У окупованому Донецьку перенесли вибори на 21 лютого 2016 року й уже готуються замінити «ДНРівські» прапори на українські. Відповідні домовленості досягнуті в Парижі 2 жовтня між Путіним, Меркель, Олландом та Порошенком. Вибори в «Л-ДНР» мають намір провести за українськими законами — щоб вони були визнані цивілізованим світом. Залишилася одна маленька деталь — дозволити лідерам бойовиків взяти в них участь, наділивши їх особливим імунітетом та амністією. Нам уже наполегливо підказують різноманітні політичні експерти, що у всьому світі питання з сепаратистами вирішують лише так: дозволяють їм проникнути в держструктури, переводять у політичне русло. Поки не ясно, як це все реалізувати технічно. Зате зрозуміло, як подібний трюк виглядатиме з точки зору моралі та права. Припустимо, механізм придуманий, і вибори на окупованій території стартували.
Які умови потрібно дотримати? По-перше, на цих виборах мають бути представлені не лише вороги України. А також і проукраїнські кандидати. Якщо такий знайдеться з місцевих — він ризикує життям, виставляючи свою кандидатуру у ворожому оточенні. Швидше це буде людина, яка весь цей час рятувалася на території великої України й ось нарешті посмілилася повернутися. Як її сприйматиме місцеве населення, яке півтора року терпіло жахи війни й перебувало за щільною залізною завісою путінської пропаганди? Адекватні люди сприйматимуть такого кандидата, мінімум, як чужинця. Для решти він буде «фашистом», який їх «обстрілював півтора року». Постійні глядачі «Оплоту ТВ» та читачі газети «Новоросія» віддадуть перевагу «антифашистам» Захарченку та Пушиліну, хоча ті безцеремонно загоняють їх у свої партії. Ще й публікують списки прийнятих під примусом лікарів та вчителів — то чи щоб вимазатися густіше колабораціонізмом, то чи щоб похвалитися масовою підтримкою. А треба сказати, стокгольмський синдром на окупованих територіях дуже сильний.
Цьому є просте пояснення. Зараз модно з будь-якого приводу згадувати човен і просити його не гойдати. Так ось… Уявіть собі велике озеро, посередині якого опинилися терорист і заручник. Кожен заручник розуміє, що терористу нічого не коштує викинути його за борт або вистрелити в голову. Але так само він розуміє, що життєвий простір у них із терористом спільний, а до берега ще плисти та плисти. Хто заручнику ближче — людина в човні з зброєю?
Чи — прибулий кандидат, який машеться українським прапором на далекому березі? Другий момент. Як цей проукраїнський кандидат проводитиме свою передвиборчу агітацію в окупованому Луганську чи Донецьку? Навіть якщо Олланд з Меркель особисто охоронятимуть цього відчайдуха, як він зумітиме за короткий час розвінчати міфи про «катів-бендерівців», які насаджувала, наприклад, «Муніципальна газета» (видання донецької міськради) останні 25 років? Ця газета, до речі, незважаючи на свою антидержавну позицію, досі є цілком законним українським виданням і зараз прославляє діючого самопроголошеного мера Донецька Ігоря Мартинова. Пункт третій.
Як будуть підраховані голоси виборців і наскільки вільним буде волевиявлення? На антиукраїнському референдумі, наприклад, свободу волевиявлення гарантували люди з топорами. І це не фігура мовлення — таких «дружинників» бачили в Пролетарському районі Донецька в травні 2014 року. А під час процесу фальшивих виборів 2 листопада минулого року донецькі бабусі, яких заманили овочами за 1 гривню, не випадково кидали бюлетені в урни в розкритому вигляді. Політики, які посмілять скласти конкуренцію партіям Захарченка та Пушиліна, мають розуміти, що вільно чи невільно можуть підставити своїх прихильників на окупованих територіях під топори «антифашистів». Четвертий момент. Припустимо, якась проукраїнська сила набрала мінімум голосів. Як ця потенційна депутатська група зможе працювати в Луганську чи Донецьку поруч із тими, хто здійснив силовий захват?
Ці «щасливці» негайно забудуть, що у них є сім'ї? Швидше їм доведеться з проукраїнських стати ніби проукраїнськими. Бо на території беззаконня не можна грати за іншими правилами. Це означає — доведеться повністю підкоритися новій «еліті» у вигляді Захарченка з Мартиновим, і тим самим ще раз опорочити все українське. Підтвердивши переконання місцевих жителів у тому, що немає різниці між бандитами (і якщо вже вибирати, то свої бандити краще чужих). Найлегшим видається п'ятий пункт: кишенькові партії терористів мають пройти українську реєстрацію. У «МММівця» Пушиліна вже є в запасі (ще з довоєнних часів) одна така партійка. Та й навряд чи стане проблемою реєстрація нових, враховуючи обилість антиукраїнців на нашому політичному небосхилі. «Донецька республіка» (партія Захарченка) — скажімо прямо — мало чим відрізняється від того ж «Опозиційного блоку». А тепер уявімо, що ці вибори відбулися.
Чим обернеться подібний компроміс для України? Чому навчить? У Донецьку швидше за все переможе «народний мер» Ігор Мартинов. Він залепив весь город біг-бордами з загрозливим натяком: «Країна починається з малої батьківщини». До нинішньої виборчої кампанії Ігор Мартинов йшов півтора року співучасті в терорі. У лютому 2014-го він особисто штовхав і образив жінку з донецької «Батьківщини» на траурній акції пам'яті загиблих на Майдані. До війни працював директором міського парку культури, мав бізнес, заснований на рейдерстві, але зірок з неба не хапав.
А тут — посміхнулася удача: «відібрав» цілий город! Не знаю, чи існує катівня в підвалі міськради, де засідає Мартинов. Але ось його колега по політичній боротьбі Олександр Захарченко спокійно працює в будівлі захопленої облдержадміністрації, де катували й мучили людей. У тих підвалах і зараз ще знайдуться сліди запеклої крові. Ті передсмертні стогони й зараз ще впливають на наш генетичний рік… Даючи шанс — або глибше занурити в рабство, або стати вільними. Варто визнати, що без амністії для колаборантів Україні не обійтися. Хоча б тому, що у нас не вистачить тюрем, щоб розмістити всіх зрадників. Але, дозволивши натхненникам та ідеологам війни стати законними представниками жителів Донбасу, взятих ними в заручники, ми доведемо, що людська кров — водиця. Що зґвалтуванням моралі та надругательством над усіма божественними та людськими законами можна отримати благополуччя й почет. Виборами в «Л-ДНР» («за українськими законами») ми, звичайно, зможемо обдурити цивілізований світ. Або хоча б тих його представників, які вірять, що помахом чарівної палички можна виправити катастрофу.
Але не зможемо обдурити себе. Не обманемо тих українських громадян, для яких війна — це конкретні вбиті, зниклі безвісти, поранені… Ні, це не означає, що Донбас ніколи не повернеться. Це обов'язково станеться. Але не раніше, ніж з'явиться відчуття, що ми всі перебуваємо в одному великому човні по імені Україна. Країні, в якій права людей превалюють над усім, і беззаконня не називають законом.