Активіст Майдану та юрист Олександр Кравчук, який завдав удару нардепу Михайлу Добкіну, розповів «Цензор.НЕТ» деталі їхньої сутички в суді, про реакцію людей та близьких, згадав свою участь в акції «Україна без Кучми» та поділився своїми поглядами щодо майбутнього країни. Олександр Кравчук став широко відомим 18 листопада цього року. Після завершення засідання Апеляційного суду у справі екс-міністра юстиції Олени Лукаш, після словесної перепалки він тричі вдарив в обличчя колишнього «регіонала» Михайла Добкіна. Останньому пощастило, що втрутилися правоохоронці, оскільки Олександр — спортсмен, який займається боротьбою, тому наслідки для Михайла Марковича могли бути набагато серйознішими. Розуміючи це, під час розбірок на вулиці Добкін ховався за спинами своїх охоронців. Вчинок Кравчука викликав бурхливу реакцію в Інтернеті. За кілька днів кількість його друзів у Фейсбуці зросла до дозволених п'яти тисяч, а підписників з'явилося майже стільки ж.
У житті Олександр — скромна, спокійна та розсудлива людина. Помітно, що він не шкодує про свій вчинок, але й не вихваляється цим. Йому не подобається ярлик народного месника, який на нього повісили. Після того, як він вдарив Добкіна, його життя змінилося лише тим, що дуже багато людей пишуть у Фейсбуці, просять щось зробити, щоб їм було краще жити. В іншому плані все залишилося як було раніше. На вулиці люди йому дякують, обнімають. Негативу він не зустрічав. Люди задоволені, бо втомилися від того, що наробила Партія регіонів та такі політики, як Добкін. Те, що відбувається в країні — прямий результат дій цієї партії. Влада, яка прийшла завдячуючи Майдану, не робить висновків, не притягує до відповідальності за розвалену економіку, армію, соціальні проблеми, велику кількість загиблих на Донбасі.
Народові набридло чекати, коли винні відповідатимуть. Можна іти вперед на базі примирення, але з ким? На прикладі спілкування з Добкіним видно, що про це не йдеться, оскільки людина має спочатку визнати свої помилки. Добкін себе винним не вважає. Вони впевнені, що все робили правильно й продовжують у тому ж дусі. Думають, що мають можливість пересидіти важкі часи, а потім знову прийти до влади, як це було у 2010 році. Вони сподіваються на реванш. У них є кошти, які вони накрали, та ще й вливання від східного сусіда — Росії.
У суді Кравчук пропонував Добкіну вийти на вулицю на чоловічу розмову, щоб сказати йому, що вони були ляльками у кукловода, який сидить у Кремлі. Саме вони доклали всіх зусиль, щоб загнати у нинішнє нещастя одурманених та обкрадених ними людей на Донбасі. Ті повелися на брехню та маніпуляцію. «Регіонали» готували Україну до здачі — розвалювали армію, СБУ, завели російську резидентуру. Їх можна притягувати до відповідальності за великим переліком кримінальних статей. Кравчук не розуміє, чому цим ніхто не займається.
Коли Кравчук вийшов на вулицю, його розбороняти намагався ще й Нестор Шуфрич, який був у залі засідання та підходив до нього, намагаючись заспокоїти. У коридорі Шуфрич розказував, що коли почалися вбивства на Майдані, він просив, щоб не стріляли. Він не вів себе агресивно — або замислювався над тим, що відбувається, або грав. А от Добкін ні про що не думав, бо не розуміє ні причин, ні наслідків. Після перепалки Добкін сховався за натовпом своєї охорони, а потім втік. Він показав себе не як чоловік — так поводяться боягузи.
Пізніше Добкін написав у себе на Фейсбуці, що його «избили», «разбили нос», «побили», і виправдовувався, що був п'яний. Кравчук знає, що він попав у ціль. Ці слова — брехня. Кравчук взагалі не п'є, оскільки постійно займається спортом і не сприймає алкоголь. Просто у Добкіна в охороні працюють колишні міліціонери, які й порадили таке написати, бо це їхня улюблена відмазка.
