У лютому 1998 року я прийшов до прокуратури. Україну, як і інші республіки, відділені від «однієї шостої частини суші», лихоманило у всіх сферах суспільного життя. На Донбасі, де кожен третій колись мав проблеми з законом, а тіло кожного п'ятого було вкрите аматорськими татуюваннями, ця лихоманка переносилася особливо важко. Чоловіка моєї однокласниці розстріляли на її очах біля під'їзду, їй самій теж дісталося кілька «шалених» куль. Ще одного авантюриста знайомий «бригадний» вбивця хладнокровно розправився прямо біля мого дому за допомогою пістолета ТТ. Цікавий факт: очевидцями вбивства стала щонайменше сотня людей, які проїжджали повз у переповненому трамваї, але свідків серед них так і не знайшлось.
Правоохоронна система неквапливо й байдуже спостерігала, як злочинці множили один одного на нуль, час від часу коригуючи напрямок вогню. Коли різанина досягла апогею, а ряди бандитів істотно пореділи, держава вирішила нарешті втрутитися в цей опосередковано контрольований хаос, щоб остаточно закріпити за собою монополію як на законність, так і на беззаконня. Саме в цей історичний момент мені й випало вступити до лав прокуратури.
Не можу сказати, що мене приваблювала ця робота. До четвертого курсу юридичного факультету — коли в переліку предметів, що вивчаються, з'явився «Прокурорський нагляд» — я взагалі слабко уявляв, чим займається ця установа й чому всі так бояться людей у синій формі. Але на початку п'ятого курсу, після багатоденного конклаву з батьками, які активно натякали, що рок-музика й КВН — це не робота, я здався й подав документи до відділу кадрів прокуратури Луганської області. Незабаром запросили на співбесіду, і вже через кілька днів я став власником червоної книжечки з тисненим золотом написом «Прокуратура України».
Посаду називали «слідчий-стажист». Працювати визначили в один із найбільших і найнебезпечніших з точки зору криміногенності районів України — Жовтневий район Луганська, до якого входило й місто-супутник з глумливою назвою Щастя, нині практично стерте з лиця землі, крайній форпост нашої армії перед окупованим Луганськом. Жовтневка розташовувалась у старій ветхій будівлі колишнього райкому партії чи комсомолу. Говорили, що до революції в ній функціонував бордель, і згодом я мав масу шансів переконатися, що над семантикою деяких речей час не владний. Я довго стояв перед високими дверима, обитими чорним дерматином, що вели в кабінет районного прокурора, мого майбутнього начальника. Спостерігав за людьми, які метушилися по приймальні-канцелярії в невидимих, але явно відчутних панцирах, і, холодіючи, усвідомлював, що життя в тому сенсі, який я звик вкладати в це поняття, перерветься в той момент, коли відчиниться ця дверь. Хотілось посилатися на невимкнений вдома праскувальник, недомагання, хворобу, епідемію, смерть і тікати, тікати, тікати… Десятки варіантів демаршу, набираючи швидкість, крутилися в голові божевільною каруселлю, і на чергових її витках я рвонув дверь на себе.
Прокурор дивився на мене здивовано-брезгливо, як на таргана, незрозуміло як опинившегося в його супі. — Ти хто? — Іванов. — Хто? — Направили з кадрів. Слідчий. — Слідчий? — обличчя прокурора трансформувалось у знак питання. — Стажист, — поправився я й протягнув йому хрустку книжечку посвідчення. Прокурор взяв його, вивчив, зняв трубку телефонного апарату й почав крутити диск. У абсолютній тишині кубічного кабінету з пожовклою від часу ліпниною на стелі почулись гудки. Нарешті на тому кінці проводу хтось зняв трубку, і прокурор, одразу змінивши тон на синтетично-веселий, прокричав: — Добрий ранок! Жовтневка турбує — прокурор.
Узнали, так? Чудово. Як ваші справи? Працюєте, так? Ми теж. Ви мені сюди стажиста прислали — Іванова, так. Слухайте, у нас по два вбивства на день, не рахуючи зґвалтувань та іншої дрібниці, а ви мені дитячий садок… Що? Я просив нормальну людину… Що? До прокурора області — зі скаргами? Ні, упаси боже, які скарги, просто я просив людину, а ви мені… У цьому місці співрозмовник, видимо, зумів якось приглушити фонтан начальницької людинолюбства. Прокурор замовк приблизно на хвилину, потім мовчки поклав трубку й повернув мені посвідчення. — На другому поверсі знайдеш Кузнецова. Він буде твоїм наставником. Вчитися тут некогда — справи розпишу одразу, отримаєш через канцелярію.
