й вистрілили по «Останкіно». Тож у несподіваному здоровому глузді його нащадка проглядається, можливо, спадковість. «Головна проблема опозиції, яка вже 20 років чекає, коли впаде «кривавий режим», полягає в тому, що вона неправильно оцінює ситуацію, — пише Константинов. — За умов поступового, але невпинного формування диктатури лідери опозиції (та й її актив) вважали, що мають справу з гібридним, напівдемократичним режимом, у якому діють хоч якісь правила, властиві демократичним, правовим державам. Звідси неправильний вибір методів та інструментів боротьби з цим «режимом», де на передній план виводилися участь у виборах та мирний протест — засоби з арсеналу розвинених демократій, неспроможні похитнути жорсткий авторитарний режим, змішаний з найгірших практик та рис чекізму та бандитизму лихих 90-х.
Лідери опозиції, включаючи Олексія Навального, протягом багатьох років намагалися застосувати проти укріпленої диктатури те, що працює лише в західних усталених демократіях. Кульки, стрічечки, передвиборчі куби, мирні акції протесту, «добрі машини пропаганди» та «розумні голосування». А в цей час їхні опоненти у владних кабінетах не обмежували себе ні в яких засобах, починаючи від фальсифікації виборчого процесу, закінчуючи політичними вбивствами та посадками неугодних. Іншими словами, лідери російської опозиції постійно плутали революційну діяльність з PR-кампанією десь у Аризоні чи Флориді. Не розуміючи, що проти них ведеться справжня війна зі всіма вытікаючими звідси наслідками. Сьогодні ти готуєш доповідь про Путіна й розповсюджуєш її серед співгромадян, а завтра тебе розстрілюють з бойової зброї на мосту. Ти придумуєш розумне голосування, а в відповідь отримуєш отруєння хімічною зброєю. Ти повертаєшся в Росію, щоб піднести небувалий мирний протест, але влада не морочиться з відповіддю, сажаючи тебе за сфабрикованою справою у в'язницю.
Твої прихильники виводять людей на мирні мітинги, але самі товком не знають, що з ними робити (плану немає), поки режим методично загоняє всіх силою в спецприймачі та в'язниці. Відповісти на це тобі нічим. Ти збираєш базу своїх прихильників в інтернеті, а її просто купують за мільйон у твого ж працівника й сливають. Ти йдеш на вибори, домовляєшся з Яблуком чи готуєшся збирати підписи, але отримуєш липове кримінальне дело за невиплачену оренду якогось підвалу. Заразом ще й хапають та сажають твою тітку. І ти їжджаєш. Продовжувати ці приклади можна нескінченно довго. Уся історія політичної боротьби останніх десятиліть про це. І те становище, у якому опинилася російська опозиція сьогодні (а це розгром!), підтверджує мій тезис. Неправильна оцінка ситуації веде до поразки.
Що тут не так? Що невірно? То, що в цих міркуваннях Константинов за замовчуванням виходить з того, що Навальний зі своїми «розумними голосуваннями» та поверненнями в Росію («Такий вчинок занадто благородний, а тому неприродний», — абат Фаріа в «Графові Монте-Крісто»), син полковника ФСБ Дмитро Гудков та убитий на мосту Немцов — це СПРАВЖНІ опозиціонери, але лише занадто наївні, неадекватно оцінюючі дійсність та противника, не розуміючі, з ким мають справу. Ну плутають люди «протести» в Москві та Санкт-Петербурзі з PR-кампанією в Аризоні та Флориді, буває. У первісній «опозиційній» щирості, в тому, що ці персонажі діяли та діють самі по собі, а не кремлівські та лубянські лялькарі дергають їх за ниточки — Константинов ні хвилини не сумнівається. Хоча варто було б принаймні засумніватися. Але в усьому іншому Константинов-молодший цілком собі правий. Справді, повне непорозуміння, з ким маєш справу, запаморочуюча наївність та політичний інфантилізм — можуть привести лише до повного розгрому протесту безжальною, свирепою та ніяких сентиментів не визнаючою Системою.