Рідні та близькі друзі знають характер Олександра, що він може зірватися, коли бачить таких негідників, як Добкін, і вже з цим змирилися. Він штурмував Адміністрацію Президента Кучми ще у 2001 році. Тоді у нього була своя юридична практика, і він стикався з правоохоронними органами та державними структурами. Він бачив, що країна розвивається по найгіршому сценарію, який можна було уявити — будувалася латиноамериканська «демократія». У вересні 2000 року вбили Георгія Гонгадзе. Кравчук був з ним знайомий, хоч близько не спілкувався. У міліції працювали його друзі, з якими він разом тренувався, і вони розказали, що вбивство — справа рук міліцейського угруповання. Коли в грудні стало зрозуміло, що ніхто не буде займатися «плівками Мельниченка», почався протест. Встановили намети, стояли до першого лютого, поки їх не знесли. Дев'ятого березня вони зрозуміли, що треба спробувати підняти народ, і пішли на штурм Адміністрації. Це був один із етапів розвитку України.
Для Кравчука він був романтичним. Вони були наївні, не розуміли психології політиків. Тоді поряд з ними були Володимир Чемерис та Юрій Луценко. Багато хто після того пішли з політики. «Україна без Кучми» прорвала інформаційну блокаду. Якби не ця акція, можливо, сьогодні Україна була б чимось на кшталт Казахстану.
Щодо Добкіна немає провадження. Кравчука нікуди не викликали, і він не чув, щоб Добкін подавав заяву. Якщо хоче, нехай подає, але це буде чергова театралізована вистава. Наступного дня після інциденту з Добкіним Володимир Парасюк на засіданні комітету вдарив есбеушника Пісного. Кравчук добре пам'ятає 21 лютого 2014 року, коли на Майдані виступали всі керівники-опозиціонери. Вони сказали, що про все домовилися, і було зрозуміло, що буде те саме, що раніше. Але тоді виступив Парасюк. Його знайомі, які працювали у близького оточення Януковича, розказали, що виступ Володимира справив на нього враження, оскільки перед тим він уже розслабився через домовленості. Але після того втік, тому що слова Володимира були точковим уособленням того, що думали люди. А тепер Пісний розказує про те, що був на Майдані. Кравчук його там не бачив. Щоб оцінити цю людину, йому достатньо було подивитися його маєток. Він виправдовується, що в нього родичі живуть в Америці. У Кравчука теж. Вони працюють в університетах та отримують високу зарплату, але у них немає таких хоромів. Тому коли повстає питання, кого підтримати — побратима по Майдану Парасюка чи корумпованого міліціонера Пісного, вибір очевидний.
Минулого тижня Парасюк виклав у Фейсбуці спільне фото з Кравчуком і написав: «З майбутнім Генеральним Прокурором України». Кравчук відповів: «Володя, що за маячня, який «прокурор»? Зніми цю назву смішну». Це не соромливість і не те, що він не бачить себе у владі. Він об'єктивно дивиться на ситуацію. У нього немає досвіду слідчої роботи, щоб очолювати таку величезну структуру. Його друзі вирішили пожартувати та закинули цю ідею. Він не хочу бути ніяким керівником. Його повністю влаштовує його життя. Але йому не до вподоби, що відбувається. Щодо того ж Пісного — Кравчук читав його біографію. Він працював у правоохоронних органах з 1990-х років, був при Кучмі та Ющенкові, коли міністром внутрішніх справ був Юрій Луценко. А ніхто ним не цікавився. Хоча до того ж Луценка є питання не лише з цього приводу. Вони стояли поруч на акції «Україна без Кучми». Тоді «Беркут» по-звірячому побив хлопців з УНА-УНСО. Їх запакували, потім жорстко катували. Наприклад, Миколі Ляховичу поламали ребра, які пробили внутрішні органи. Він стікав кровю, а його підвішували за наручники.
Від Ляховича вимагали, щоб він зізнався, що отримав безпосередній наказ від Мороза та Тимошенко на штурм Адміністрації. Лікарі ледве вирвали його з пазурів міліції, відвезли в лікарню, зробили операцію. Всі затримані хлопці отримали термін за участь у масових заворушеннях. Їх спеціально посадили до хворих, у результаті чого вони отримали туберкульоз. П'ятеро з них померли. Ляхович розповідав Кравчуку, як після перемоги Помаранчевої революції прийшов до міністра Луценка і сказав йому: «Юр, нас катували. Треба, щоб була справедливість. Ті люди, які здійснювали кримінальні злочини, мають понести відповідальність». На що той відповів: «Це вже мої люди. Я не буду цим займатися». Ніхто навіть з «беркутівців» не був покараний, що було великою помилкою, яка мала наслідки всі наступні роки.
