Представниця «Харківської правозахисної групи», адвокатка Анна Литвин два роки займається правами ув'язнених у зв'язку зі змінами до статті 24 Кримінально-виконавчого кодексу, яка дозволяє відвідування колоній «перевіряючим» з числа правозахисників та громадських активістів. За цей час вона побувала у двох десятках місць позбавлення волі у Житомирі та Чернівцях, Хмельницькій, Харківській та Дніпропетровській областях.
На запитання про перше враження адвокатка розповідає, що представники адміністрації колоній були однозначно не раді їхньому приїзду, а засуджені були налякані та не хотіли йти на контакт, побоюючись, що після від'їзду гостей їм буде гірше. Щодо ситуації з правами людей у колоніях, Литвин характеризує її як дуже складну. Продовжуються маніпуляції: якщо засуджений веде себе добре, йому дозволяють зробити передбачений законом телефонний дзвінок близьким, якщо він не влаштовує адміністрацію — дзвінок забороняють. Харчування залишається на ненадлежному рівні. У день відвідування завжди дають передбачений законом обсяг хліба, але після від'їзду правозахисників пайку урізають. Траплялося навіть, що поки вони перебували в їдальні, давали нормальний шматок, а коли виходили — режуть навпіл.
Нарушення величезні у сфері роботи: люди працюють по 6–7 днів, повний робочий день, а платять їм за це на місяць 30–40, іноді 10 гривень на місяць. Є жіноча колонія, де 1 гривню виплатили засудженій за місяць каторжної праці.
На запитання про можливість такої зарплати в Україні Литвин пояснює, що в законі прописано, що колонія має право стягувати з засудженого грошові кошти на утримання. Тому є засуджені, які працюють вдень і вночі, їм показують занижену виробіток, щоб платити менше (скільки хто насправді виготовив виробів — ніхто не знає), і робітник насправді отримує мізер. Виходить, що 300 людей працюють, з них все висчитують і залишають на рахунку 1–40 гривень. Але є й багато таких, хто не працює, і у них нічого не висчитують. Адвокатка звертається з приводу дискримінації: чому одних повністю утримує держава, і вони мають від родичів ананаси та ковбасу, а з інших «дерете три шкури», вони приречені на рабський труд і не можуть собі навіть чаю купити зі своєї зарплати.
Нарушення трудового законодавства носять системний характер. Там величезний пласт порушень: на 80% виробництво в колонії нелегальне і йде в кишеню начальству. Часто начальник, виходячи з колонії, навіть забирає з собою виробництво. Робочий день на такому таємному виробництві може тривати 10, 20 годин. А травма на виробництві взагалі не фіксується. Доходить до абсурду: людина втратила руку на виробництві, а залишившою рукою пише, що сама себе поранила, випадково, і претензій не має. Є й така проблема: у засуджених немає трудових книжок, і всі роки, які вони проводять у ув'язненні, працюючи з ранку до ночі, їм не зараховується трудовий стаж.
Одного разу правозахисники зафіксували нічну роботу. Фіксували, як засуджені без спеціального одягу з порушенням умов безпеки працювали в цеху гальванізації (без рукавиць покривали метал — це шкідливе виробництво). Оформлені вони хитро: є договір між промислової зоною колонії та самою колонією на поставку засуджених для роботи. Поставляють робітників, як товар, на «ліві» виробництва, і ніхто це не контролює. І їх не прагнуть випускати за УДО (умовно-дострокове звільнення), адже безплатні робочі руки — це ресурс. Щоб вийти раніше, треба або повністю покоритися адміністрації, або дати хабар. Є у них ще таке поняття, як «відпрацювання» — це взагалі безплатно.
Якщо не хочеш — одразу йдеш у одиночну камеру за «відмову від законних вимог адміністрації». На таких «відпрацюваннях» займаються облаштуванням території. В одній колонії, коли керівництво приїжджає, засуджених виставляють у ряд перед начальством і наказують мести: «Цар йде!». Це вже з метою принизити. Там все на тому побудовано: не хочеш принизити — плати, або здавай товаришів.
На запитання про раптову смерть 26-річного Макара Колесникова в Лук'янівському СІЗО під новий рік Литвин відповідає, що найчастіше в місцях позбавлення волі люди вмирають від раптового серцевого нападу. А допомогу неможливо добитися. Якщо в свята комусь стане погано — це найнебезпечніший час. Тому що викликати лікаря можна добу і за цей час не раз умерти. У умовах слідчого ізолятора немає можливості лікуватися. Там можуть дати таблетку парацетамолу або прислати виміряти температуру, у рідких випадках викличуть «швидку». До засуджених можуть приходити лікарі зі волі за гроші їхніх родичів.
Много залежить від статусу засудженого: якщо близьких немає, грошей немає, то, за мірками контролерів — це не людина, до нього ставлення, як до порожнього місця.
