Довгий час повстання декабристів — 14(26) грудня 1825 року — розглядали крізь призму ленінського постулату про те, що це був «вузький круг цих революціонерів, страшенно далеких від народу». Однак все виглядає зовсім інакше, якщо сприймати цю подію як спробу військових запровадити у своїй країні давно назрілі реформи. Радянським школярам розповідали передусім про ідеологічну складову цієї спроби військового перевороту. Проте не менш цікава й повчальна політтехнологічна та організаційна сторона цієї події. Переслідуючи армію Наполеона, російські війська пройшли через всю Європу аж до самого Парижа. Якщо на європейців найбільше враження справили нерегулярні частини царської армії (козаки, черкеси, калмики), то на росіян — суспільний устрій європейських країн. «Війська від генералів до солдатів, — писав декабрист Олександр Бестужев, — повернувшись назад, тільки й говорили: «Як добре в чужих землях». Порівняння зі своїм природно породило питання: чому ж не так у нас?».
«Більшість найважливіших установ революції було збережено при відновленні монархії як благодійні, тоді як раніше ми всі, і я перший, повставали проти революції, — згадував про своє політичне становлення один із провідних ідеологів декабристського руху Павло Пестель. — З цього я зробив висновок, що революція була зовсім не така погана, як нам її представляли… держави, в яких революцій не було, залишалися позбавлені багатьох прав і свобод». Незабаром почали виникати таємні товариства, члени яких вели довгі бесіди на тему «як нам облаштувати Росію». Вони дебатували, розколювалися й знову об'єднувалися, потихеньку вели пропаганду й розробляли програми ліберальних перетворень (найвідоміша — «Руська правда» Пестеля). Оскільки легальних шляхів для їх втілення не було, почали вирішуватися різні сценарії військового перевороту. Однак, враховуючи, що армія морально не була готова виступити проти легітимного монарха, їх відкладали на невизначений час.
Тим часом доля зробила мятежникам несподіваний подарунок. 14 листопада 1825 року в Таганрозі раптово помер імператор Олександр І. За логікою, з трьох його братів — Костянтина, Миколи та Михайла — престол переходив до старшого — Костянтина Павловича. Однак останній ще в 1820 році з низки причин відрікся від прав на престол на користь Миколи. При цьому про це знало дуже вузьке коло людей. У момент передачі влади з'явилося ще одне непередбачене обставина: настрої генералів, передусім петербурзького генерал-губернатора графа Михайла Милорадовича. Вони довгий час служили разом з Костянтином і неприязно ставилися до Миколи, якого врешті змусили присягнути на вірність братові. Після цього присягнули війська й урядові установи. Формально в Росії з'явився новий імператор — Костянтин I, кое-де вже вивісили його портрети. Але той незабаром ще раз підтвердив, що не займатиме престол — про це стало відомо 3 грудня. «Це була абсолютно незвична для Росії ситуація, — відзначають автори «Історії ХІХ століття» французькі історики Лавіс і Рамбо. — Попередній век був періодом найжорсткішої боротьби за трон… А тепер два брати змаганнями відмовлялися від трону. Але це змагання мало майже такі самі наслідки, як і найгарячіше суперництво».
Члени таємних товариств навряд чи могли сподіватися на кращий випадок для виступління. Через звістку про другу присягу війська були дезорієнтовані. Оскільки при дворі очікували офіційного відречення від Костянтина, який у той час перебував у Варшаві, змовники розробили план військового перевороту й обрали диктатора повстання, яким став полковник князь Сергій Трубецький. Поліція доповідала Милорадовичу про настрої в офіцерському середовищі, але той махав рукою: «Залиште цих шалунів у спокої й не заважайте їм читати один одному їхні погані вірші». У свою чергу, Миколі Павловичу з доносу 12 грудня стало зрозуміло, що ситуація складається не на його користь. Тому, не чекаючи, коли надійде офіційне відречення, він призначив нову присягу на 14 грудня. Втім, розуміючи всю невизначеність ситуації, він сказав своїм небагатьом союзникам: «Післязавтра я буду або російським імператором, або мертвим».
Мятежники складали розумний план військового перевороту. Измайловський полк, кінно-піонерський ескадрон і гвардійський морський екіпаж на чолі з капітаном Олександром Якубовичем мали захопити Зимовий палац, який охороняла лише одна рота Фінляндського полку, й арештувати царську сім'ю. Штабс-капітани брати Олександр і Михайло Бестужеви на чолі Московського полку мали заблокувати Сенат, щоб після арешту імператорської родини змусити сенаторів проголосити Маніфест про встановлення тимчасового правління. Лейб-гренадерський полк на чолі з полковником Олександром Булатовим мав взяти під контроль Петропавлівську фортецю й скласти резерв повстання (у ті дні лейб-гренадери несли караули у фортеці). Один із керівників змови Кондрат Рилєєв, на квартирі якого відбувалися останні наради, вирішив, що для надійності не завадило б ліквідувати самого кандидата на престол. Тому він доручив відставному поручику Петру Каховському разом з повстанцями проникнути в Зимовий палац і, діючи нібито самостійно, убити Миколу.