Натуралізувавшись таким дивним способом, я вийшов, закрив за собою дверь і нарешті видихнув. Кажуть, перше враження — найвірніше. Моїм першим враженням було питання: «Навіщо тобі все це потрібно?» І всі наступні десять років я задавав його собі з маніакальною регулярністю. У прокуратурі тебе одразу ж охоплює атмосфера якоїсь особливої значущості, яку випромінюють буквально всі її працівники. Цей досі необясненний для мене феномен однаково стосується як старожилів, так і новачків. З часом, ставши членом клубу й пристосувавшись до середовища, ти перестаєш це помічати, але головне це не скасовує: прокуратура — конвеєр, безперебійно форматуючий колись нормальних людей у зарозумілих лицемірних кар'єристів, міцно повязаних між собою тотальним змовою мовчання. Узаконена, оснащена потужними важелями впливу на всі сфери життя секта.
Мій наставник Кузнецов — Юрійич, як він запропонував себе називати, виявився грузним сивим чоловіком років п'ятидесяти. Він був одягнений у блискучий двобортний піджак з комірцем, посипаним лупою. Йому явно було не по собі, і важкий перегар, що стояв у кабінеті, пояснював причину такого стану наставника. Проте, незважаючи на неохайність і штатний донецький побутовий алкоголізм, людиною Юрійич був чудовою, а слідчим — просто від бога. Через півтора року він помре від інфаркту посередині автомобільної траси, що сполучала Луганськ і Щастя, і лише тоді я дізнаюсь, що йому було всього тридцять три. Побігавши з повістками й експертизами за завданням наставника, я отримав своє перше робоче місце — перекошений письмовий стіл, завалений паперами моїх попередників.
Сусідом по кабінету виявився мій однокурсник Максим, якого рекрутували до прокуратури ще з третього курсу й який допоміг мені оволодіти основними навичками слідчого. Згодом Максим, простий хлопець із небагатої провінційної сім'ї, зробив кар'єру, захистив кандидатську й став прокурором Чернігівської області. Під час Євромайдану вступив у конфлікт із Пшонкою, який, утікаючи, серед інших кадрових документів залишив на столі непідписаний наказ про звільнення Макса. Врешті-решт, не чекаючи початку люстрації, він покинув державну службу. Його випадок наочно ілюструє один із побічних ефектів люстраційного закону, який, на жаль, поширюється не лише на негідників. Незважаючи на всі видатки професії — необхідність днем і ночами виїжджати на місця подій, викидати просякнутий трупним смородом одяг і регулярно відвідувати переповнений паличками Коха слідчий ізолятор, працювати слідчим було цікаво. Це була невдячна, але чесна й гранично конкретна робота: ось ти, ось закон, ось людина, яка його порушила й повинна за це понести покарання.
Я відчував себе потрібним, причетним до виконання якоїсь високої гуманітарної місії.
У 2000 році мене перевели в центральний — Ленінський — район Луганська, де я мав займатися так званим загальним наглядом — всім і нічим одночасно. Ніколи, ні до, ні після, я не симулював роботу так старанно й напружено, як під час роботи в загальному наглядові, основними функціями якого були «принеси-подай» при прокурорі району, заповнення талмудичних звітів і виконання ідіотських «контролів», породжених запаленими розумами колег з обласної прокуратури й ГПУ. Цілий рік ми були зобов'язані щодня обзвонювати директорів підприємств району, з'ясовувати, скільки вони заплатили за електроенергію, й відправляти таблиці в «область». Якщо з якихось причин підприємство здійснювало платежі нерегулярно, ти цілком міг отримати догану, і все тому, що власникам обласної енергокомпанії, наближеним до Леоніда Данилович, щодня потрібні були гроші.
Розумієте? Кілька тисяч прокурорів по всій Україні щодня допомагали олігархам набивати гаманець. А ще були «контролі» по зерну, вугіллю, металу, техніці безпеки, паркам, школам, дитячим садкам і яслам. Прокуратура — близорукий очей державний… І загальнонаглядачі були зобов'язані фокусувати його погляд на певних об'єктах. У Ленінці я відпрацював менше року й при першій же можливості перевелся до обласної прокуратури на номінальну посаду прокурора одного з відділів слідчого управління — щось на кшталт нинішнього процесуального керівника. Моїми сусідами по кабінету виявилися два старики — семидесяти дев'яти і шістдесяти п'яти років. Старший — високий монументальний архонт — у далекому минулому був крупним партійним функціонером, до того ж колишнім наставником прокурора області, у зв'язку з чим питання про його можливу пенсію навіть не піднімалось. Щодня він приходив на роботу одночасно з розвитком, витягував із сейфу чергову багатотомну «висяк» і тихенько дрімав над нею, не порушуючи при цьому своєї монументальної пози. Приблизно кожні дві години він вздригувався, повільно відкривав очі й, щедро змочуючи вказівний палець із жовтим ороговілим нігтем, продовжував листати пилюгаві фоліанти кримінальних справ.
