Українські землі мали безпосередній зв'язок з подіями грудня 1825 року, коли повстанці розташовували значні сили на території України. Тут діяли два таємні товариства — Південне та Об'єднаних славян, які мали своїх людей у багатьох військових частинах. Проте про поразку повстання в Санкт-Петербурзі вони дізналися лише після того, як почалися арешти лідерів Південного товариства. Звільнений своїми однодумцями з-під арешту керівник василькіської управи Південного товариства підполковник Сергій Муравйов-Апостол 29 грудня 1825 року піднявся на повстання у розташованому під Києвом Чернігівському полку. «Іспанська революція (1820 року, коли повстанські частини пройшли від Кадіса до Мадрида) також почалася на окраїні держави», — говорили керівники цього виступу, оцінюючи свої шанси на успіх. Офіцери з Товариства об'єднаних славян пропонували Муравйову-Апостолу негайно йти на Київ, де були розпропаговані ними частини. Але той вирішив почекати, коли до виступу приєднаються інші полки, очолювані членами Південного товариства, відправивши до Києва лише агентів-агітаторів. Однак, отримавши звістку про провал військового перевороту в Санкт-Петербурзі, більшість «південан» відмовилася від виступу.
Тим часом через нерішучість керівництва сталося різке переломлення в настроях. Частина офіцерів, відчаївшись у успіху, втекла. Їхньому прикладу послідували й багато солдатів. Унаслідок цього вже 3 січня 1826 року урядові війська легко придушили й це виступу. Більше про цей мятеж, його керівників, а також про можливий альтернативний сценарій розвитку подій можна прочитати в книзі Натана Ейдельмана «Апостол Сергій» http://az.lib.ru/m/murawxewapostol_s_i/text_0050.shtml
Упрочем, у цьому випадку змовники діяли в загальноросійському контексті. Про власне українську історію військових переворотів слід говорити, починаючи з революційного 1917 року. Першою такою спробою був мятеж у полку імені гетьмана Полуботка в липні 1917 року. Користуючись невдоволенням солдатів новоформованого полку, самостійники намагалися змусити керівництво Центральної ради взяти курс на незалежність України. Солдати-полуботківці взяли під контроль стратегічні об'єкти в центрі Києва й відправили делегацію до Михайла Грушевського. Однак лідери українського руху залишалися переконаними федералістами (самостійниками вони стали лише на початку 1918 року — завдяки Леніну). Тому Грушевський розумно уникнув зустрічі з полуботківцями. Унаслідок цього, не знайшовши розуміння ні в політиків, ні серед інших українських військових, мятежники повернулися до казарм, а незабаром відправилися на фронт (йшла Перша світова війна).
«Щось на кшталт диктатури» — дві спроби Скоропадського. Найбільш значущий державний переворот в українській історії пов'язаний з ім'ям генерал-лейтенанта Павла Скоропадського. Лев Троцький навіть назвав його українським Бонапартом. На жаль, українського Наполеона з Павла Петровича не вийшло. Треба сказати, що вперше про необхідність військового перевороту він задумався ще в кінці 1817 року. Тоді під його командуванням знаходився Перший український корпус — близько 40 тисяч бійців. Крім того, в жовтні 1917 року генерала обрали атаманом Вільного козацтва — парамілітарної організації, що налічувала близько 60 тисяч членів, у тому числі понад 20 тисяч активних бойовиків. У листопаді корпус Скоропадського відбив першу спробу більшовиків захопити Київ за допомогою розпропагандованих фронтових частин. Тому авторитет генерала був високим.
Вскоре офіцери Корпусу й генеральна старшина Вільного козацтва дійшли висновку, що Центральна рада й її уряд неспроможні захистити Україну від більшовиків (насправді так воно й сталося). Тому було прийнято рішення ввести вірні частини до Києва й змусити Центральну раду передати владу диктаторові — генералові Скоропадському. «Мені здавалося, що якщо вступити в угоду з генералом Табуї (керівник розташованої в Києві французької військової місії), який більш-менш розпоряджався польським корпусом і чехословаками, й якщо приєднати сюди деякі з українських частин, які хотіли йти до мене, можна було б, не розганяючи поки Ради, оскільки всередині неї було повне незгоди й вона сама прагнула, під страхом більшовицької небезпеки, визнати будь-яку владу, аби вона була українською, оголосити щось на кшталт диктатури, а вже потім видно буде», — згадував потім Скоропадський. На початку грудня все було готово для перевороту, але генерал вирішив почекати більш придатного моменту. Тим часом ситуація незабаром змінилася настільки, що йому довелося рятувати власне життя, вибираючись з захопленого більшовиками Києва.
І все ж таки Скоропадський взяв владу в свої руки в кінці квітня 1918 року — однак уже в зовсім іншій ситуації. Після укладення Брестського миру до України прийшли німці. Побачивши, що запрошена ними українська влада зовсім не дбає про виконання умов договору (поставки продовольства в обмін на військову допомогу), вони вирішили знайти їй заміну. Вибір впав на Скоропадського, якого на Хлібороб'ському конгресі проголосили гетьманом, а потім офіцерські загони взяли під контроль основні державні об'єкти. Однак основну підготовчу роботу (зокрема, блокування й роззброєння верних Центральній раді частин) за мятежників зробили німці. Взявши бразди правління в свої руки, гетьман Скоропадський зробив чимало для становлення й розвитку української держави, але не зміг вирішити основні проблеми: провести давно назрілу земельну реформу й створити якусь стійку модель влади.
