Це добрий привід замислитися над роллю армії у здійсненні давно назрілих перетворень. Звісно, за Конституцією збройним силам не дозволено втручатися в такі справи. Але коли ті самі політики крутять Основним законом як циган сонцем, а головне – не справляються з взятими на себе зобов'язаннями та покладеними на них очікуваннями, подумати про можливу роль військових у державному будівництві буде не зайвим. До радикальних революціонерів немає довіри – вони надто деструктивні. До того ж ще однієї революції держава може не витримати. До МВС і СБУ довіри немає з причин прямо протилежних – вони безпосередньо асоціюються із системою, яка загубила потенційно багату країну. І зовсім інша справа – армія.
Не так давно, у березні 2013 року, Сергій Рахманін написав цікаву статтю «Спасавець на білому танку», де міркував про можливість військового перевороту за часів зрілого Януковича. Висновки майстра вітчизняної журналістики були невтішні: у військових «немає вождів, немає мізків, немає інструментів, немає електоральної підтримки… – танки не заведуться; – солдати розбіжаться; – офіцери не зберуться; – генерали побіжать «здавати» один одного після першого таємного зібрання.
Не є експертом у військовій сфері, але на основі наявної інформації ризикну зробити висновок: ця армія не загрожує владі. Хоча б через відсутність необхідної для путчу готовності військових гинути й убивати. А можливо, й здатності застосовувати зброю». http://zn.ua/columnists/spasitel-na-belom-tanke-118131_.html
І ось не пройшло й двох років, як ситуація кардинально змінилася: з танками все більш-менш. І якщо після Іловайська, ДАПа й Дебальцева є сумніви щодо здатностей вищого командування, то немає ніяких сумнівів у мужності й героїзмі солдатів та офіцерів. Армія довела, що вміє воювати. Ставлення до армії – як з боку суспільства, так і з боку влади – теж сильно змінилося. Волонтерський рух, який отримав масову підтримку, став паралельною службою тилу. Влада теж всіляко опікується армією, а президент клянеться їй у любові й з високих трибун клеймить попередників за «безглузду політику абсурдного пацифізму» (хоча такі обличення з уст Порошенка скоріше кумедні – адже, по суті, він продукт двох десятиліть цієї політики).
Однак за всіма славослів'ями й реверансами на адресу армії відчувається, що влада ставиться до військових з остерігою й недовірою. Показово, що за президента Порошенка армійські генерали не очолювали Міноборони! І Гелетей, і Полторак є вихідцями з МВС – репресивної структури, яка тісно пов'язана з нинішнім політикумом, близька й зрозуміла йому. Не менш показово, що ніколи на чолі обласних військово-цивільних адміністрацій не ставили військових – якщо їх і очолювали генерали, то знову ж таки міліцейські. І справа тут, видимо, не лише й не стільки у відсутності серед військових підготовлених кадрів. Складається враження, що влада бачить в армії потенційну, поки що приховану, загрозу для себе. Правда, що стосується особистих якостей генералів, то характеристика, дана Сергієм Рахманіним, у цілому вірна. Безумовно, через близькі зв'язки з владою, армійська верхівка заражена тими самими хворобами. Там діяла та сама негативна селекція. Однак є важливий нюанс: часто (і навіть, як правило!) військові перевороти – справа рук не генералів, які в масі своїй не бажають ризикувати кар'єрою, а їхніх однолітків нижчим чином.
І взагалі, як зазначає автор дослідження «Державний переворот: Практичний посібник» Едвард Люттвак, «капітани й майори з куди меншим ентузіазмом підтримують діючий режим, ніж полковники». Проте він тут же зазначає, що у капітанів куди простіше, ніж у полковників, вирвати з рук плоди перевороту.
Важливо врахувати, що взяти владу в свої руки – мало. Необхідно уявляти, як її утримати й що з нею робити. Діяти за принципом столітньої давності – «оголосити щось на кшталт диктатури, а там видно буде» – у нинішніх умовах зовсім безперспективно. Також військовий переворот приречений на провал, якщо армія здійснить його, виходячи з корпоративних інтересів або з метою, яка неприйнятна для більшої частини суспільства. У цьому плані повчальний приклад 95-річної давності – путч Каппа в Німеччині. Навесні 1920 року, спираючись на добровільчі формування, лідер Німецької вітчизняної партії Вольфганг Капп і командуючий берлінським округом генерал Вальтер Лютвіц без труда взяли під контроль столицю.
Президент і уряд втекли, закликавши армію придушити путч. Однак начальник штабу Рейхсверу заявив, що солдати не будуть стріляти в солдатів. Здавалося б, справа в шапці! Однак путчисти не змогли сформувати якось авторитетний уряд. Їхні реваншистські цілі втомлене після Світової війни суспільство не сприйняло – і в відповідь путчисти отримали загальнонаціональний страйк. Держапарат їх теж не слухав. Так що через тиждень після захоплення влади лідери путчу втекли у Швецію, а добровольці складли зброю. Не менш показовий приклад із недавної французької історії. У 1961 році армійські генерали, обурені рішенням президента де Голля визнати незалежність Алжиру (де тоді проживало 1,5 мільйона французів), підняли мятеж. Спираючись на бойові частини, вони без труда взяли під контроль ситуацію в Алжирі. Однак путч у метрополії повністю провалився – суспільство й мобілізовані солдати були не в захваті від війни (хоча до того часу французькі військові фактично одержали військову перемогу). І хоча армійське командування спочатку намагалося займати вичікувальну позицію, однак де Голль зумів взяти ситуацію під контроль.
Після його телеозвернення у Франції почалися масові акції протесту й страйк, до якого приєдналися навіть багато держслужбовців в Алжирі. Врешті-решт, уже на шостий день керівники мятежу здалися або втекли.
Що стосується України, то, безумовно, немає ніяких підстав бачити в армії панацею від наших бід і проблем. До того ж, як розповідають ті, хто потрапив в армію за мобілізацією, там хватає глупості, формалізму й солдафонства. Але навряд чи все це гірше й небезпечніше за ту паскудність, яка творится у парламенті, у уряді або на національній раді реформ. До того ж, через об'єктивні причини, саме армія зараз найшвидше змінюється на краще. Армія навряд чи може вирішити проблеми, що стоять перед країною. Але в перспективі вона цілком могла б стати каталізатором для таких рішень. Армія могла б перезапустити політичну систему, стати дієвим, а не карикатурним люстратором для правлячої еліти. Тим військовим, які вирішаться «вийти на площу», необхідно розуміти, що влада – не самоціль, а інструмент, який треба передати в руки тих, хто вміє ним ефективно користуватися.