Запущено новий проект з дестабілізації країни. Ідеологи «російського світу» цього разу роблять ставку не на «зелених чоловічків», а на перевірений часом… донецький криміналітет. Колись російська мафія допомогла Путіну перемогти лібералів у боротьбі за абсолютну владу. Тепер не виключено, що донецька мафія подарує йому Україну на «блюдечку з голубою облямівкою». За інформацією джерел у правоохоронних органах, у Києві нарощує вплив нова кримінальна група. Складається вона переважно з вихідців Північного Донбасу та чеченців. На даний момент ОПГ активно вербує в свої ряди бойовиків і різного роду титушок. На чолі групи стоїть малознаний у широких колах, але дуже знаменитий у вузьких кримінальних колах, колишній донецький бізнесмен Владислав Дрегер.
Хто такий Влад Дрегер? На зорі своєї кар'єри, природно в бурхливі 90-ті, тоді ще початківець «бізнесмен» Дрегер став учасником відомої краматорської ОПГ під майже голлівудською назвою «17 ділянка». Ця структура була силовою «крішею» бізнесу місцевого авторитета Олександра Рибака. Юридичне прикриття «чорних» справ діяльності ОПГ здійснювалося безпосередньо Дрегером через дві структури — асоціацію ЗАО «УкрЛіга» та ТОВ «Донбас-Ліга». За словами самого Дрегера, «17 ділянка» подарувала йому не лише безцінний досвід, але й потрібні знайомства http://ura.dn.ua/15.09.2010/100585.html ОПГ була змушена піти в тінь у 2001 році, одразу ж після резонансного вбивства місцевого тележурналіста Ігоря Олександрова. Смерть відомого журналіста всколихнула громадськість і місцеві органи влади. Рибак був змушений втекти, а Дрегер оперативно ліквідував «УкрЛігу», але сам залишився на Донбасі й навіть переїхав до Донецька. За словами оперативників, які працювали по справі Олександрова, залучати до цієї справи Дрегера наполегливо «не рекомендували» представники донецького земляцтва в Москві.
Дальший шлях Дрегера — це низка відвертого беззаконня, яке дивовижним чином сходило йому з рук. Відчуваючи свою повну безкарність у період з 2003 по 2009 рік, Дрегер фактично «відбирає» низку підприємств Донецької області. У їхньому числі Зуївський електромеханічний завод, Електротранс, Червоноармійський машзавод та інші. Фірмова схема «відбирання» від Дрегера гранично проста: керівника підприємства деякий час тримають «на гачку», стежачи й збираючи компромат. Потім йому роблять пропозицію, від якої він не може відмовитися. У хід йдуть погрози на адресу рідних, залякування озброєними бойовиками, підстроєні аварії. Використовуючи такі «бізнес-методи», з 2003 року Дрегер заходить на ринок автоперевезень Донбасу. Спочатку шляхом підробки підписів акціонерів було захоплено ВАТ «Донецьке обласне підприємство автобусних станцій» (ДОПАС). В активах ДОПАСу — понад 40 автостанцій з пасажиропотоком понад один мільйон людей на місяць. Далі за допомогою все тих же рейдерських методів Дрегер за короткий час монополізував весь ринок автоперевезень Донецької області шляхом «відбирання» малих і середніх фірм.
З того часу вокзали Донбасу стали місцем, де процвітав кримінальний бізнес: торгівля наркотиками, проституція та інше. Для заробітку Дрегер не гребував нічим. Дрегерівські автовокзали стали першим яблуком розбрату між кримінальним бізнесменом і тогочасною донецькою владою. Бажаючи навести порядок у Донецьку напередодні Євро 2012, у мерії ввічливо попросили «бізнесмена» відремонтувати автобусні станції хоча б на території міста. Дрегер відповів відмовою, оскільки вкладати в розвиток — не його конек. Тоді міські влади прийняли рішення перенести автовокзал «Путилівський» за межі міста. У відповідь Дрегер побудував автовокзал «Західний», у якому не було навіть туалетів. Про прибутковість такого бізнес-підходу говорить той факт, що до 2011 року Дрегер увійшов у сотню найбагатших людей України й навіть серйозно задумався про політичну кар'єру. Спонсор Вітренко й Губарева Дрегер ніколи не приховував, хто стоїть у нього за спиною й тому спокійно робив гроші на вотчині Януковича-Ахметова. Ніхто не хотів сваритися з московськими друзями бізнесмена, але в свою «пісочницю» його також не приймали.
