Йдеться про невідповідність покарання тяжкості злочину — неадекватну реакцію правоохоронних органів на прояви сепаратизму та надмірну «придирливість» до добровольців. Один із них намагався затримати катувальника з «ЛНР» і відсидів 7 місяців за розстріл лінолеуму. Другий врятував 40 підлеглих, відмовившись виконати злочинний наказ, за що показово покараний. Третій подрався з сепаратистами. Легкі тілесні ушкодження отримали обидві сторони, але переслідують лише бійця. І найсумніше: це абсолютно стандартні історії.
«Тут немає й ніколи не було України, даремно ви сюди прийшли» — такі слова часто чують українські військовослужбовці в Краматорську. Плювок у спину на форму, плювок під ноги, образа у громадському транспорті — це майже звичайне явище в цьому прифронтовому місті, де місцева влада терпима до злочинів проти України. Військові теж ніби звикли. Їм, наприклад, рекомендує начальство: за цивільними справами не потрібно з'являтися в місті у військовій формі. На відміну від того ж Маріуполя — в Краматорську є вказівка не чіпати місцевих жителів, щоб вони там не творили, як би не образляли армію.
Хоча по місту висять плакати про відповідальність за побутовий сепаратизм і телефони СБУ вказані на величезних банерах. У результаті не варто дивуватися, що на проукраїнські акції приходить 500 людей, а на концерт, де нардеп від БПП Максим Єфімов роздає браслети-триколори — 5000 місцевих. Але коли-небудь, одного разу, неминуче досягається точка кипіння. Після якої відбувається вибух емоцій — терпіти приниження нескінченно неможливо. Вірогідно, вибух емоцій стався й з харківчанином Олександром Ружанським.
Боєць пізно ввечері в цивільному одязі сидів за столиком у парку — за 50 метрів від зонального відділу військової служби правопорядку, де він проходив службу, і недалеко від Краматорського міськвідділу МВС. Підійшли двоє. Запитали дозволу присісти. Боєць не заперечував. Але вже за кілька хвилин розпочалася драка. Противників двоє, боєць один. Олександру Ружанському під 50. Раніше працював слідчим районної прокуратури в Харкові, потім займався бізнесом, пішов на фронт добровольцем, залишивши вдома дружину та двох маленьких дітей. Виявлено в крові 0,4 проміле алкоголю (що відповідає пляшці пива).
Його «опоненти» вдвічі молодші й вищі ростом. Один із краматорчан — наркоман, двічі судимий. У другого в момент драки була алкогольна інтоксикація. Закінчилося це тим, що Ружанський вистрелив одному зі зачинщиків у живіт із власного травматичного пістолета. Розбиратися — хто винен у драці — справа марна. Але, видимо, у військової прокуратури в Краматорську немає справ більшої важливості. Тому сьогодні доброволець підозрюється за ч. 4 ст. 296 («Хуліганство із застосуванням зброї» — до 7 років тюрми).
«Ви ж знали настрої краматорчан — навіщо зв'язалися з п'яними?» — цікавлюся у бійця.
«Їм не сподобалося, що я український солдат і знаходжусь у Краматорську: «Що ти робиш на нашій землі? Тут ніколи не було України». Пояснювати, що Донецька область — територія України — марно, занадто складно для них. «Ми тебе загонимо», і удар по голові. Раніше зі Слов'янська був викрадений офіцер, який потім опинився в «ДНР». Було вбивство військовослужбовця в Костянтинівці. Ми практично ніколи й не покидали ВСП.
Але я не міг уявити, що таке може відбуватися за два кроки практично від нашого місця дислокації».
«У підозрінні говориться, що ви — ініціатор, вийшли зі зброєю, і давайте вчити розуму перехожих».
«І ще я виражав явну неповагу до суспільства! Як це можливо?» — з образою говорить Ружанський. «Я був змушений вистрелити, мене збили з ніг, повалили. Потім я знайшов у соцмережах антиукраїнські сторінки нападавців. Там суцільний антимайдан та антиукраїнська пропаганда. На колажі з Верховною Радою та прапором РФ над парламентом напис: «Ніколи ми не будемо братами, все закінчиться, су**, взяттям». З акаунта сепаратиста б'є ключем «любов» до Порошенка. Дана ситуація для військової прокуратури взагалі набуває ідіотського характеру: вона захищає людину, яка обмазує лайном їхнього самого великого начальника й керівника вертикалі влади. У чию структуру входить і військова прокуратура. І коли я запитую: «Чому ви не розбираєтесь із сепаратистами?», слідчий Дмитро Зархін мені відповідає: «А ми не знаємо — сепаратисти вони чи ні». Про переконання самого Зархіна можна сказати небагато, але він лайкає відео «Оплоту», лайкає заяви лідера сепаратистів Євгена Жиліна.
