Нещодавно в головному слідчому ізоляторі «ДНР» проведено масштабний обшук. Причиною стали розповіді так званого «міністра АПК ДНР» Алію Камари, який перебував у в'язниці вже 11 місяців. Колишній представник місцевого «уряду» записав викривальну промову на смартфон і виклав її на YouTube, не залишаючи межі слідчого ізолятора. Після цього у в'язнів почали відбирати не лише телефони, але й кип'ятильники, столові прилади та зимовий одяг. «Так жорстоко, що тепер — щоб залишити собі миску й ложку, потрібно дати хабар. Тому що списків дозволених речей не існує, і заборонених можна назвати все, що забажає тюремний працівник», — розповів джерело з тюрми «ДНР».
Камару затримали одночасно з трьома іншими міністрами. Колишнім головою донецької міської організації ПР Олексієм Грановським, який командував «міністерством палива та енергетики» і після арешту заявив: «Республіка мене викинула в унітаз». Заступником голови «Ради міністрів ДНР» Олександром Калюським, який ще до війни неодноразово потрапляв у кримінальні хроніки. І так званим «міністром культури» Юрієм Лекстутесом, який розпочинав кар'єру звичайним бойовиком. Потім троє названих «членів уряду» вийшли, а «агропромисловець» Алію Камара (метис, народжений у Донецьку) залишився у в'язниці.
Виступ Камари створює враження, що він жертва репресій — людина, розчарована результатами будівництва «молодої держави». Камара критикує колег з «уряду» за тоталітаризм і корупцію. Скаржиться, що в «народній республіці» за участь у мітингу можна сісти на 30 діб і неможливо зареєструвати альтернативні організації Захарченку, докоряє «республіканським ЗМІ» у тому, що вони бояться критики: «У нас що країна свят?». «Якщо ми боятимемося говорити правду, тоді ми гідні того життя, яке у нас є зараз», — говорить Камара. https://www.youtube.com/watch?v=ltwA77EDa8w
Арештами міністрів у «ДНР» нікого не здивуєш. Нещодавно затримали так званого «міністра доходів і зборів» Олександра Тимофєєва.
Самі діячі «республіки» стверджують, що за допомогою посадок у «ДНР» прийнято розправлятися з конкурентами. Мовляв — дякуй і на тому, що не розстрілюють. В'язниці «республіки» переповнені бойовиками. До січня 2015 року вийти звідти можна було лише ногами вперед, оскільки не було судів і адвокатів. Тепер видимість судових органів створена і навіть є показові процеси. Таким став суд над так званим «героєм Новоросії» Анатолієм Якубенко, який застрелив двох дівчат (не забувши зробити контрольні постріли в голови). За те, що вони відмовили «донському козакові» в ласці 8 березня 2015 року. А раніше банда цього громадянина РФ грабувала, викрадала й катувала місцевих жителів, але ніхто з представників «нової влади» не звертав уваги.
І все ж більшість тих, хто сидить у в'язницях фальшивої «ДНР» — не «громадяни республіки», а українські в'язні. За інформацією, яку поширили ЗМІ сепаратистів, більше 20 тисяч справ дісталися судам бойовиків у спадщину від України. Тобто — долі тисяч людей опинилися в підвішеному стані. Знайдено одного з таких людей — жителя Донецька, якому довелося відсидіти понад 3,5 року при Україні й майже 1,5 року при «ДНР».
Він провів їх у тому самому донецькому слідчому ізоляторі, де сьогодні утримуються не лише «новоросійці» Камара, Тимофєєв і Якубенко, але й українці, які перебували під слідством і судом на момент початку окупації. Ось розповідь колишнього в'язня «ДНР». Як йому вдалося вийти на волю — він не розкриває. І просить не називати його ім'я, оскільки зараз перебуває на неконтрольованій Україною території.
«Люди у в'язниці на все дивляться крізь призму своїх проблем, — говорить колишній донецький бізнесмен Олексій, — А там питання стоїть про виживання. Ніхто не може сказати — що буде завтра й скільки триватиме невизначеність. Люди думають, що далекі від політики, хоча політика впливає на них безпосередньо. У в'язницю я потрапив завдяки донецькому УБОПу. Коли нас закрили (у 2010 році) — сприйняв це з посмішкою — думав, все закінчиться 2–3 місяцями. Придумали, що в офшорах у мене сховано мільйони доларів. За фабулою справи — нібито я вкрав ці гроші у підприємства Рената Ахметова. Двічі прокуратура відмовлялася подавати до суду клопотання про арешт, пояснюючи, що справа — порожня.
Але вони переконали: «Ви закрийте, а там накопаємо». Накопати не вдалося. Зі мене хотіли 200 тисяч доларів. Під час розмов за життя відверто давали свою мотивацію: ми тиснемо комерсантів і беремо гроші, але ми ж ризикуємо життями — нам можна вас доїти, адже ми благородні розбійники. Я думаю, що кормова база була недостатньою для цього величезного племені, і тому під прицел потрапляли не великі бізнесмени, а такі, як я. Дізналися, що у мене є бізнес, що я купив квартиру в новобудові, і готово. Нас у цій справі було 5 осіб, і не з кожним зі своїх «співучасників» я був знайомий. Коли зрозуміли, що помилились: немає у мене тих грошей, на які вони розраховували — про нас забули. За ці 5 років я пережив 3 етапи.
Перший — «регіональний» беззаконня. Я ще у 2011 році сказав, що буде різанина — проти Януковича й цієї банди. Але здивувався, коли на початку березня дізнався, що новим начальником міліції Донецької області призначений генерал Костянтин Пожидаєв (на цій посаді він перебував з 5 березня по 8 листопада 2014 року — прим. ред.). Це був шок. Всі ті, хто вірив, що нова Україна стане якісно краще України Януковича, у них волосся дибки вставали.