І це сталося, й Константинов це з сумом констатує. Що ж йому на це відповідають колеги-«опозиціонери»? Стукач Яшин, нині вважаний відомим та авторитетним у Росії «опозиційним політиком», практично останній, що залишився на волі та в недоторканності, крім кількох коротких адміністративних арештів, — відповідає Константинову в коментарях: «Так чого ж ти не пропонуєш альтернативу мирним формам протесту? Видимо, йдеться про формування озброєного підпілля? Але при цьому ти не готовий вимовити це вголос, навіть перебуваючи в відносно безпечній еміграції. І я чудово розумію, чому. Кращого подарунка Путіну, ніж спроба озброєної боротьби проти влади, не придумаєш. Ніякої реальної можливості фізично протистояти державному апарату насильства у опозиції немає й не може бути. Водночас відмова від мирного протесту остаточно розв'яжуть владам руки, і розправа над незгідними легко буде виправдана й легалізована тим, що «це ж терористи». Тобто й боротьба буде програна, й симпатії суспільства безнадійно втрачені."
Це прямо-таки маніфест усієї боязкої-«гандистської» «опозиції», «ненасильників» та «законників», «рожевих поні», як їх останнім часом почали називати, — «опозиціонерів», чиї добросердечність, ентузіазм та впевненість, що «ми тут влада!!!» та «Путін зассав!!!», плавно переходять у слабоумство… Маніфест, кредо, символ віри, у якому ні убавити ні прибавити ні одного слова.
Ні, подумайте!!! — як ніби руки у влади ЩЕ НЕ РОЗВ'ЯЗАНІ!!! Як ніби для політичного терору їм потрібні ще якісь привіди! І як ніби влада не в змозі їх сама вигадати, якщо потрібні! … «Утратити симпатії суспільства» вони, виявляється, бояться! …. Симпатії того суспільства, якого немає й у помині («І чого немає, того не можна вважати» (з) Екклезіаст). А є лише стадо грубе й безглузде быдло, що ненавидить цю «опозицію» та цих «навальних», тому що по телевізору сказали, що вони підтримують Америку проти Росії, хочуть «ввести зовнішнє управління» Росією (о, якби, якби!..) та взагалі — «зрадники» та вороги народу!
… І ті «симпатії» цього быдла утратити, ЯКИХ немає й у помині! … Боягузтво, як і було сказано. Огидні боязкі ничтожества — ось хто вони такі, ці яшини та навальні (Яшин, хоч і не перебував ні в одній з нині незаслужено-компліментарно визнаних «екстремістськими» структур Навального, був та є, тим не менше, його найкращим другом). «Ніякої реальної можливості фізично протистояти державному апарату насильства у опозиції немає й не може бути», — обґрунтовує свою боягузтво та пристосуванство Яшин. Ну так, правильно. Хто хоче — шукає спосіб, хто не хоче — шукає причину. Про те, що дорогу осилить той, хто йде, що населення в країні явно більше, ніж членів карних структур Системи, про те, що в бою зброю забирають у ворога й у наступному бою обертають проти нього ж — це ничтожество навіть не підозрює. Подібні матерії взагалі вище його розуміння й тому поза його кругозором. «Гандистські методи не працюють за умов жорстких диктатур, що добре підтверджується подіями в Росії та в Беларусі. Все ж таки Ганді боровся проти цивілізованої влади Великобританії, а чорношкірі борці мали справу з відносно демократичною системою в США», — абсолютно справедливо зауважує там же, в коментарях, ще один вільнюський політемігрант — Всеволод Чорнозуб. Єдине, що утішає: а ЗА ЩО, власне, вони могли б всерйоз воювати з Путіним, якби вирішилися на це? За те, щоб на кремлівський трон посадити Навального замість Путіна, а все інше — Систему, імперію, захоплений Крим та Курильські острови — залишити як є? За зміну злого нинішнього начальника в'язниці на добрішого — при тому, що сама в'язниця ні під яке сумніння не ставиться й за замовчуванням продовжує існувати далі, а ми всі — далі в ній сидіти? За те, щоб провести «чесні вибори», на яких тотчас же переможуть комуністи — й почнуть, під захоплюючий виск люмпенів та заздрісного быдла, розкуркулювати багатих та будувати соціалізм? Ні вже, нафіг-нафіг!.. Підлюка Яшин добре знає сокрушуючу силу ярлика «терористи», наклеюваного на політичних опонентів.
