А що, якби люди, які їли дітей, щоб вижити в 32–33-му роках минулого століття, вижили й самі народили дітей? Чи не їхні нащадки сьогодні готові воювати за світ дешевої ковбаси та стабільний пайок? Або генетичний збій змушує виправдовувати терор, якому піддалися всі ті мешканці Донбасу, хто визначив себе громадянами незалежної України? Ця тема цікавила мене дуже давно, можливо — завжди. Людина, яка пережила муки голоду й (хай навіть не з власної вини, але все ж таки) втратила людський образ… Вона проклинає свій род, отруюючи кров здатністю йти на злочини проти духовності заради продовження тваринного існування. Мені завжди хотілося знати — що занесло моїх предків на Донбас, чому один із дідусів змінив прізвище й став називатися російським, і що ще від мене приховують? Витіснення українців за допомогою вбивств та антиукраїнської політики не припиняється з 30-х років минулого століття. Не менше 104 тисяч мешканців Донбасу стали жертвами голодомору лише за офіційною статистикою. 50 тисяч «ідейних ворогів» із числа донбасців були розстріляні комуністами в 30-х роках.
Мільйони українців покинули Донбас унаслідок «російської весни» та наступної за нею війни. 1,6 млн громадян України на Донбасі, найімовірніше, не повернуться. Подивіться на це фото — тут вимушені переселенці з сільського Донбасу зразка 1932 року, які починають свій шлях з дому в селі Удачне на всі чотири сторони… На зворотному боці автор зробив напис: «Розкуркулили». Можливо, їхніх нащадків на Донбасі в 2014-му спіткала та сама доля — вони втратили дім і майно, і сьогодні кочують Україною. А, може, навпаки — нащадки прокляли все українське. Адже вмирати за інакомислення, за прагнення до незалежності нікому не хочеться. Автор цього фото — Марк Залізняк. У Красноармійську (Донецька область) зібрано багато фотодокументів цього мешканця села Удачне (нині — Красноармійський район Донецької області). Наївний і тщеславний голова сільради часто говорив авторові: «Знімай, Залізняк, шкідників» — як видно, не розуміючи, що автор знімає не «шкідників», а злочини комуністів. Ось ще один фотодокумент. І лише в кінці 50-х, переносячи фото на папір, Залізняк зробив написи своєю рукою на зворотному боці, де розкрив своє ставлення до тих подій.
Про комуністів уже зовсім похилого віку Залізняк говорив своїм дітям: «Павуки сосуть кров з людей». Ось ще один приклад — на зворотному боці фотографії кінця 1933 року, де діти збирають мерзлу картоплю, автор написав: «Здобутки колективізації…». Багато хто й сьогодні переконаний, що на Донбасі не було ніякого голодомору. «Донбас був промисловим районом. Якраз у цей час мої бабуся й дідусь втікали сюди від розкуркулювання з Миргородського району. Вони допомагали вижити залишеним у селі родичам, відправляючи туди посилки з крупою», — поділилася спогадами одна жінка. Хоча Донбас став промисловим якраз під час індустріалізації, яка в ті роки була в розвитку. А голод став тим чинником, який переконав селян у перевагах міського життя. На початку 30-х Донбас був більш сільським, і головне — майже стопроцентно українським. І села Донбасу сприймалися ідеологами голодомору як такий же оплот «куркульщини» (ідейного ворога), як і села інших регіонів України. «Селянин хоче згнити зерно, щоб задушити радянську владу кістлявою рукою голоду, але ворог просічений. Ми покажемо йому, що таке голод. Ви повинні забрати все, до останнього зерна, і відправити на пункт заготівлі», — говорив у 1930 році головний комуніст України Станіслав Косіор, який у 35-му отримав орден Леніна «за видатні досягнення в сільському господарстві»… Комуністи поставили завдання знищити українське село, позбавивши його здатності до самостійної праці й усіх традицій. І люди йшли в місто — на шахту, на завод. Як поступив у найбільш критичний момент 33-го й народний літописець Залізняк. У місті давали хліб, щоб гвинтики-робітники могли виконувати соціалістичний план. Село Удачне існує й сьогодні, і там я збирала спогади 90-річних старців, які пережили голодомор.
