Самогубства переселенців із Донбасу: що штовхає людей до відчаю

Самогубства переселенців, які не змогли пристосуватися до нових життєвих обставин, не отримали допомоги від держави й впали в розпач, стають звичайним явищем. Донеччанина Ярослава поховали минулого тижня. Він виїхав практично одразу – не захотів переходити на роботу в міліцію «ДНР». Понад рік він знімав для сім'ї квартиру під Києвом – у Броварах. Там він позбавив себе життя, стрибнувши з вікна напередодні свого 38-річчя. Останнім часом він багато палив і пив. Не спав по ночах. Говорив дружині, що не хоче бути обтяжливим. На роботу в МВС рідко беруть людей із донецькою пропискою – так колишній міліціонер Ярослав пояснював чергову невдачу в пошуку роботи. Повернутися додому чоловік не міг через принципове неприйняття ідей «російського світу». У нього залишилася вагітна дружина (на восьмому місяці) та 3-річна донька. Проводити чоловіка в останню путь допомогли друзі – сім'я перебуває в крайній нужді. Тепер вдова не зможе оплачувати оренду квартири. Вона розглядає можливість повернення до Донецька, де, принаймні, у неї є дах над головою та родичі. 27 жовтня у Києві повісився колишній житель села Березівка (Попаснянського району Луганської області) Віктор Аркадійович Гайворонський.Про цей випадок «ОРД» розповіла родичка покійного Наталія Миколаївна Царенкова, переселенка з Донецька: «Моя донька зайшла на кухню й побачила його повішеним. Віктор – мій свекр – він був людиною замкненою, переживання й біль тримав у собі. Діти думали, що він пішов на роботу, і не одразу помітили. Він ще був теплий. Вії Віктора були вологі від сліз. Видно, спонтанно прийняв таке рішення, записки не залишив. Віктор Аркадійович приїхав до Києва в липні. Влаштувався на роботу дворником. Оформити допомогу не встиг. До пенсії далеко – йому ще не виповнилося 57. Зрозумів, що не потягне матеріально. Не вистачало – ні за житло заплатити, ні їжу купити. Спочатку жив у гуртожитку – не потягнув, перейшов до дітей. Вони теж снімають, а Віктор не хотів бути їм обтяжливим. Зрозумів, що сам не зможе встати на ноги, а звик бути самодостатнім. До війни він вів неквапливий спосіб життя – пас кіз, забезпечував їм запаси на зимівлю, продавав молоко, вирощував на ділянці, втричі більшій, ніж у сусідів, овочі, ходив на рибалку, майстрив. У нього була дуже ґрунтовна й акуратна майстерня.Унаслідок військових дій довелося продати кіз, а на городі замість овочів опинилися снаряди. Щоб вижити після переїзду, він мав негайно влаштуватися на роботу. Лише після цього він міг отримувати 442 гривні на проживання від держави. Все необхідне для життя він не міг вивезти з зони АТО. Усякі дрібниці – починаючи від парасольки, сезонного одягу, постільної білизни, тапочок, праски, ножа, каструлі, чашки, тарілки – все це потрібно було заново купувати. Ми всі переселенці – я багатодітна мама, діти зі мною живуть, дорослі – окремо, один із синів пішов на фронт добровольцем. Грошей на похорон не було – допомогли поховати волонтери з Фроловської». На думку Наталії Миколаївни, чим довше людина перебувала в зоні АТО, чим пізніше вона звідти виїхала, тим більше такій людині потрібна психологічна допомога. Але держава, за словами цієї жінки, кинула своїх громадян на произвіл долі.Понад рік тому українські ЗМІ облетіла новина про перший гучний трагічний випадок подвійного самогубства переселенців. Подружня пара з Луганська, взявшись за руки, стрибнула під вагон столичного метро.Офіційним поясненням трагедії стали «особисті проблеми» та «проблеми з психікою». Журналісти навіть повідомляли, що подружжя вижило, отримавши «ушкодження середньої тяжкості». Насправді ж у живих залишився лише один із пари (чоловік помер у лікарні). У Луганську в сім'ї був приватний бізнес (реабілітаційна клініка). До війни це були забезпечені люди, які за одну ніч стали жебраками. А вік (обом було 51) зробив їх найбільш уразливими. В Україні передпенсійний вік – це клеймо, яке позбавляє можливості знайти роботу й дотягти до пенсії. За минулий рік з моменту самогубства на станції метро «Хрещатик» держава не просунулася в питанні цивілізованого підходу до проблеми переселенців. Фактично уряд пропонує «біженцям» із Донбасу виживати за законами джунглів. Пережити стрес і почати все з нуля допоможуть здорові нерви, сталевий характер і, звичайно, грошові запаси. Більше шансів у молодих і здорових.А хто старий і слабий? Неімущим і хилим держава не забезпечила навіть організованої евакуації з зони АТО. І ускладнила труднощі самоевакуації складною процедурою оформлення пропуску. А замість організації тимчасового житла й допомоги в працевлаштуванні чиновники Мінсоцполітики обійшлися фінансовою милостинею (442 грн. для працюючих і вдвічі більше для пенсіонерів та дітей), оформити яку вдається далеко не всім. Багато переселенців гордяться тим, що відмовилися й від «довідки біженця», й від так званої «компенсації», щоб не принижувати себе подоланням бюрократичних пасток. Тим більше що грошова допомога все одно не вистачить навіть для оплати найскромнішого кутка. До сих пір (за понад 1,5 року війни) в Україні не існує жодної державної програми й внятної політики щодо переселенців. А остання виборча кампанія продемонструвала, що існування проблеми внутрішньо переміщених осіб (так презирливо чиновники назвали вимушених переселенців) визнається лише самими внутрішньо переміщеними особами. Яких, лише за офіційними даними – 1,6 мільйона, а фактично – більше трьох мільйонів.Правозахисники відзначають, що у внутрішній політиці намічається нова тенденція: «ненав'язливо» виштовхувати донбасців назад, у так звані «республіки». Останні місяці фіксується зростання потоку людей, які повертаються в сіру зону. Коментує Оксана Єрмішина, засновниця громадської організації «Комітет з питань вимушених переселенців»: «Відсутність держпрограм з адаптації внутрішньо переміщених осіб підштовхує людей до того, що вони повертаються в «Л-ДНР». Західні донори готові допомагати, але лише в тому разі, якщо працює державна система. Вони готові створювати робочі місця, але лише якщо побачать роботу місцевої влади. ОБСЄ пропонувала Києву 2 млн. євро ще в 2014 році, а Київ не взяв. Наші чиновники, щоб не помилитися, воліють нічого не робити. Але є хороший приклад – у Сєвєродонецьку (там за офіційною статистикою 120 тис. місцевих і 50 тисяч зареєстрованих переселенців) зробили програму навчання чиновників складанню бюджетних запитів. Наші чиновники звикли так: «Дайте грошей, ми побудуємо тут школу». А потрібно працювати за правилами конкретними й зрозумілими Заходу.Коли правильно складли бюджетні запити з адаптації вимушених переселенців (там і охорона здоров'я, і будівництво житла, й освіта, й створення нових робочих місць – тобто все права, які мають бути захищені), тоді бюджет Сєвєродонецька виріс з 300 млн. грн. до 3 мільярдів. Донори сказали: нехай 10% бере бюджет України, а решту беремо на себе. Наша проблема не в тому, що немає грошей на переселенців, а в тому, що їх неефективно використовують». Татяна Заровна, «ОРД».