Того самого ярлика, який вони, дешеві тюремно-імперські «опозиціонери», цілком собі визнавали та підтримували 15–20 років тому, коли він був наклеєний на чеченський народ та служив головним обґрунтуванням його геноциду. Бути самим «знищеними терористами» яшину дуже не хочеться. Тим не менше, знищення «чеченських терористів» усі ці яшини, навальні, немцови, константинови та інші цілком певно й без коливань підтримували. Хоча чеченці, без сумніву, боролися не лише за свою свободу, але й — навіть всупереч своїй волі — за свободу для цих яшиних. Тепер, давно видавши й продавши чеченський народ, Яшин пише «доповіді», викриваючи, що Кадиров не дотримується в Чечні імперських російських законів, і вимагає його за це покарати…
Але не всі так розумово убогі й безнадійні навіть у цьому затхлому болоті «російської опозиції». Один з коментаторів пише там же Яшину в відповідь: «А непогано б звучало: «у ході карної операції Росгвардії знищено понад 20 бойовиків Навального, ще 10 терористів затримано й дають визнавальні показання. Нагадаємо, що внаслідок теракту навальністів 4 листопада загинув губернатор Санкт-Петербурга та всі його заступники»…
А тим часом ще один «опозиціонер» — друг Яшина та за сумісництвом журналіст «Нової газети» Іллі Азар бере інтерв'ю у ще одного примітного персонажа. Це Олексій Трифонов — керівник центру з боротьби з так званим «екстремізмом» (центра «Е») у Нижньому Новгороді. Відставний пес Системи, так би мовити, який на пенсії пустився в відвертість. «Ми виконуємо закон, який написаний, ми зобов'язані, ми за це зарплату отримуємо, ми присягу давали», — це головна відмазка всіх таких трифонових. Вони — як завжди — лише виконавці, вони ні при чому, всі питання до «законодавця». Але «законодавець», в тому-то й річ, без цих трифонових, без чекістів, росгвардійців, «ешників» та інших — нічого не може! Ну не вийде з 450 депутатів Держдуми навіть одного боєздатного полку ГУВД. Навіть батальйону не вийде. А ось з цих морд-оборотів — у шоломах чи в цивільному, як звичайно ходять «ешники», — вийдуть. Значить, корінь проблеми саме в них. У виконавцях.
Яким просто потрібно не давати виконувати — й суворо спитати за вже виконане! «— А чому останній мітинг 21 квітня у Нижньому не розганяли? Скажу чітко й чесно, що перед кожним масовим заходом з центрального апарату спускають вказівки діяти максимально коректно й ввічливо. Але якщо є провокації щодо працівників — а в Москві кидали пляшки й починали битися, — отримують реакцію. Коли провокацій немає, то все нормально. На останніх мітингах у Москві та Нижньому людей не розганяли, а в Санкт-Петербурзі дуже жорстко діяли… Значить, були провокації проти ментів. Ви, напевно, стежили за «московською справою». Там у тому числі судили людину за те, що вона кинула пляшку, яка впала поруч з росгвардійцями, й вони потім на повному серйозі приходили в суд та розповідали, який жах вони відчули від звуку упалої поруч пляшки.
Це ж просто соромно, так? Соромно не соромно, але сьогодні в нього кинули пляшку, а завтра полетять петарди чи гранати. Не можна це спускати. Влада повинна показувати зуби, особливо силові структури. Потрібно абсолютно чітко пояснити, що не можна піднімати руку на працівника. Навіть якщо так, то давати за це три роки не можна. Розумієш, я, можливо, де-небудь й бачу перебір, але я абсолютно чітко розумію, що не можна піднімати руку на працівників, не можна втручатися в їхню роботу. Різне буває — силовики не святі, й злочини, буває, вчиняють, але під час роботи чіпати їх не можна. Ні рук на них піднімати, ні стаканчики в них кидати, тому що якщо таке буде сходити з рук, то завтра у нас буде майдан».