Люди діліться, і все ще сумнівалися — можна про це говорити? Чи не знищать їх сучасні комуністи за морозячі фрагменти тієї темної сторінки історії? Старці впевняли, що прибулі представники радянської влади під виглядом хлібозаготівель відбирали не лише хліб, але й все підряд, що годилося в їжу. Включаючи худобу. Серед зими, у пошуках зерна, ламали печі, приречуючи багатодітні сім'ї ще й на холод. А місцеві «активісти» з числа п'яниць і ледарів не лише доносили, але й відкрито грабували, відбираючи домашній посуд, подушки, одяг, інвентар. Цими рухало не лише бажання вислужитися перед радянським начальством. Але й прагнення піднятися над більш заможними, хто заробляв своєю працею й був, по суті, представником того класу, який ми тепер називаємо середнім. Пшеницю вивозили з України ешелонами. А загороджувальні загони не випускали голодуючих до поїздів, коли ті намагалися вирватися в інші регіони. Усі дороги, що вели з сіл, були засипані трупами тих, хто не дійшов. Був голодомор і в відносно ситому (завдяки близькості моря) донбаському Приазов'ї.
Тамтешні старці розповідали, як ограбовані люди вмирали від голоду, в той час як радянські солдати охороняли амбари з гниючим зерном. Як не дозволяли навіть ловити рибу (хоча значній кількості селян допомогла вижити тюлька). У Приазов'ї мені допомагав відшукувати очевидців подвижник Василій Васильович Коваленко — бізнесмен, меценат, людина віруюча й благородна, мешканець села Безіменне. У вересні 2014-го його вбили за його переконання — це сталося після того, як російська армія окупувала Новоазовський район. Нащадки організаторів масового мору українців у тридцаті знову прибули до нас із Російської Федерації з людиноненависницькою «місією»… Жертви голодомору розповідали й про людей, які їли своїх дітей… І про божевільних матерів, які не бажали випускати з рук давно закоченілі тіла немовлят… А були й цілі села вимерлих від голоду людей — на сільських радах у такому разі вивішували чорний прапор, а в офіційну статистику вписували якусь «голодну хворобу», «смерть від голодування» (добровільно умертвили себе, так би мовити?) та «смерть від старості» в 30–40 років.
Пережившие цей жах хотіли забути й своє сільське походження, й все, що пов'язано з українською ідентифікацією. «Після голодомору люди з Луганщини зрозуміли, що їх знищували саме як українців. Адже ті люди, які могли пройти в російські села поряд з Луганщиною, бачили, що там не вмирають. Так наші люди з Луганщини зрозуміли, що знищують саме українців, та почали змінюватися, перетворюватися та міняти свої прізвища на російські. Наприклад — Нечаї ставали Нечаєвими. Українці надівали маску російської людини. Це вже були манкурти — люди, які соромилися бути українцями», — говорить луганчанка Ірина Магрицька. Учений Ігор Козловський впевняє, що подібний жахливий досвід укорінюється в генетичній пам'яті. Прагнення до ситості стає головним і передається через покоління. Придумали дослідники навіть термін — постгеноцидна нація. Припускають, що й соціальна пасивність, й добровільний відмова від своїх прав — мають корені в голодоморі. Підтвердження — ті могильники, які дослідниця голодомору Ірина Магрицька знайшла в селах Луганщини. Здавалося б — ці кургани братських могил могли б стати меморіалами.
Але до них заросла дорога. Люди в селах не хочуть нічого знати про ті могильники, у нащадків виникло стійке небажання знати про трагедію — своєрідний психологічний захист: не знаю — значить, не сумую. Коли людина заперечує мученицьку смерть своїх предків, чи не відрікається вона не лише від предків, але й від себе самої? Але в тому й полягала вся чудовищна сутність радянської влади. У тому був задум — у прагненні помножити на нуль усе особистісне різноманіття, всяку здатність самостійно мислити й відчувати. «Манкуртизація свідомості була частиною загального генерального плану зі створення спільноти, де національне зникало. Акценти зміщувалися на уніфікацію — величезна країна, де є один союз письменників, один союз композиторів. А якщо два — це вже можливість для виникнення дисидентства. Село представляло проблему, тому що там важко було конкретну людину зробити безликою. А треба було створити керовану простір, де за економічну подачку будуть виконувати план. Людина ставала залежною. Люди в селах навіть розучилися самі випікати хліб — вони стояли в чергах за хлібом. Завдання було прибрати голос громадянського суспільства, яке намагаються сьогодні створити. А Україна завжди була регіоном, що дисидував, куди протягом століть втікали й з Московії єретики, й із західних регіонів Європи. Тут було козацтво. Тут формувався клімат, що давав особистості рости», — говорить історик і релігієзнавець Ігор Козловський. Не покидає відчуття спорідненості між українцями, які втекли з сіл у період голодомору, й сьогоднішніми біженцями з «російсько-православного світу», що прийшов із «Л-ДНР». Так само, як у 30-х — в спустошений мором Донбас (прямо в обезлюднілі дома, де ще стояв трупний запах) переселялися мешканці Іванівської області… Так і сьогодні «очищений» унаслідок російської агресії Донбас заселяють приїжджі з Ростова… Як тоді, так і сьогодні — з задоволенням «розкуркулюють» середній клас любителі легкої наживи. Витравлюючи фізично не лише тих небагатьох, хто часто «лізли зі своєю думкою», щось там доводили й «висовувалися»… Але й бажання «літати» — у тих, хто був «народжений повзати». І підлі риси «братського» російського народу просвічувалися ще в той колгоспно-індустріальний період.