Вони були товаришами».
«Звідки ви знаєте?»
«Слідчий харківчанин, і я харківчанин. Харків — місто маленьке. Розповіли працівники правоохоронних органів».
«Як можна пояснити, що українська прокуратура захищає сепаратистів, а не колишнього колегу, не українського військового?»
«Я вважаю, що сам факт нападу на мене зі сепаратистських мотивів являє собою прояв сепаратизму — адже у них до мене не було претензій особистого характеру, а лише претензії як до військовослужбовця української армії. І я вважаю, що за заклики до повалення влади в соцмережах треба жорстко карати, але військова прокуратура сил АТО — на мій погляд — це така специфічна організація, де зібралися люди, які, на мою думку, взагалі служити не повинні.
Чому? Тому що у всіх працівників прокуратури сейчас тести, вони вчать уроки, а у цих — індульгенція, впевненість, що їхнє місце роботи у них не відберуть, переатестація не грозить. Вони присутні в краматорському ресторані «Батьківщина», поки їхні колеги сидять за підручниками… У Зархіна велика, видимо, зарплата, раз є айфон, джип, і гроші на бензин, щоб мотатися з Харкова в Краматорськ на роботу… І ось у нього статус учасника АТО. Мені — після Харкова, де з сепаратистами поступають жорстко, здається дикою, що ніхто не став займатися цими сепаратистами, незважаючи на антидержавну пропаганду в соцмережах. Замість цього мене збираються взяти під варту. Я бачу різні уловки й порушення УПК — маніпулюючи повістками, слідчий створює у суду враження, що я ховаюся від слідства. І ще одна мерзька деталь. Мене хочуть закрити саме в Краматорську, так як я являюся колишнім працівником правоохоронних органів, а один із «потерпілих» раніше судимий. Тепер уявіть ситуацію, коли я опиняюся в камері, у сепаратистськи налаштованому місті й серед уголовників. Думаю, у вас навіть уяви не вистачить уявити…»
Один із «потерпілих», фото МВС: 7 місяців тюрми для добровольця за розстріл лінолеуму
Волонтер Леонід Алпатов у минулому — доброволець АТО й полонений терористів. Леонід допомагає українській армії, але з недавніх пір у нього з'явилася нова галузь — тепер ще він возить провізію колишнім боєвим товаришам у Старобільський слідчий ізолятор Луганської області, де сидять його боєві побратими. Один із цих арештантів — Андрій Штефан — завдяки волонтерам отримав палицю з підлокітником. Цей боєць — інвалід-ампутант 2 групи з хворим серцем, для його утримання повинні бути створені особливі умови, але їх, звичайно, немає…
Сам Леня Алпатов теж відсидів 7 місяців у тюрмі за надуманими звинуваченнями. Алпатов зліва на фото — тисне руку товаришу (Леня вже на волі):
Алпатов пішов на фронт добровольцем як тільки вирвався з полону — 14 травня 2014 року. І воював поки не посадили — тобто до 29 листопада 2014 року. Північнодонецький суддя Ігор Юзефович не відпустив Алпатова на поруки, хоча за нього просили п'ятеро народних депутатів.
У результаті суд визнав Леню винним, але засудив до умовного строку. Так, спустя 7 місяців, Алпатов все-таки вийшов на волю. Що ж він натворив?
Леонід Алпатов до початку «російської весни» був першим заступником голови виконкому партії «Удар» Луганської області, один із організаторів місцевого Євромайдану. 3 травня 2014 року його викрали у дома, ударивши арматурою по голові. Наділи наручники й кинули в «тортури» в захопленому будинку СБУ. Другові, який був поруч під час викрадення, надавали по голові так, що думали — помер, але лікарі «відкачали». У СБУ він потрапив у підрозділ «Лешого» (деякий Олексій Павлов, головар банди з позивним Леший, житель Стаханова). Цікаво, що цього Лешого Алпатов раніше не раз зустрічав у Стаханові й навіть вітався. У минулому бандит був «козаком», керував місцевими козацькими організаціями й здавався звичайним необізнаним ПТУшником.