Тим часом покровительство потрібно було відпрацьовувати, і першим політичним проектом Дрегера став Блок Наталії Вітренко — спочатку прокремлівський проект, який не приховував своїх основних цілей — приєднання України до Росії. Секретар донецького обласного комітету ПСПУ Наталія Каєткіна в інтерв'ю «УРА-Інформ.Донбас» розповідала, що депутатство Дрегера його не цікавило. Він просто вносив в офіс партії великі суми грошей на здійснення антиукраїнської діяльності. Напередодні президентських виборів 2010 року, за інформацією джерел у Партії регіонів, московське земляцтво наполегливо рекомендувало прийняти команду Дрегера в партію. Крім нього в керівництво політичної організації мали увійти багато нинішніх діячів ДНР, у тому числі й малознаний тоді Павло Губарев. Куратори регіоналів в області на той момент відповіли відмовою — боялися, що пророссійсько-рейдерська група зробить Партію регіонів неуправлінною. Сам Янукович тоді, нагадаємо, ще не вирішив, з ким дружити — із Заходом чи Росією. Зрештою Дрегер на виборах 2010 року купив собі партійний бренд Сергія Тигіпка «Сильна Україна».
Усі автобуси й автостанції Донецької області були тотально й монопольно розмальовані рекламою Тигіпка, і жодному іншому кандидату рекламних площ Дрегер не продавав. Тигіпко «пролетів», але наш герой так і очолює донецьку ячейку партії «Сильна Україна», видимо в надії, що при злитті з «регіоналами» йому все ж таки дістанеться «теплі місце». Лобіювали це питання в середовищі регіоналів Раїса Богатирьова й Ренат Кузьмін. Але Янукович був непохитний. Навіть незважаючи на протекцію Москви, надто одіозним був Дрегер навіть для Партії регіонів. Жадність рейдера сгубила його. У 2011 році Дрегер вчинив стратегічну для своєї «кар'єри» помилку. Перефразовуючи відому приказку, жадність рейдера сгубила. Він намагається «відібрати» земельну ділянку в центрі Донецька, яка належала… Олександру Януковичу.
Зачим він на це пішов? То чи зі глупості, то чи через надмірну самовпевненість і надію на підтримку кремлівських друзів. Достовірно невідомо. Але точно відомо, що Янукович тоді не став терпіти такий беззаконня у своїй вотчині й вирішив усмирити Дрегера, реанімуючи справу про рейдерське захоплення Зуївського енергомеханічного заводу 2006 року. У квітні 2011 року Дрегера арештовують і садять у Київське СІЗО… На цьому історія кримінального діяча могла б закінчитися, якби в країні не сталася революція, а потім війна. Перший «республіканський» олігарх. У березні 2014 року несподівано рішенням Подільського суду м. Києва Дрегера випускають з Київського СІЗО. І не просто випускають, а за порукою народних депутатів.
Хто ж ці добродійні люди? Як виявилося, поручилися за донецького рейдера не хто інший, як нардепи від колишньої «Сильної України»: захисниця всіх обділених підприємців Олександра Кужель, любитель топ-моделей Микола Рудьковський і той, що змінив не один партійний бренд, Микола Катеринчук. Нічого б дивного в цьому не було, якби не прізвище четвертого депутата, який власне й став основним ініціатором процесу звільнення Дрегера. А це не хто інший, як Микола Левченко, відомий усім як спонсор Павла Губарева й інших апологетів ДНР. Той самий Левченко, який займав посаду секретаря міськради Донецька й з 2004 року неодноразово закликав Донбас до відділення від України.
