Петро Андрійович Павленський — російський чоловік з Санкт-Петербурга, йому трохи за тридцять. На вигляд він грустний і справляє враження крихкого підлітка. На відео та фотографіях він виглядає зовсім невиразно — гоголівським петербурзьким чоловічком, крихітним порівняно з величезними об'єктами його творчості: Червоною площею, будинком КГБ на Лубянці, величезним парканом психіатричної лікарні, Казанським собором у Санкт-Петербурзі.
Павленський — справжній художник, той, що малює. Він закінчив Художественно-промислову академію і може створювати грандіозні твори на полотні чи стіні. Однак він більш відомий як сучасний художник. Термін «сучасний художник» використовується тому, що в російській мові немає слова, еквівалентного англійському «artist». В українській мові таке слово існує — «митець», але явище майже відсутнє. Сучасні художники вважають, що інструментарій образотворчого мистецтва вичерпаний. Складно написати море краще, ніж Айвазовський, а гірше чи так само — немає сенсу. Життя одне, і витрачати його на наслідування неумно.
Павленський — сучасний художник-акціоніст. Акціоніст — це той, хто перетворює вулиці та площі на полотно, де глядацька зала та сцена змішуються. Глядачі можуть брати участь у дії, як правило, беруть, самі того не розуміючи й не бажаючи. Акція повинна бути задокументована на відео, фото та інших носіях. Чим відрізняється сучасний акціонізм від хуліганства, революції, повстання чи погрому? Акціонізм — це завжди провокація. Межа між мистецтвом і хуліганством пролягає в області чужого носа. Якщо художник розмахує руками в небезпечній близькості від чужого носа, то це все ж таки провокація. Як тільки наноситься перший удар і тече чиясь кров — мистецтво закінчується. Основна кров сучасного мистецтва — це кров самого художника, і її пролито немало. Якщо розглянути походження Павленського, можна простежити ланцюг: великі іноземці (венські акціоністи) — російські акціоністи (Асмоловський, Кулік, Бренер, Тер-Оганян, Мавроматті) — арт-група «Війна» — Pussy Riot — Павленський.
Про іноземців краще розповідатимуть у енциклопедії. Про попередників, акціонистів 90-х років, можна коротко: Асмоловський з групою товаришів викладав своїми тілами слово ХУЙ на базальтовій бруківці Червоної площі. Кулік роздягався догола й зображав собаку, кусав і гавкав. Бренер дефекував на виставках — то вражений красою робіт, то навпаки, прах до праху. Тер-Оганян рубав топором іконостаси, точніше, не іконостаси, а наклеєні на дошки репродукції икон, символ, ідею икон. Попередження не допомогло, довелося тікати з Росії до Чехії. Мавроматті розпинався сам, йому, схоже, подобалося трохи помучитися.
Що з ними сталося? Вони перетворилися, крім Куліка й Бренера, на нудне проурядове охоронне говно. Ті, кого я не згадав, з попередників, наприклад Піменов, теж перетворилися на говно. Мабуть, такий зараз клімат. Окремо варто згадати групу «Війна» — це Вор і Коза, Олег Воротніков і Наталія Сокіл, покійний Леонід Ніколаєв (Льоня Ебнутий), дослідник російської мови (мата) Плуцер-Сарно, а також, як сюрприз, Надія Толоконнікова, Петро Верзилов, Маша Альохіна, Катя Самуцевич, які стали Pussy Riot. Учасники «Війни» не визнавали грошей, жили дрібним крадіжками в магазинах і на ринках, намагалися не образляти простих людей крадіжками, не мали свого кута й скитались по Росії, Україні, зараз, за чутками, скитаються по Італії. «Війна» приділяла багато уваги політичному, оскільки обстановка сприяла — режим Путіна став кам'яніти, огризатися, розпочав війну з Грузією й поступово почав САЖАТИ.
Про «Війну» можна дізнатися самостійно, але коротко: вони намалювали гігантський член на розвідному мосту в Санкт-Петербурзі, прямо навпроти будинку КГБ на Литейному проспекті. Влаштували акцію, присвячену призначенню президентом РФ Медведєва, під назвою «Ебись за наследника Медвежонка» у зоологічному музеї в Москві. Не обійшли увагою й Київ — влаштували поминки поета Пригова в метро на всіх трьох лініях з горілкою, закускою й участю пасажирів. Я й сам там був, можу сказати, що від «Лісної» до «Житомирської» можна випити літр горілки без напруги, далі пам'ятаю погано. Потім вони почали перевертати поліцейські машини, за що ненадовго сіли в тюрму. Потім Льоня Ебнутий спустився по мотузці з даху будинку у двір поліцейського відділення й спалив автозак за десять хвилин до Нового року, коли поліцаї щойно налили, щоб проводити рік. Загалом «Війна» — найбільш креативна, радикальна й політизована арт-група Росії. Вони хотіли, щоб громадяни забули страх, слідували їхньому прикладу, перевертали поліцейські машини. Вони боролися з поліцейською державою, в яку перетворилася виснажена сучасним і телевізійним тероризмом Росія.