І так до наступного засинання. Одного разу під час перекуру я розповів про нього колегам, на що один із них серйозно відповів: — Це нічого. Ось коли я прийшов в область, зі мною в кабінеті сидів дід років під дев'яносто. Ще за Сталіна прокурував. Нормальна людина, але спав постійно й уві сні під себе ходив. — Як під себе? — По всякому, дружище. По маленькому в основному. Але траплялось і… — Боже мій! Але чому його не звільняли? — Тому що генерал. — І що? — А те, що генералів не звільняють. Їх виносять.
Я часто згадую цю фразу. Особливо зараз. Через рік мене перевели у вищу регіональну лігу — на посаду старшого помічника прокурора області. На початку двотисячних ситуація в країні більш-менш стабілізувалась, нам підняли зарплати, і я навіть зумів купити в кредит автомобіль — срібну «дев'яносто дев'ятку». Так, я був цілком задоволений своїм скромним благополуччям, оскільки в багатьох його навіть не було й натяку. Саме тоді мною оволоділа ілюзія, що я нарешті знайшов свій дао. Майбутнє заманливо іскрилось веселками феєрверків, а дорога до нього здавалась широкою й прямою, як лампаси на формених генеральських штанях, пошитих у спецательє за індивідуальним замовленням.
Посада старпома не передбачала безпосереднього керівництва людьми, проте була полковничою, гарантувала практично безперешкодний доступ до начальника й була гарним трамплином для подальших кар'єрних стрибків. За два роки перебування на ній зі мною не сталось нічого особливого, якщо не рахувати кількох комплексних перевірок Генпрокуратури, навічно вкручених у мою пам'ять.
Перевірка вищестоящої інстанції — подібна до нашестя сарани чи ординської навали. Ось як це виглядає. Одного разу до прокуратури заїжджає бригада з пари десятків столичних троглодитів, які днями напролет вивчають документи, матеріали й справи, досліджують службові приміщення й сейфи, намагаючись знайти якомога більше компромату. Я особисто спостерігав, як один упитаний олігофрен вимагав принести йому сокиру, щоб він міг зламати забиту цвяхами ще під час Громадянської війни дверцю антикварної шафи. Принесли, він зламав, довго й скрупульозно перебирав пожовклі від часу, що розсипаються папери з ледь розбірливим машинописним текстом і блідими чорнильними підписами, після чого суворо докорив за безлад і гордо вийшов.
Так проходив світловий день перевіряючого. З настанням темряви надмінна-брезгливої гримаса спадала з його обличчя. Ця трансформація означала, що він закінчив роботу й не проти трохи розслабитися. Програма релаксу була чіткою, як прокурорський регламент, і включала три основні етапи, першим із яких була вечеря. Вечеру заздалегідь замовляли в одному з ресторанів міста й неодмінно включали нечуванну кількість алкоголю як основну страву. Після вечері всі переміщались у сауну — другий етап. Як правило, відвідування сауни було логічним продовженням вечері — принаймні я не пам'ятаю, щоб хтось коли-небудь добирався до парної. Часто її просто не включали. На третьому етапі перевіряючим полагалися доступні жінки, яких у необмежених кількостях поставляли опера-сутенери з управління з боротьби з торгівлею людьми. Не всі ревізори приймали цей дар, деякі відмовлялись, але в основному «солодка пастка» не давала збоїв: повії виникали ніби з нізвідки, оперативно роздягались і, розпусно посміхаючись, уволакували клієнтів у так звані кімнати відпочинку.
Через деякий час задоволені всіма відомими людству способами ревізори спливали з глибин розпусти на поверхню, полірували пережите шампанським і велили подавати авто, оскільки «завтра знову працювати». По завершенні перевірки кожному перевіряючому видавали подарунок. Раніше це були продуктові набори, що складались із найпрезентабельніших зразків регіональної харчової промисловості: ковбасні вироби, горілка «Луга-Нова» в аляповатій подарунковій упаковці й торт «Шахтарський». Згодом, на піку донецької прокурорської експансії, все стало простіше й складніше одночасно: кожному велено було дарувати або iPad, або гроші в сумі, еквівалентній його вартості, — на вибір. На щастя, цей атракціон невиданої щедрості я вже не застав і знаю про нього зі слів близьких друзів, що залишилися в конторі.