З-за цієї пропозиції в ніч з 13 на 14 грудня серед мятежників почалися суперечності, внаслідок чого весь план пішов насмарку. Каховський не захотів діяти як одинак-терорист і рано вранці відмовився від пропозиції. Якубович відмовився вести матросів і измайловців на Зимовий палац, оскільки боявся, що замість арешту станеться цареубивство. За ним дав задній хід і полковник Булатов, який взагалі пішов здаватися. І лише брати Бестужеви діяли за планом. Вночі вони переконали солдатів Московського полку відмовитися від переприсяги й йти на Сенатську площу. Командир полку генерал Фредерік спробував зупинити солдатів — і отримав удар палашем по голові. Під полковим прапором, заряджені бойовими патронами, Московський полк вийшов на Сенатську площу. Незабаром сюди приїхав Милорадович і почав переконувати солдатів повернутися в казарми. Момент був небезпечний: герой війни 1812 року Милорадович був популярний серед солдатів, умів з ними розмовляти. Тому, коли Милорадович відмовився від'їхати — Каховський вистрелив у генерала, смертельно поранивши його (у той день Каховський застрелив ще лейб-гренадерського полковника Стюрлера, який спробував зупинити своїх солдатів, і офіцера з царської свити).
Тим часом виявилося, що Сенат уже присягнув і сенатори розїхалися. Мятежники очікували прибуття Трубецького, який мав керувати подальшим ходом повстання. Змовники думали, що він затримується через якусь важливу справу. Але насправді сталася безпрецедентна в історії революцій і мятежів подія: Трубецький просто розгубився. Він сидів неподалік, у канцелярії Генерального штабу: коливався, виглядав, скільки на площі зібралося військ, знову ховався. Група мятежників на чолі з Рилєєвим розшукувала його по всьому місту, і ніхто не здогадувався, що диктатор ховається зовсім поруч! Протягом дня ситуація на Сенатській площі й у казармах залишалася нестабільною. Повстанці, відбивши кілька атак кінної гвардії, чекали. Варто відзначити, що в той день на площу вийшло кілька тисяч городян, які переважно симпатизували повстанцям. Найактивніші за власною ініціативою розоружували поліцейських і кидали полінця в урядові війська.
Митрополити петербурзький Серафим і київський Євген спробували переконати солдатів у законності переприсяги й недопустимості пролиття крові, але в відповідь почули: «Які ви митрополити, коли за два тижні двом імператорам присягнули… Не вірим вам, геть звідси!..» Тим часом підійшли, пробиваючись крізь вірні царю війська, повстанці лейб-гренадерський полк і гвардійський морський екіпаж. Одна з мятежних гренадерських рот навіть потрапила у двір Зимового палацу, де в той час перебував Микола Павлович. «Ми за Костянтина!», — кричали солдати. Але 29-річний імператор не розгубився й показав їм на Сенатську площу: «У такому разі, ось ваша дорога». Таким чином, на площі зібралося близько 3 тисяч повстанців при 30 офіцерах, а також багатотисячна натовп. Однак у повстанців не було керівника, тоді як Микола організував антикризовий штаб. Тому, коли мятежники обрали нового диктатора — поручика князя Євгена Оболенського — Микола перехопив ініціативу й оточив повстанські війська в чотири рази більшими силами. О третій годині дня почало смеркатися.
Микола боявся, що в темряві «чернь» поведе себе активніше. Крім того, делегати від деяких полків, начебто вірних царю, пробиралися до повстанців і просили їх «продержатися до вечора». Потрібно було якомога швидше розв'язати ситуацію, і Микола наказав артилерії стріляти. Команда прозвучала, але канонири не поднесли фітилів до гармат. Тоді кілька офіцерів, вихопивши фітилі, дали залп, потім другий… Мятежники кинулися на вкриту льодом Неву, де намагалися вишикувати солдатів для контратаки, але ядра розколи лід… Незабаром все було закінчено. Почалися арешти й допити. «Найдивовижніше в усій цій історії — це те, що нас з тобою не розстріляли», — сказав Микола братові Михайлу. Справді, як відзначає Яків Гордин, «в ніч з 13 на 14 грудня у декабристів було більше шансів перемогти, ніж у Миколи утримати владу. Був дуже чіткий план, розроблений Трубецким, досвідченим військовим, і навіть при тих мінімальних силах, у яких вони були впевнені, …декабристи могли реально взяти владу, якби план був виконаний. Їх переміг, як це не парадоксально, не так Микола й його прихильники, як вони самі себе». Книга історика Якова Гордина «Мятеж реформаторів» присвячена декабристам (http://coollib.com/b/298170/read#t5).