Противники Національного визвольного руху Правого сектору намагаються поширювати уявлення про те, що в його лавах перебувають лише люди без освіти, однак насправді там знаходяться й високоінтелектуальні ідейні націоналісти. До них передусім варто зарахувати Дмитра Савченка — людину з широким кругозором і глибокими поглядами. Дмитро є справжнім політв'язнем, якого було ув'язнено за часів режиму Кучми. Завдяки нашій чесній і неупередженій правоохоронній системі значну частину своєї молодості він присвятив самоосвіті. Мені було цікаво поговорити саме з ним про нинішню ситуацію в країні, в Правому секторі, почути його оцінку перспектив України у зовнішній та внутрішній політиці.
Нині в Правому секторі активно дискутується питання про те, яким напрямком має розвиватися рух: революційної чи політичної боротьби? Мені здається, що ці напрямки не виключають один одного. Тобто політичні кроки можуть йти поруч з актами прямої дії. Ваша думка? Вважаю, що на цьому етапі оптимальним є комплексне поєднання як революційної боротьби, так і здорової диверсійної участі в політичному процесі. Політика нам потрібна не як самоціль чи поприще для збагачення, а виключно як інструмент. На цьому майданчику нам необхідно нарощувати силу, впорядковувати ситуацію в країні відповідно до революційних принципів і після цього своєчасно здійснити вибух змін. Важливо запровадити в політиці жанр прямої дії та очистити її від багатослівності лицемірів. На нашу думку, політика повинна стати майже мовчазною та виконавчою, адже надлишок слів завжди перешкоджає діяльності. Правий сектор у політиці — це антитіла, що виконують функцію фагоцитозу, очищуючи кров державного організму від зайвих бактерій.
Які політичні методи боротьби є оптимальними для Правого сектору? Необхідно розхитувати структуру політичних угод, перешкоджати популістським та комерційним партіям лобіювати інтереси олігархів, руйнувати існуючі міжфракційні альянси, вносити розлад у встановлені політичні схеми, проводити диверсійну діяльність у політиці. Ми маємо бути фактором, що перешкоджає кланово-олігархічному перерозподілу сфер впливу в країні. Наше завдання у політиці — стати максимально незручними для тих, хто прагне здійснювати владу за правилами старого режиму. Будь-яка крадіжка з бюджету чи корупція на рівні міністерства — це досить складний і величезний механізм, тому наша місія у політиці полягає в тому, щоб спуститися в машинне відділення бюрократичної системи та вставити клин між шестернями, які приводять в дію конвеєр розкрадання країни. Саме тому радикалізм та дія повинні стати головною ставкою Правого сектору на політичній ниві боротьби.
Хто може стати політичним союзником для Правого сектору? На мою думку, в існуючій системі політичних партій такий союзник поки що відсутній. Тому потрібно орієнтуватися на себе як на завершену самостійну революційно-політичну одиницю. Іноді говорять, що Правий сектор має брати приклад з раннього Народного руху. Наскільки вдалими є такі аналогії? Таке порівняння не є коректним. Тому що Народний рух — це: а) переважно політикани; б) клуб м'якотілих лібералів і «говорунів». Це власне ті люди, які весь час відстоювали безядерний статус України, заперечували претензії України на якісь надпотужності та надперспективи. Їм потрібна була тиха хуторянська Україна з синьо-жовтим прапорцем. Нас таке не влаштовує. У нас є революційний червоно-чорний прапор боротьби та синьо-жовтий, який у перспективі має стати великодержавним прапором у регіоні Балто-Чорноморського союзу. Правий сектор не брав участі у цих виборах, у тому числі через брак підготовлених професійних кадрів. Адже більшість кадрів зосереджені на методах прямої громадської дії та військових справах. Великі партії, які ми можемо бачити у радах, просто купують спеціалістів.
Але Правий сектор пішов чесним шляхом — гуртуванням виключно ідейних людей. Тож як вирішувати проблему нестачі фахових кадрів? Все приходить з часом. Люди очікують від Правого сектору якихось надзвичайних результатів, хоча наша організація утворилася лише 2 роки тому. Потрібен час, щоб підготувати гідні кадри. На цьому етапі ми швидше ідеалізовані борці, ніж господарники. Проте є чудовий приклад Отто фон Бісмарка, який був як блискучим патріотом-ідеалістом, так і відмінним прагматиком-господарником. Потрібно вникати в проблематику адміністративно-господарської системи і вносити туди свої принципи. На чиновницько-бюрократичне зло ми будемо відповідати прямою дією, за крадіжку, здійснену можновладцями, ми вважаємо за доцільне завдавати удару, якщо законні та політичні методи не спрацьовують. Політиків, міністрів та прокурорів треба перевиховувати палицею. Як колись в органи влади приходили з палицями бонапартисти і в прямому сенсі перевиховували парламентарів. Доки вони не почнуть боятися розбазарювати ресурс, що належить українському народу, вони не зміняться. Ми маємо стати суворими наглядачами, делегованими совістю за діяльність центральних органів влади та місцевого самоврядування.
Що для вас значить революція? Чи є вірогідною вона нині в Україні? Революція — це повноцінне мистецтво. У її царині є дуже багато різних шкіл, традицій, жанрів. Ситуація може розгортатися за чилійським сценарієм, або італійським, або, скажімо, за німецьким. Коли офіцери-фронтовики середньої ланки втомляться спостерігати за брутальним безчинством, що походить з печерських пагорбів та Банкової, не виключено, що вони можуть зібратися в умовній «мюнхенській пивній», обговорити план дій та здійснити щось на кшталт успішного «баварського путчу». А можливо все відбуватиметься іншим способом. Це питання форми. Але те, що радикальні зміни матимуть місце — не підлягає сумніву, адже будь-який брехливий політичний режим не може довго бути суб'єктом влади.
Яким ви бачите розвиток подій на зовнішньому фронті? Повномасштабна війна, дипломатичне врегулювання, ще якісь варіанти? Росія може зупинитися лише тоді, коли ми візьмемо на озброєння досвід турків. Московія — це тупорила істота, яка розуміє виключно мову сили. Вже сьогодні стає очевидним, що турецький формат переговорів з Росією за допомогою систем ППО значно ефективніший, ніж мінський.