У мене була можливість залишитися працювати в обласній прокуратурі до кінця своїх днів, проте картина зі старим, що розкладається на робочому місці й перелистує справи вузловатим артритним пальцем, була ще занадто свіжа в пам'яті. Та й потім, можливості й плани — це добре, але долею керують виключно обставини. А обставини склалися так, що вже в 27 років мене призначили прокурором району. Район був малий, сумний і маргінальний. Київська Троєщина — Манхеттен порівняно з ним. Робота прокурора називалась «самостійною», і в цьому епітеті криється циничне протиріччя, оскільки, щойно отримавши прокурорську печатку, ти ставав рабом неймовірної кількості панів. Будь-хто з міських і обласних клерків стояв у харчовому ланцюзі вище й щомиті міг підставити тебе будь-яким із тисячі номенклатурних способів. Доводилось бути хорошим для всіх одночасно, і вже дуже скоро ця цілодобово гнітюча необхідність стала причиною першої в моєму житті серйозної депресії. Лікувати її, за старою донецькою традицією, я вирішив важким алкоголем у поєднанні з седативними препаратами й транквілізаторами. У всьому цьому не було нічого незвичайного. Я вже писав, що саморуйнування — найпопулярніший вид спорту на Донбасі, якась непохитна регіональна доктрина, не дотримуватися якої означало виглядати выскочком, а выскочків там не люблять набагато більше, ніж наркоманів і алкоголіків разом узятих.
Мені в цьому сенсі «пощастило» вдвічі — до середини нульових я став переконаним селфдеструктором, та й выскочком я був завжди. З компанією проблем ніколи не виникало — там, де я жив, людина з пляшкою ніколи не буває одна. З приводом теж, оскільки жити на Донбасі — і так достатньо вагомий привід. Пили ми багато й часто, ніби випробовуючи себе на міцність. Якби мене попросили коротко охарактеризувати той період, я б зробив це за допомогою всього трьох слів: огида, депресія, похмілля. Кожної неділі, якось подолавши абстиненцію, я підходив до дзеркала й, дивлячись у своє припухле обличчя, задавав собі все те ж питання: «Навіщо тобі все це потрібно?» Питання гнітило аж до вечора п'ятниці — коли невизначеність розсмоктувалась, а в очах починали свій адський танець зелені чорти.
Для справедливості варто сказати, що таке проведення часу не було чимось виключним — майже всі начальники державних відомств були переконаними хронічними алкоголіками, які настоювали на спирту свої занедбані неврози. — У вас, я чув, проблеми з алкоголем, — одного разу напівстверджувально запитав у мене хтось із начальників. — Скоріше з поведінкою, — відповів я, і це була чиста правда, оскільки хімічного зв'язку між мною й гарячими напоями ніколи не було. Для мене це була можливість десоціалізуватися, замінити одне порочне середовище іншим, вигулювати містера Гайда. На результатах роботи це, як правило, не позначалось, тому що робота прокурора в країні, де відсутнє правосуддя, не є складною й кваліфікованою. Прокурор в Україні — банальний писар із дещо розширеними процесуальними повноваженнями… А прокуратура — фабрика понтів. І чим дорожче понт, тим дешевше людина. Змінюються часи, змінюються обличчя, але це правило залишається незмінним.
Коли стихла Помаранчева революція, нам прислали нового обласного, який одразу звільнив п'ятнадцять прокурорів, включаючи мене, за що я йому вдячний по сьогоднішній день. Точніше, не звільнив, а перевів на нижчестоящі посади, і сам цей факт дав усім чітке розуміння того, що ніяких змін у країні чекати не варто. Новий босс був низькорослий, худорлявий і з Вінниці. Він любив гроші, горілку й жінок приблизно в рівних пропорціях. Спочатку він ще якось тримав себе в руках, відвідуючи з ранку робоче місце й драматично хмуриться на нарадах і колегіях, але потім знайшов друга в особі міського прокурора й став сам собою. Не знаю, звідки це крихітне створіння черпало життєві сили для гулянок, проте здоров'я йому було не занімати. Коли через рік його повертали додому, у Вінницьку область, він зібрав чемодани, завантажив їх у багажник невідомо звідки взявшегося новенького автомобіля представницького класу й убув на нове місце служби. Як сувенір, який мав нагадувати йому про гостинну Луганщину, він забрав чимало акцій найприбутковішого підприємства області. Його друг — міський прокурор, гирьовик, афганець і взагалі людина бичачого здоров'я, після від'їзду залізного вінничанина надовго ліг у лікарню на реабілітацію.