Рік тому під Апеляційним судом «беркутівці» побили Кравчука. Він тоді не написав заяву. Перед тими подіями він прочитав, що «Беркут» приходить на суди по Дмитру Садовнику та погрожує потерпілим, свідкам, адвокатам та здійснює тиск на суддів. Він пішов на засідання і побачив, що саме так відбувається. Він підійшов до майора — керівника «Грифону» — і сказав: «Затримайте оцю особу за погрози потерпілим», вказуючи на одного з «беркутівців». Вони всі були у бронежилетах та з раціями, хоч і в цивільному одязі. Виник конфлікт. Кравчук прихватив заступника командира, підбігли міліціонери, схопили його за руки. Він їх опустив — конфлікт вичерпано. Але тут його почали бити з усіх боків ті, що в цивільному, при цьому міліціонери у формі тримали його за руки. Там же стояли їхні керівники. Куди подавати заяву? В міліцію? Щодо того, чому дали втекти Садовнику — по-перше, він багато знав. По-друге, пройшла інформація, що він очолював приватну охорону Віталія Яреми, коли той був керівником київської міліції. Це треба перевірити й запитати Ярему.
Кравчук вірить, що колись винні у вбивствах на Майдані будуть покарані. Якщо не цим судом, то Вищим. Ті тортури та вбивства, які вони чинили — це величезний гріх, від якого нікуди не подінуться. Він все ж вірить, що колись ці «Авгієві стайні» будуть розчищені — будуть підняті всі кримінальні справи, починаючи з тих, які стосуються бізнесменів, яких «закатували у асфальт» донецькі угрупування, журналістів, яких вивозили та мучили, незаконних приватизацій стратегічних об'єктів за заниженими цінами. Це «колись» залежить від людей. Вони мають організуватися та сформувати громадянське суспільство, яке буде почуте та видасть справжню демократичну політичну структуру.
Ясно, що люди втомилися від бездіяльності та «договірняків» між старою владою та новою. Але якщо не робити того, в чому вони клялися людям — побудови демократичної держави, притягнення до відповідальності злочинців, ситуація не буде в підвішеному стані. За 15 років від «України без Кучми» народ дуже виріс. Він здатен самоорганізовуватися навіть попри протидію класу, який захопив владу. Від чого «договірняки»? Бо це один олігархічний клан. Вони можуть змінювати один одного, але люди вже все розуміють.
Проблема в тому, що переважна більшість партій — це проекти олігархів. Вони сприймають Україну як можливість заробити та вивезти звідси капітали. Українці мають найнижчий соціальний рівень життя у Європі. Медицина та освіта рухнули. У владі йде накопичення грошей, які в неї ж і виливаються. Розірвати це коло смертями не змогли. У країні дуже багато розумних людей, є моральні авторитети, до думки яких варто прислухатися. Треба створити потужний рух, як «Солідарність» в Польщі — підготувати своїх лідерів, які не зрадять.
У країні був Майдан — є актив. Є визнані люди, як Любомир Гузар, Славко Вакарчук, Дмитро Ярош, Володимир Чемерис. Вони перевірені роками боротьби. Треба достукатися, говорити їм про це. Не треба видумувати велосипед — є досвід центрально-східних країн. Вони підготували національну еліту, яка почала будувати суспільство. Хоча зараз дехто говорить про революцію.
Україна витримає ще одну революцію, але дивлячись, яку. Якщо на кшталт Оксамитової революції — це одне. Не треба захоплювати будівлі. Люди виходять, кажуть, що влада має зробити, і все. Інше питання, як поведуть себе можновладці. Якщо Порошенко та Яценюк чинитимуть, як Янукович, то реакція буде вже не такою, як у 2014-му. Можлива «Коліївщина», про яку сьогодні вже багато згадують. Це страшне — самосуди. Вже й так багато крові пролито. Але люди до такої межі доведені, що може бути соціальний вибух. Кравчук виступає за право права — мирний шлях врегулювання ситуації. У людей-«майданівців» в такому разі є завдання — щоб не було «Коліївщини».