На запитання про те, що щодо смерті цього хлопця проводять акції, він причислений до політв'язнів, а родичі не вірять у серцевий напад, Литвин розповідає про іншу трагедію. У Хмельницькому СІЗО забили до смерті молотками Андрія Данилюка — якби його тіло дружина не сфотографувала, і ці фото не опинилися в соцмережах, теж сійшло б за смерть від серцевого нападу. Пройшло більше 2 місяців — ніого не посадили ні за вбивство, ні за перевищення повноважень. Ніхто не несе відповідальність і після того, як це вийшло в ЗМІ.
Тепер тиражують версію, що він напав на співробітників, а ті себе захищали молотками. А в Бердянській 77-й колонії Микола Молоков та ще 12 засуджених були побиті за місцевою «традицією». Молоков — єдиний, хто погодився про це розповісти і зняти побої. Засуджений весь синій, а перевищення повноважень немає. А чому дивуватися — якщо за вбивства на Майдані не садять, хто посадить за побиття та вбивства в колонії?
На запитання про найкричущіші проблеми української пенітенціарної системи Литвин називає кілька. Перша, на її думку — це проблема професійної деформації людей, які там працюють: багато хто з них просто втратили людські риси. Є співробітники з величезними комплексами та страхами, які готові знущатися над іншими людьми, підвищуючи свою самооцінку. І так само є бажаючі йти туди на тисячу гривень зарплати в розрахунку на корупційні доходи.
Проблема № 2 — корупція: там мільйонні обороти і не тільки нелегальне виробництво. Кожен запрет — на горілку, на мобільник тощо (точніше — платне порушення запрету) дає СІЗО на місяць до 2 мільйонів гривень прибутку. А як роблять ремонти в колоніях? «Нагинають» родичів засуджених, а те, що з держбюджету надходить на ремонт — обналічується і йде в кишеню. Якщо копнути глибше, то й медикаменти закупляються на колонію, але їх немає. Ось чим мають займатися прокурорам, а не заробляти собі на чергову машину.
Третя і головна, на думку Литвин, проблема — це медицина. Вони не можуть сказати, скільки людей вмирають через відмову в медичній допомозі, але вона вважає — більшість. Родичі (у кого вони є), розуміючи ризик для життя, готові віддати останню гривню, і це теж на руку співробітникам пенітенціарної служби. Вона знає людину, яка вмерла в СІЗО від ВІЛ, щодо якої Європейський суд з прав людини визнав порушення («Кац проти України»). Подали в його інтересах скаргу, Євросуд винес компенсацію, але запізно — людини вже немає, вмерла. І справа онкохворої жінки з ВІЛ, щодо якої розгляд у Євросуді ще йде. Вони звернулися зі заявою, щоб її звільнили за висновком лікарської комісії. Прийшли до судді — судді зайнята. Потім судді у відпустці. І байдуже, що йдеться про життя та смерть. СІЗО пише довідку про те, що людині загрожує смерть, низка серйозних захворювань і треба розглянути якнайшвидше, у стислі терміни, а суд не поспішає.
Рік її катали по країні, потім привезли в онкологію для засуджених, і там уже вони добилися, що її звільнили. Система така: коли людина хвора, колонія по ній посилає заявку в Київ, там місяць розглядають — вирішують, куди б її відправити лікуватися. При цьому не паряться: лікує чи установа такі захворювання чи ні. Скільки випадків, коли людина 8 місяців хворіє в очікуванні і скитається по етапах — з однієї установи в іншу. І в цей час ніхто не збирається її лікувати. Нарешті установа дає висновок: «А ми не лікуємо таке», її везуть назад туди, звідки вона прибула. І знову в Київ відправляють заявку, і знову місяць бідолаха чекає — куди ж його тепер.
Генпрокуратура, до речі, підтверджує, що ненадлежний рівень надання медичної допомоги — головна причина смертності в місцях позбавлення волі. У Дніпропетровській області є колонія № 45, куди привозять вмирати, де є своє кладовище та трактор, щоб копати могили. Вона відома на всю країну як колонія інвалідів. Там люди без рук і ніг, є лежачі після інсультів. Вони не вчинять злочинів, навіть якщо дуже захочуть, але чому ж їх не звільняють?
Тут є нюанси: не хочуть хвилюватися. До того ж на кожного отримують з бюджету гроші та медикаменти. Нарешті, часто такої людини некуди діти — у неї немає ні дітей, ні батьків. Литвин була в тій страшній колонії — там самі роблять труни та хоронять за допомогою трактора. Керівництво розповідало, що найкоротше перебування засудженого у них тривало дві години. Тобто людину привезли, як собаку викинули, і вона вмерла. Привезли фактично мертву. Весь дух тієї колонії насичений смертю.
І це при тому, що смертної кари в країні немає. Департамент з виконання покарань не боїться статистики смертності? Вона повторює: якщо за людину ніхто не хвилюється, якщо нікому за неї замовити слово, то вона буде просто вмирати, і керівництву за це нічого не буде. Бояться смерті публічних людей, а смерті простих людей — навіть не соромляться. Скажуть, що засуджений не звертався і раптово вмер. То, що він добу добивався медичної допомоги — це ніде не фіксується, а словам засуджених немає віри.