«Першим ділом цей тип із 7 класами освіти запитав: «Де мої загони «Правого сектора», — згадує Алпатов. — Далі був відомий набір: наручники, битво палками, ногами, арматурою, прикладами, битами. Пилували електричним струмом. А поруч у той момент знаходилося людей 8, і один із них бив мене по стопі прикладом раз 20 поспіль. По сей день я прокидаюся серед ночі від того, що болить стопа лівої ноги. Вона вся була в тріщинах».
Коли Алпатов вийшов із полону, всі були здивовані його виглядом — тому що раніше не бачили, щоб тіло являло суцільну синю гематому.
«Я провів у полону 9 днів і думаю, що пилування у них — не лише елемент допиту, це й задоволення, й елемент розпорядку. Хто хоче, той і спускається в підвал. Коли я потрапив у полон, це було найбезпредельніше час — як раз після подій в Одесі, у будинку профспілки — коли вони були впевнені, що «Правий сектор» спалив любителів російського світу. Завели в будинок СБУ, посадили на стілець — у мене пробита голова, тече кров — на голові пакет, нічого не бачу.
«Ну що, правосек, надопригав? Спалимо тебе, як наших спалили в Одесі». На 2-й день полону, коли мої близькі зрозуміли, що я знаходжусь у будинку СБУ, і моя мама прийшла спілкуватися з Болотовим (принесла документи, що я «ударовець», а не «правосек»), пилування стало ще гірше. Моє побиття реально тривало 6 годин, я втрачав свідомість, а коли приходив до тями, чув, що я проник у полон з метою розвідки. У сусідньому приміщенні утримували 2 іноземних студентів із арабських країн, їм вменяли, що вони іноземні шпигуни — і їх розстріляли. Я чув за розповідями бойовиків, що постійно когось розстрілювали, і не сподівався вижити. Керував ними росіянин Святослав, який «приїхав допомагати братському народу».
Після перших, найстрашніших днів, бойовики, видимо, зрозуміли, що ніякої цінної інформації від полоненого не отримають, і почали чекати викупу. А поки його відправили на роботу на кухню. Хоча на ніч повертали в підвал — у СБУшний тир.
«Костя в камуфляжі був першим, кого я побачив і впізнав по голосу (коли з мене зняли пов'язку). Коли пилували електричним струмом — робив це цей Костя, без жодних емоцій — увійшов, включив у розетку вилку й до мого живота торкнувся. Цей Костя відвів мене на кухню й сказав: «Тебе не вб'ють». По дороге на кухню я бачив барикади з сейфів, снайперські й кулеметні точки, бачив протиповітряні ручні комплекси з маркуванням РФ. На кухні чистив картоплю, виносив відходи, таскав важкості, а жінки мені пояснювали, що бути фашистом нехорошо. Запам'яталося, як жінка Женя сказала: «Я — за розумних людей, я за Путіна». Одного разу сиджу з перев'язаною головою в тирі, після роботи на кухні, приходять хлопці у формі. «Правосек, у нас планові стрільби — ставай на смугу». Посадили й почали стріляти по мішенях. Тоді одна секунда мені здалася вічністю, але я думаю, що це тривало півгодини. Мені довелося сказати, що я тепер підтримую їхній рух — у мене не було вибору. А вони були впевнені, що перемога у них у кишені: наближався референдум, і «ЛНРовці» мріяли, як переможуть фашизм і дійдуть до Вашингтона».
Полон закінчився після того, як батьки Алпатова заплатили «ЛНРовцям» викуп — 10 тисяч доларів. Головар терористів Болотов, отримуючи гроші, пояснив, що вони піддуть «на потреби революції». Так само, як кишенькові гроші, годинник і ланцюжок із хрестом, які бандити вкрали у Лені під час затримання.
Вскоре Алпатов уже був на тренувальній базі батальйону «Дніпро-1» і трохи пізніше — воював у складі батальйону «Луганськ-1». Був у групі з визволення Північнодонецька, Лисичанська, визволяв Першомайський район.