Коли мене посадили, УБОПом у Донецьку командував саме він. І я думаю, що багато людей відвернулися від Майдану, почувши, що Костянтина Пожидаєва поставили керувати у Донецьку. Він багатьох людей розорив, саме при ньому Донецьке управління з боротьби з організованою злочинністю набуло слави опричників. Стільки, скільки він посадив людей заради того, щоб просто забрати бізнес або будинки — це ні з ким не порівняти. Неіснуючі факти у справі описані, а ти дай йому гроші просто тому, що у тебе вони є. Я сприймав його як члена «ригівської» банди, а він виявився членом нової команди. Але ж гравці змінюють команди по ходу сезону… Ось і цей гравець — одну команду розігнали, з'явилася інша команда, яка запропонувала в неї вступити — чому б ні? Перейшов на бік противника.
Другий етап — двовладдя. У травні 2014 року пройшли вибори, Президентом став Порошенко, для нас вийшла амністія. Формально вже у Донецьку проголосили «Донецьку республіку», але як таких бойових зіткнень не було. Владою проголосили себе нові особи, вже був «Оплот» і були барикади, але інститути української державності у місті функціонували.
У зв'язку з порошенківською амністією з в'язниці почали когось відпускати, але ще більше було суддів, які боялися приймати рішення. Наш суддя Сергій Шликов (колишній суддя Київського райсуду м. Донецька — прим. ред.) міг оперативно провести одне засідання й випустити нас, давши будь-який вирок. Але не захотів. Знаю, що з числа справ, які перебували в судах Донецька, Макіївки та інших міст «ДНР» — частина справ виявилася спалена або якось інакше знищена. Нещодавно «нова влада» постановила, що ці справи потрібно відновлювати.
А як ти їх відновиш, якщо свідки виїхали, і де їх шукати — незрозуміло? Творяться повний бардак. Наш суддя Шликов поступив так само: знищив наші документи й утік в Україну. Попрацював у Одесі. А нещодавно повернувся у Донецьк і відразу потрапив у підвал до місцевого «НКВД». Після обробки вийшов і заявив російським ЗМІ, що прийняв свідому рішення жити й працювати у «ДНР». https://www.youtube.com/watch?v=MbkXkco6R9Q
Ті, чиї справи знищені — сидять у в'язниці. Ніхто не знає — на якій підставі сидять. І ніхто не знає, що з ними робити. Пам'ятаю й такий випадок: приїхав адвокат із судовим рішенням евакуйованого суду про амністію, а персонал СІЗО сказав: «Тут України немає», і послав його. Не знаю — яка доля того в'язня, але він на той момент уже відсидів 6 років з призначених 10.
Третій етап — прихід Гіркіна й повна «ДНР». Коли держустанови отримали наказ від керівництва про евакуацію з Донецька у Маріуполь, ніхто й не задумався: «А як бути з в'язницями?». З офіцерів — всі, хто хотів виїхати, виїхали. Хто не захотів — залишилися, офіційно перейшли на бік «ДНР».
А для «зеків» все як раніше: туман у плані майбутнього. І голод у плані теперішнього. Літо 2014 року було найтяжчішим. Люди виживали й раніше лише за рахунок передач, але тут уже родичі не могли допомогти — у кого виїхали в Україну, у кого самі голодували. У той час працівники в'язниці якось стали м'якшими, людянішими до «зеків». Всі розуміли, що у людей немає грошей. В іншому — з точки зору того, хто сидить, нічого не змінилося. У мене є товариш, який сидить 10 років без вироку, і теж — забутий. Набрали собі посад і портфелів, кричать, що у них у «ДНР» буде все по-новому, але люди на місцях — все ті самі. Бояться відповідальності й не хочуть собі зайвої роботи.
А ось громадянину Молдови Владиславу Дохотару пощастило — «ДНР» видала його Україні за вимогою його держави. Його закрили ще при Україні, звинувативши в загибелі його пасажирів. У березні 2014 року він заснув за кермом міжнародного рейсу, і п'ятеро загинули. Місяця три тому назад Дохотара передали у Маріуполь, а до цього більше року у «ДНР» посидів…
Колишній міністр сільського господарства «ДНР», який сидить — один з небагатьох справді ідейних, кого я знаю. Взяли його за розтрати, а він говорить, що навпаки не давав крастися іншим корупціонерам. Всі політичні відділені від кримінальних, але відомо, що за певні фінанси міністри можуть сидіти з комфортом: телевізор, телефон, повії… Але таким же була ця в'язниця до війни: всі, хто міг, заробляли. Короткий період після того, як у Донецьк увійшов Гіркін, було по-іншому. Був страх у працівників СІЗО. А тепер — хоча у в'язницях повно мародерів і вимагачів, борці з корупцією пронизані продажністю.
Не вважаю всіх, хто виїхав в Україну, ідейними, як і всіх, хто залишився — зрадниками. Помічав, що серед «ДНРівців» виявилася частина людей, які повстали проти несправедливості, які не хотіли бути людьми другого сорту. Набралася критична маса невдоволених, як у Врадіївці, і ніхто не знав — що буде спусковим механізмом. Знаю, що місцеві «МГБшники» тісно пов'язані з силовиками з України. Це ж — колишні колеги, друзі, кумасики. Вони допомагають один одному. «Революція гідності» їх не торкнулася. А були у нас і навпаки: такі працівники адміністрації, які виїхали у Маріуполь тому, що не хотіли приймати «ДНР». А потім назад повернулися — їм у українській в'язничній системі місця не знайшлося».
Татяна Заровна, «ОРД».