Під час голоду в Поволзі в 1921–22-му вся країна відправляла хліб нужденним (і в першу чергу Україна). А коли 1932–33 українців спіткала «епідемія» найбільш мучительної з усіх смертей, добравшись до сусідньої Белгородської області, вони з подивом виявляли, що російські селяни пшеницею годують коней. Старці, які пережили голодомор, розповідали, як у ситих російських селян міняли пожитки на шматочок хліба… Захід, який так і не визнав голодомор геноцидом українського народу, продемонстрував свою подвійну мораль ще тоді: «не помітивши» вбивства 7 мільйонів дітей і дорослих у «якійсь там Україні». І, напевно, якби Ромен Роллан жив сьогодні, він би сказав: «Не говоріть мені нічого про Донбас, я вважаю, що головною небезпекою сьогодні є ІДІЛ» (тоді він був серед друзів Сталіна, і замість слова «Донбас» вимовив «голод», замість «ІДІЛ» — «Гітлер»). Умови, в яких опинилися українці, які пережили голодомор, різко відрізнялися від тих, які надали переселенцям із сусідніх регіонів Росії.
Архіви Національного музею «Меморіал пам'яті жертв голодоморів» говорять, що тим, кого заселяли у вимерлі українські села, сталінська влада демонструвала «атракціон невиданої щедрості»: вони могли не постачати державі молоко й м'ясо, не лише безплатно отримати чужу садибу, але й відремонтувати за казенний рахунок, отримати безплатно корову. Українці ж були приречені на смерть. Або — на обезличення й історичну забудькість… З'явився фетиш ситого життя, в мега-цінність перетворилася ковбаса. А свобода, самоповага, самоідентифікація, прагнення творити — все це поблякло поряд із споживанням. І стабільністю, яка схожа на хлібні картки. Радянська влада цим забудькивим пояснювала масовий голод в Україні по-різному. Заперечуючи власну причетність до нього.
Однак чому в такому разі не була віддана елементарна людська данина пам'яті? Порівняння з блокадою Ленінграда так і просить: голодомор в Україні тривав удвічі менше часу, але приніс у десять разів більше голодних смертей. Але за згадку про голодомор ще дуже довго після Другої світової можна було відправитися в тюрму. Тоді як трагедія, яку пережив Ленінград, була прирівняна до подвигу й воспівана в десятках кінострічок. Що не дивує, адже в 1933-му комуністи поводилися гірше нацистів, які взяли в кільце Ленінград. Грабіж голодуючих поставили на потік: дорогоцінності можна було обміняти на їжу в спеціальних торгсинах… Радянська влада брехала, як Біс. І відбирала душі, як Біс. Вона внушила спадкоємцям вивмерлих селян — як це чудово: жити на вулицях, заклеймених іменами їхніх катів… Саме тому геноцид українців виявився можливим у 21 столітті. Саме тому сьогодні донбаські манкурти готові схвалювати будь-яке злодіяння сталінського спадкоємця Путіна. «Люди (які сьогодні ратують за «Новоросію») у Донецьку та Луганську бажають повернутися в Радянський союз. Тому що вони вважають, що ці 23 роки були демократичними та капіталістичними. Але це ніякого відношення до демократії й капіталізму немає. Незалежність ми ще не бачили, її ще треба побудувати», — говорить маріупольський поет і громадський діяч Федір Шишман. Трагедія 30-х років зламала менталітет українців, отруївши тваринним страхом. «Батьки не наїлися й дітям хотіли дати ситість, ось звідки уявлення, що хороше життя — це сите життя. Але найважливіше — це все-таки, напевно, те, що назвали Революцією гідності», — говорить Ігор Козловський. Назвати — назвали, але прориву в масовій свідомості не здійснили… Хоча сьогодні з'явився шанс «очнутися» навіть у тих, хто не відчував потреби в національній ідентифікації. Процес повернення до коренів буде довгим. «Треба вистраждати. Сьогодні відбувається період страждання…», — так сказав учений.