«Коли вже був підписаний перший Мінський договір, наш батальйон стояв у місті Північнодонецьку, і ми вже займалися тим, що чергували на блокпостах. На одному з вихідних я пішов у «Шале» (заклад у Північнодонецьку). Табельну зброю ми не носили з собою, так як місто було умовно мирним, — Леонід Алпатов переходить до розповіді про те, як він став ув'язненим української тюрми. З собою у нього був стартовий пістолет, так як багато недалеких жителів Північнодонецька продовжують чекати приходу «російського світу», та й самі «ЛНРовці» називають його столицею сепаратизму. У північнодонецькому кафе «Шале», на території, підконтрольній Україні, Алпатов і зустрів одного з тих катувальників, які над ним знущалися в Луганську…
«Це був той, який бив мене прикладом — він комусь голосно розповідав, як вони скоро всіх переможуть. Я підійшов і сказав: «Яка зустріч! Можна ваші документи?». Він впізнав — був видний страх, але з ним були чоловіки й жінки. Я показав посвідчення працівника міліції й потребував представитися. А він відповів: «Не довго вам залишилося, ***ні укропи». Я подзвонив на 102 і сказав: «Я ваш працівник із Луганськ-1», допоможжіть затримати терориста, а в відповідь було сказано: «Не вигадуй, самі розбирайтесь». Зрозумів, що за поясом у нього є якась зброя — щось було під одягом, і я дістав стартовий пістолет, сказавши, що буду стріляти. Вистрелив у підлогу, але не зміг затримати, він пішов».
Шукати сбіжалого терориста ніхто не намагався, а Алпатова звинуватили в порушенні громадського порядку. Своїм вистрілом він пошкодив 12 метрів лінолеумного покриття, і хоча хозяїн кафе відмовився від претензій, спустя 2 місяці після інциденту, на Алпатова завели справу. Леоніда Алпатова засудили за тією ж статтею, що й Ружанського. У камері він познайомився ще з одним «злісним хуліганом» із батальйону «Донбас». Той побив таксиста за такі слова: «Шкода, що не всі ваші в Іловайську здохли». І так само, як і Алпатов, боєць «Донбаса» отримав умовний строк.
Відсидівши 7 місяців, Леонід вийшов і більше воювати не хоче.
«28 травня 2015 року, заслухавши вирок, я зрозумів, що не хочу захищати державу, яка з бруду змішує своїх захисників», — говорить Алпатов.
Наша третя історія буде зовсім короткою. Ігор Глущук, боєць ЗСУ, командував підрозділом у Дебальцеві. Йому дали наказ, який він не зміг виконати — повести рядових як м'ясо на нікому не потрібну позицію, до того ж ще й без боєкомплекту. Глущука теж зробили уголовником. Статусу учасника АТО у нього немає, а судимість є. Ігор із особливим обуренням згадує, що слідчий військової прокуратури вимагав гроші, щоб «вирішити питання», але у бійця ні гроша, він із бідної селянської сім'ї. Вирок, який отримав Глущук: 6,5 років — з відстрочкою. А судила бійця дама, яка на роботу (у міський суд Артемівська) приїжджала з… окупованої території.
Вона живе в сусідньому з Артемівськом місті — у «ДНРовській» Горлівці! Шановні читачі можуть собі уявити, щоб «ополченці» з «ДНР» щодня пропускали через свої блокпости ідейно чужу суддю? Очевидно, що для терористів ця особа ідейним ворогом не є, враховуючи, що так зване «МГБ ДНР» нею досі не цікавилося й у полон не бере. Леонід Алпатов згадує, як його суддя розхвалював під час засідань життя, яке було в СРСР. І він впевнений, що симпатії більшості суддів Донецької й Луганської областей не на боці борців за територіальну цілісність України.
Впрочем, чи справа лише в суддях із Донбасу? Маятник історії гойнувся в зворотний бік, перетворивши вчорашніх героїв на членів ОПГ. Те, що подавалося Верховним головнокомандувачем суспільству як прояв відваги, тепер трактується як тяжкі й особливо тяжкі злочини. На що правосуддя дивилося крізь пальці, тепер переслідується безпощадно. Варто запитати у правозахисників, і ви дізнаєтесь уйму подібних фактів. Та ось і сам, наприклад, правозахисник Юрій Гуков, колишній «айдаровець» й журналіст, член Харківської правозахисної групи, вирваний із тюрми стараннями громадськості, перетворився на уголовника, завдяки пресловутому «списку Москаля». Цей державний чиновник, порушивши презумпцію невинуватості, сгоряча причислив Гукова до розбійників за спробу арештувати активного будівельника «Новоросії» ще в червні 2014. А знаменита Оксана Царевич (суддя, яка сама повинна б посидіти на нарах за винесення заведомо неправосудних рішень) оформила Гукову путівку в місця не столь віддалені…
Такова «вдячність» України її патріотам. Ще один «успіх Майдану». І можливість розрахуватися для уламків старої влади з числа суддів, міліції й прокурорів.