Павленський запозичив у «Війни» політизованість, а також уміння знайти правильне місце в правильний час — це якість диверсантів, кілерів, бійців спецназу. Учасники «Війни» не були ніким таким, просто талант. «Війна» ретельно планувала акції, тренувалася, просчитувала відхід з місця акції — вони ніколи не попадалися. Акція — фото-відео фіксація — до нових несподіваних зустрічей. Pussy Riot, які відколовшись від «Війни», займалися, за словами Толоконнікової, «раптовими виступами» — фактично тим же, що й «Війна», але вони придумали собі образ — дівчата в кольорових балаклавах і яскравих колготках. Найвідоміша їхня акція — виступ у Храмі Христа Спасителя з піснею «Богородиця, Путіна прогони». Тоді, в 11-му році, під час смішних московських протестів білолентовців, вони заглянули глибше — в саму суть нового режиму Путіна, повне знищення будь-якого громадського життя, взаємопроникнення церкви й держави, в колиску нового тоталітаризму, і влучили гідрі в больне місце. Їх знайшли швидко й приклад наказали, абсолютно беззаконно, наказали реальним строком, пресловутою «двушечкой».
Так акція отримала своє продовження у вигляді суду й табору. Толоконнікова й Альохіна трималися гідно, виявили несподівану для художниць і молодих жінок стійкість, не покаялися й не принизилися, скоріше навпаки, принизили судову систему й систему виконання покарань, боролися з ними й у таборі. Саме цим й надихнувся наш герой, Петро Павленський. На відміну від «Війни», його акції не закінчуються відходом з місця розсипом. Його інструмент — власне тіло в оточенні кам'яних громад, а основна акція починається після затримання — і документи це не лише фотографії й відео, це протоколи затримання, протоколи допитів, акти експертиз, розмови слідчих. Однією з перших яскравих акцій була «Туша» — голий Павленський, обмотаний колючим дротом, з'явився біля законодавчих зборів Санкт-Петербурга. Поліцаї з саперними ножицями, що перекусували дріт, добровольці з публіки, які хотіли негайно розправитися з ним, експертиза в психіатричній лікарні — все це й складало акцію, запротокольовані дії тупої неповоротливої державної машини, що зіткнулася з незрозумілим.
Потім була «Фіксація» — прибивання мошонки до багатостраждальної бруківки Червоної площі, акція, що відображає стан оглушеного телевізором і дармовими грошима (а зараз вони вже закінчилися) російського суспільства того, ще мирного часу. Знову протоколи, експертизи, знову фіксація дій машини придушення, що застрягла на одному маленькому чоловікові, що сидить голим на холодному камені. І цвях у мошонці, формально — у мошонці Павленського, а насправді — у їхніх мошонках. Коли почався Майдан, ще мирний, я з подивом зустрів на ньому Павленського — у смішному чепчику, з бездушним темним обличчям аскета. Він був везде, дивився, слухав, вчився. Навіть прочитав лекцію з показом своїх і не своїх акцій, показував, у що перетворилися громадянські протести в Москві (у вінтилово й у Болотне дело). Запам'яталося, як напівдикий майданівець, судячи з вимови, з найдальшого села Івано-Франківської області, у штучній чорній шубі, взяв слово й сказав: Правильно каже ця людина, росіянин! Не можна розходитись. Бо вони не дадуть знов зібратися, як у Московщині!
По приїзді додому, в Санкт-Петербург, Павленський повторив Майдан — вночі на Мало-Конюшенному мосту запалив покришки, вивісив український прапор і почав стукати по металевих листах. Нова акція, «Свобода», була присвячена жертвам, це було 23 лютого, одразу після розстрілу. Проти Павленського порушили справу за «вандалізм». На думку слідчих, він «осквернив» міст, як Pussy Riot осквернили храм. Ось ця справа про осквернення моста розвивалася, галузилася. Слідчий потребував характеристики на Павленського від інших художників. Тексти є в справі й, при настанні Вищої справедливості, ці тексти проявляться на лбах і спинах слідчих, прокурорів та інших, імя легіон. І ось акція прямої дії — вночі, самотній Павленський з каністрою, все в тому ж смішному чепчику на фоні горящих дверей у святая святых, у серце сучасної Росії — у будинок ФСБ-КГБ. Павленський борється зі страхом суспільства й переходить від метафор до прямого послання, він називає речі своїми іменами.
ФСБ — головна організація Росії, не уряд і не Держдума, не міністерство оборони й не Рада Федерації Федеральних зборів Російської Федерації. Вся влада належить ФСБ, хвіст виляє собакою. Ця організація перетворилася з таємної поліції, однієї зі спецслужб, що забезпечували безпеку держави, в саму державу, скасовуючи всі зведені до ролі ширми інститути. Якщо Pussy Riot опозорили державну церкву, в якій немає віри, показали її картонність, декоративність, то Павленський замахнувся на істинне джерело зла. Дернув сатану за хвіст, точніше, воткнув йому цвях у мошонку. Акція продовжується — Павленський поїхав у тюрму, потребуючи судити себе не за «вандалізм», а за «тероризм», як Сенцова й Кольченко, які зробили те ж саме, підпалили одні двері.
Український читач, дочитавший до цього місця, може задати питання: А нам що з того? Це москалі, нехай вони роблять, що хочуть у своїй Московщині, до чого тут Україна? Відповісти й справді нічого, крім того, що якби російське суспільство прокинулося тоді ще, в ситий і спокійний «медведєвський» час, коли його намагалися розбудити «Війна», а потім Pussy Riot, не було б того жаху, в якому ми живемо вже два роки й уже звикли. І ті двадцять сім тисяч жертв з обох сторін теж були б живі. Свободу Петру Павленському!