Тим часом прокуратуру позбавили прерогативи розслідувати вбивства, залишивши лише посадові й господарські злочини, і я остаточно переконався, що ера романтиків, які черпали адреналін у відкритих протистояннях зі злом, минула. Надвигалась «донецька» прокурорська епоха, що була наслідком компромісу, досягнутого між президентом-бджільником і ОПГ колишнього завгара. Саме тоді я вперше зіткнувся з усіма прелестями донецького світогляду й способу життя, оскільки черговий прокурор області був класичним його втіленням. Він практично не пив, не курив, одягався вызивно дорого й не упускав жодної можливості підкреслити своє благополуччя. Завжди мав при собі два телефонні апарати марки Vertu вартістю десять тисяч доларів кожен, харчувався в найдорожчому ресторані міста, де, за чутками, у нього був стопроцентний дисконт, і їздив на золотистому кросовері Lexus останньої моделі. Ранок починав у салоні краси — манікюр, масаж кистей, корекція брів, вусів, укладання волосся. Він одразу оголосив, що наш регіон для нього лише привал перед вирішальним маршем на Київ.
Єдиною слабістю нового шефа було тяжіння до протилежної статі, яким він компенсував відсутність інших шкідливих звичок. Мій знайомий, що відповідав за поставку прокурору джерел ендорфінів, скаржився на тотальний дефіцит матеріалу, оскільки той був переборчивий, вимагаючи найкраще.
Донецька експансія остаточно перетворила прокуратуру з правоохоронного органу на організовану злочинну групу всеукраїнського масштабу, визначивши єдине завдання, на виконання якого були кинуті всі ресурси конторі: гроші. Усі більш-менш прибуткові бізнеси, а такими на Луганщині споконвіку були контрабанда, нелегальна видобування корисних копалин і обнал, крилися донецькими прокурорами й їхніми підлеглими, які отримували мандат вседозволеності разом із службовими посвідченнями. Гроші й тільки гроші цікавили донецьких «варягів», і якщо ти був готовий платити, то тобі дозволялось все що завгодно. Я до такої відвертої комерціалізації виявився не готовий. І на початку 2008 року, едва не померши від передозування алкоголем і психотропами, пережив серію гучних скандалів із гламурним прокурором і чудом не покінчив із собою, прийняв рішення піти.
Було початок березня. Непокірна донецька зима впорто не хотіла здавати свої позиції: на вулиці було брудно й неймовірно холодно. Вранці я прийшов на роботу, зняв верхній одяг, глянув на стопку «контролів» і нерозглянутих скарг, присів на стілець і задумався. Потім відчинив шафу, надів куртку, відправився в сусідню перукарню й попросив постригти мене максимально коротко. Практично лисий, ловлячи по дорозі сповнені жаху погляди, я повернувся на робоче місце, написав рапорт із проханням звільнити мене за власним бажанням і віддав його кадровику, цікавлячись, коли можна буде забрати трудову книжку. Кадровик, уже втомлений писати на мене доноси «першому», не приховуючи радості, наказав своїм працівникам якомога швидше провести мене на цивільку. Ще через пару годин, здавши посвідчення й матеріали, я вийшов на вулицю. Важка дубова дверь, яку через шість років зніс російські «зелені чоловічки», ухнула за моєю спиною. Я закурив і подумав, що десять років — не такий уж великий строк. Особливо якщо згадувати нічого. Я затушив окурок об урну, плюнув на облицьоване мармуром крильцо й пішов реанімувати своє життя, перервану десять років тому секундною слабістю.
Ніколи не вірте людям, які, відпрацювавши хоча б пару років на державній службі, говорять, що їхня совість чиста й непорочна, як антисептична серветка. Вони брешуть, і це правило не знає винятків. Тут не було й немає святих. Останній святий в жахі й муках покинув світ більше двох тисяч років тому, і, якщо вірити дійшлим до нас відомостям, він був простим тесляром, який любив поговорити про вічне, доки місцевий прокурор не зацікавився ним. Існують феномени, що не змінюються ні за яких обставин, — досконале, позачасове зло, і наша прокуратура — один із них. До речі, це єдина й головна причина, чому я не повертаюсь. Я розумію, що єдино можлива реформа прокуратури полягає в її повному знищенні й створенні нової. До того ж, як і абсолютна більшість державних клерків, навіть колишніх, я інфікований. Я це усвідомлюю й живу. Так само, як живуть люди з ВІЛ, щодня виривши у смерті наступний день.