Багато випадків смерті діабетиків через те, що не приносять інсулін. Потім фельдшер скаже: «А я приношу — він відмовляється», і ніхто не звернув увагу, що акт не складений ні разу. Вона знає випадок, коли людині відмовляли в праві тримати ліки-«брызгалку» для астматиків і людина вмерла внаслідок астматичного нападу.
Психічні захворювання поширені в місцях позбавлення волі? Нерідко в місцях позбавлення волі люди стають душевно хворими. Але прокуратура, яка здійснює нагляд, і керівництво колоній не подають документи для направлення таких людей у психіатричні лікарні. Іноді дивуєшся: він на волі ще був божевільний — як його могли визнати осудним і посадити в одну камеру до здорових? Але й таке трапляється. Вона знає випадок, коли півроку шизофренік гонявся за дівчиною, переслідував, убив, і зробив з її черепа попільницю. З черепа нібито дуже любимої! Цього хворого шизофренією визнали осудним і посадили до нормальних людей. Засуджені бояться поруч з ним перебувати, і вона їх розуміє. Особливо в умовах довічного ув'язнення, де камера мала — це взагалі кошмар. Таких треба утримувати в спеціальних установах. Тут ще біда, що в нашому кримінальному праві немає такого поняття, як обмежена дієздатність, а є тільки «дієздатний» або «недієздатний». І в результаті буває, що засудженого вивели в промзону, а він раптово почав гонятися за іншими засудженими з топором.
20 років тому засуджені найчастіше страждали від туберкульозу. А тепер? У неї був знайомий юрист, гідна людина, який заразився туберкульозом у СІЗО і вмер уже після того, як його звільнили. Там же все в плісені, там страшні умови. Але старі, давно відомі проблеми все ж таки вирішуються. Тепер багато людей займаються програмами для наркозалежних, програмами боротьби з туберкульозом, з ВІЛ (йде боротьба на держрівні, закупляються медикаменти). Але є захворювання такі, як, наприклад, гепатит, щодо яких немає держпрограми. І засуджений з гепатитом кинутий на произвіл долі. Шкірні захворювання відносяться до таких, які не лікують, та й немає можливості за ґратами займатися їхнім лікуванням (немає умов просто виходячи з внутрішнього розпорядку). А найстрашніше — що людське життя не варто й гроша.
У СІЗО, де утримуються люди, щодо яких немає і, можливо, ніколи не буде вироку (оскільки вина не буде доведена), умови значно гірші, ніж у колоніях для вже засуджених. Ті знущання, через які люди проходять у СІЗО, можна прирівняти до катувань. У неї був підзахисний, який майже 8 років без вироку просидів, прокуратура 6 разів змінювала обвинувальний висновок, після того як судді повертали їм справу на доопрацювання. А максимум за статтею був 10 років. Тобто він 2 рази мав можливість вийти на волю умовно-дострокове, якби був засуджений. Його випустили на тій підставі, що відсидів ¾ можливого максимуму.
Новий закон «День за два», який дозволяє прирівняти добу в слідчому ізоляторі до двох діб у колонії — це прорив? Вона думає, що цей закон справедливий і правильний, а система утримання людей, щодо яких не винесено вироку, є недопустимою. У слідчих ізоляторах та ізоляторах тимчасового утримання часто принижують людську гідність невинних. Людину відправляють у СІЗО, щоб знищити її як особистість, надавити на неї, і тому подібне.
Новий КПК передбачає альтернативні запобіжні заходи та заходи покарання. Досить широкий спектр. А яка тенденція — скорочується «населення» тюрем та колоній? Скорочується, оскільки багато суддів застосовують Європейську конвенцію про захист прав людини. Але разом з тим переслідування неугодних продовжується. Таким, наприклад, дають нереальний залог — як бійцю з батальйону Кульчицького з зарплатою 2 тисячі гривень суд визначив залог у розмірі 1 млн 300 тис. гривень (більше, ніж міністру МЧС). Добре, що з введенням закону «День за два» почали більше звільняти засуджених, тому що їм тепер перераховують строки з урахуванням уже відсиджених у СІЗО. І тут виникає нова проблема — не працює соціальна адаптація цих людей. Буває, що людину випустили, вона на одному вокзалі, на іншому переночувала, і ось вона на вулиці. Так не повинно бути. Мають бути центри для бездомних та допомога таким людям на перший час.
Вихід на волю людини, яка довго перебувала в колонії — величезний стрес. У неї недавно звільнився чоловік, який нічого не бачить далі 20 метрів і йому треба привикнути до відкритої території, до людей. Дуже радує те, що засуджені, які звільнилися, організуються в громади на захист своїх прав та прав тих, хто тепер перебуває в колоніях. І вона сподівається, що це допоможе звернути увагу на проблеми, якось змінити ситуацію.
Але система не просто сильна, вона мстить. Приклад — історія з колонії № 58 (Хмельницька область). Там був великий скандал минулого року: незаконна вирубка лісу, нелегальне виробництво. А недавно підставили людину, яка піднесла цю проблему і добилася зняття керівництва. Вона тепер сидить у СІЗО, підозрюється в хуліганстві. Нібито напала на співробітника прокуратури. А насправді — винна тим, що завадила комусь заробляти.
Бесіду провела Тетяна Заровна, «ОРД».