Во-о-о-т!!! Ось він — момент істини!!! «НЕ МОЖНА ПІДНІМАТИ РУКУ НА ПРАЦІВНИКІВ»! Це й є головне, чого вони бояться! Вони бояться, що їх почнуть бити, а то й взагалі вбивати! І саме це й потрібно робити! «Фізично протистояти державному апарату насильства», — як висловлюється Яшин. Причому з наростанням, у геометричній прогресії: сьогодні — одного мусора, завтра — двох, післязавтра — чотирьох, тощо. Населення в Росії все одно у багато разів більше, ніж усіх «працівників» усіх «силових структур» разом узятих. І якщо населення відкриє на них полювання, почне таке північне міське (переважно) сафарі — днем та ночами, на них самих, на їхніх жінок та дітей, за місцем їхньої роботи та за місцем проживання, з автоматами та пістолетами, з «травматами» та рушницями, навіть з топорами та велосипедними ланцюгами, у кого більше нічого немає, — то вони не витримають. Держава не витримає. Фізичне знищення «силовиків», псів Системи — і є та сама голка, у якій закладена смерть цього напівбожевільного імперського Кащея…
Життя — найцінніше, що є у кожної людини. Усі інші цінності за замовчуванням вторинні порівняно з нею. Щойно вони зрозуміють, що життя дороже будь-якої зарплати, будь-якої ранньої (як у Трифонова сьогодні) пенсії, будь-яких погонів — й почнуть розбігатися з «органів», зривати погони й викидати посвідчення, й ховатися там, де їх ніхто не знає, — й путінський, й лукашенківський режими можна вважати більше не існуючими. Якщо не буде тих, кого диктатори посилають розганяти, бити, арештовувати, конвоювати, катувати, каліцити, вбивати — ці режими автоматично перетворюються на ніщо. На пил. На жахливе спогадування історії, подібне до режимів Сталіна чи Івана Грозного. Один (n+перший) фізично знищений сатрап та каратель — залог деморалізації ще десяти, а то й двадцяти своїх поки що живих колег по службі. Деморалізації — й бажання кинути ставшу надто небезпечною службу. І дезорганізації всієї роботи цих карних структур та підрозділів. А завтра полетять петарди чи гранати. Закони хімії, між іншим, вічні — й рецепт тих ручних бомб, яку Гриневицький кинув у 1881 році під ноги Олександру II, а Каляєв у 1905-му — у карету його сина, великого князя Сергія Олександровича, цілком дійсний і сьогодні…
«Не рахуй днів. Не рахуй верст. Рахуй одне: убитих тобою ментів. Убий мента! — це просить стара-мати. Убий мента! — це молить тебе дитя. Убий мента! — це кричить рідна земля. Не промахнись. Не пропусти. Убий!», — дещо перефразуючи Еренбурга. «Так убий ж хоч одного! Так убий ж його скорей! Скільки разів побачиш його, Стільки разів його й убий!» (з)
Для цього не потрібна ніяка «опозиція» — потрібен Опір. І давно вже потрібен. У будь-якій сучасній спецслужбі є підрозділи, коротко іменовані якось на кшталт «антитерор». Опір путінській та лукашистській тиранії повинен неодмінно включати в себе підрозділи «антиспецслужби», «антиполіція», «антитюремники» тощо. Винищувальні підрозділи. «Загони 317» — за номером відповідної статті УК РФ. Ніяких інших шляхів до Свободи немає. Перевірено методом виключення. Трифонов недарма посилається на «законодавця» — щоб відвести вину від себе та своїх кривавих підручних. Але — закони не діють самі по собі, особливо карально-заборонні політичні закони, що передбачають роки таборів за «екстремізм» та подібні злочини думки.
До дотримання цих заздалегідь злочинних законів, які взагалі не мають права на існування, примушують саме центри «Е», ФСБ, росгвардія, менти, ФСІН-овські тюремники та подібні державні «силові структури». Це робить будь-якого їхнього працівника, просто за фактом роботи в цих структурах, цілком законною мішенню для будь-якого прихильника свободи. Приймаючи закони про «екстремізм» чи «тероризм» типу нинішніх російських — держава вже самим фактом їхнього прийняття оголошує всім нормальним людям, усім, хто любить свободу й не хоче ставати державним рабом, війну. Наносить перший удар навідкритий в обличчя. Кидає рукавицю. Відповідь — за Опором (якого немає!..). Не лише бойова задача, але й честь — піднести її. Прийняти цей нерівний бій. І перемогти в ньому. Заборонні тоталітарні закони існують лише завдяки «силовикам» — й падають лише разом з «силовиками». Точніше — разом з трупами знищених «силовиків». Свобода добувається лише в бою й оплачується лише кров'ю. Це аксіома, перевірена сотнями років та тисячами поразок.
Ця аксіома — головний нічний кошмар як каателя Трифонова, так і «опозиціонера» Яшина. По відношенню до цієї аксіоми — вони по одну сторону барикад.