Унаслідок цього, коли німці в листопаді 1918 року несподівано швидко програли війну, Скоропадський не знайшов спільної мови з опозиційним Українським національним союзом, а замість цього зробив ставку на союз з російськими білогвардійцями, за спиною яких стояла переможна Антанта. Відповіддю на такі дії стало потужне повстання, підтримане як населенням, так і українськими військовими. Унаслідок цього вже в грудні Скоропадський був змушений відректися від влади (хоча гетьманський титул він залишив за собою). У цьому зв'язку показовий приклад колишнього однополчанина українського гетьмана — Карла-Густава Маннергейма. У різні роки він був фінським головнокомандувачем, регентом і президентом. Але він не лише в потрібний момент брав владу в свої руки, а й умів вчасно передати бразди правління. Більше про це читайте в книзі «Скоропадський, Маннергейм, Врангель: кавалеристи-державники» http://www.dk-books.com/upload/iblock/cfa/cfaea14ea1e6e95f04234602d5b05da9.jpg
Директорія УНР: путчисти праві — путчисти ліві. Період Директорії УНР, що прийшла на зміну гетьманату, ознаменувався цілою чередою військових мятежів, відмінною рисою яких була вкрай слабка організація.
Уже в березні 1919 року в Кам'янці-Подільському ліві партії на чолі з екс-прем'єром УНР Володимиром Чеховським й екс-міністром оборони УНР Олександром Жуковським створили «Комітет охорони республіки», який оголосив низложеним діючий уряд і закликав укласти мир з більшовиками. Путч був придушений, однак замість правого кабінету прем'єра Остапенка був створений лівий — Мартоса, що виступав за мирні переговори з більшовиками. Але тоді вже обурилися праві. У квітні 1919 року підтримуваний ними командуючий Північною групою армії УНР атаман Володимир Оскілко арештував уряд, маючи намір передати владу президентові ЗУНР Євгену Петрушевичу. Однак мятежникам не вдалося арештувати голову Директорії й головнокомандувача Симона Петлюру. А той за допомогою вірних частин швидко придушив мятеж, лідери якого втекли до Польщі. Є підстави вважати, що за спиною атамана Оскілко стояв екс-міністр оборони УНР генерал Греков, що очолював на той момент Українську галицьку армію. Ще одним правим путчем стала спроба опального полковника Петра Болбочана у червні 1919 року взяти під своє командування Запорізький корпус армії УНР.
Сумнівна (але не зовсім безпідставна) з юридичної точки зору процедура призначення на посаду була розцінена як мятеж, за який полковника розстріляли. Куди серйозніші наслідки мав путч, який у грудні 1919 року здійснив командир Гайдамацької бригади атаман Омелько Волох. Повстали під його керівництвом бійці намагалися арештувати Симона Петлюру, а не зумівши — захопили частину державної казни й перейшли на сторону більшовиків. Цей мятеж мав вкрай негативні наслідки — після нього уряд і більшість армії УНР відмовилися від самостійної боротьби й перейшли на контрольовану поляками територію. Треба сказати, що трагедія стала можливою, передусім, з вини головнокомандувача. Адже офіцери заздалегідь пропонували розстріляти бунтівника Волоха, але Петлюра відмовився, видимо, відчуваючи до свого давнього (ще з Гайдамацького кошу Слобідської України) соратника сентименти. Натомість підтримуваного правими полковника Болбочана, якого Петлюра недолюбляв, розстріляли одразу. Взагалі, головнокомандувач військами УНР не дуже добре ладив з армійським командуванням.
Від незалежності до Кучмагейта. До народження української держави в 1991 році військові мали безпосередній зв'язок. Як відзначав Збігнєв Бжезинський, тоді «Несподіване нав'язування, схоже на переворот, українського командування над підрозділами Радянської армії», розташованими на території України, стало одним з головних факторів, які не лише визначили крах Союзу, але й «перешкодили СНД стати новим аналогом більш федеративного СРСР». Однак незабаром настали часи «безглуздого пацифізму», як тепер про це говорить президент Порошенко, і роль армії стала близькою до нуля. Правда, у 2000 році спробу «насильницького повалення конституційного ладу» нібито здійснили прокомуністичні військові відставники. Однак в історію цей скоріше кумедний випадок увійшов під назвою «змови грибників». Оскільки ніяких реальних сил у розпорядженні путчистів не було (а так, мало чи хто про що не мріє на дозвіллі), а на картах, які СБУ представила як доказ, за словами обвинувачених, були позначені грибні місця, а не місця зосередження мятежників.
До речі, гонячись за мнимими путчистами, спецслужба проморгала цілком реального майора Мельниченка, який зі своїм диктофоном доставив президентові Кучмі куди більше клопоту, ніж ті, що гралися у військовий переворот, відставники-грибники.