Зачим йому це було потрібно? Очевидно, фінансовий інтерес. І не жартівливий. Не стільки в Україні, скільки в ДНР. Адже корпоративні права на всі свої автовокзали, зареєстровані на підприємствах ТОВ «Автовокзали Донбасу», ТОВ «Донецькі автовокзали» й ТОВ «САБ», Дрегер перед посадкою переоформив на своєї людини Миколу Чумаченко, який стежив за господарством за час відбування головного рейдера Донбасу. Автовокзали Донбасу завжди приносили чимало прибутку, яка в принципі ніколи й не потрапляла в бюджет, осідаючи прямо в кишенях Дрегера. А в умовах війни капіталізація бізнесу виросла в рази. Поки українські солдати й мирні жителі гинули під ударами бойовиків, Дрегер різко підвищує вартість міжміського проїзду, змушуючи земляків удвічі, а то й втричі переплачувати за можливість покинути гарячу точку. Природно, такий прибутковий бізнес не може існувати без «крыші» — як з боку ДНР, так і прокурорсько-СБУшних діячів на території України. Одразу після звільнення Дрегер встановлює зв'язок з лідерами ДНР, сподіваючись зберегти контроль над автовокзалами на окупованій території.
Це йому вдається за допомогою Олександра Ходаковського, головаря батальйону «Схід». Саме бійці батальйону «Схід» охороняють усі автовокзали «республіки», а також Зуївський електромеханічний завод і донецький Коксохімообладнання, які належать Дрегеру. За інформацією перевізників, які працюють нині в Донецьку, представники Дрегера двічі на тиждень приїжджають за готівкою до керівництва Південного автовокзалу, а грошові кошти діляться між Дрегером і представниками ДНР. Сам Дрегер в принципі також є приватним гостем у Донецьку. Незважаючи на те, що його випустили під підписку про невиїзд, Владислав Олегович у поточному році щонайменше 16 разів перетнув кордон України, з них 13 разів він літав до Москви. За інформацією джерел у правоохоронних органах, у Москві Дрегер надовго не затримується й одразу виїжджає в «народні республіки». У середовищі чиновників ДНР Дрегера вже неформально називають «першим республіканським олігархом». До речі, особиста охорона Дрегера суцільно складається з чеченців, а сам він пересувається на броньованому БМВ. Похід Дрегера на Київ. З травня 2015 року Дрегер переїжджає до Києва.
У столиці України він постійно проводить зустрічі з сумнівними кримінальними елементами й одіозними «регіоналами». За інформацією його співрозмовників, Дрегер хвалиться покровителями «нагорі», які дають йому «зелене світло» на передел бізнесу. За його словами, він уже готовий «увійти» в низку об'єктів, у тому числі кілька великих торгових центрів. Проблем з цим, за його словами, не буде. Прикриваючись патріотизмом і гаслами Майдану, сьогодні можна без зайвого шуму відібрати те, що погано лежить. На фоні м'язів, що нарощуються, донецького рейдера Дрегера, «маршала Гречки» й водночас українського рейдера №1 Геннадія Корбана може здатися просто розбалованим хлопчиком з рогаткою. Дрегер уже відкрив у Києві низку приватних підприємств для надання охоронних послуг, легалізуючи таким чином близько 300 власних бойовиків. З урахуванням попереднього «досвіду роботи» Дрегера, у Києві найближчим часом ми ризикуємо побачити «найкращі» зразки відвертого бандитського беззаконня 90-х… З урахуванням усього, що відбувається в країні, дивуватися в принципі вже нічому не приходиться.
Але все ж таки, як наше пильне СБУ й прокуратура, які через день заявляють про спіймання всяких «ворогів народу», то коментарі в соцмережах пишучих, то в армію йти відмовляючихся, в упор не помічають прокремлівського рейдера, який уже досить міцно обосновується в Києві й готується переносити сюди свою кримінальну імперію? Сергій Ільєв, для «ОРД»