Питання про включення до Конституції так званого «особливого статусу» підконтрольних бойовиками районів знову набуває актуальності. За чутками, у Порошенка вже знайшли 300 голосів, щоб у лютому закріпити в перехідних положеннях Конституції України Закон про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донбасу. У цьому питанні тиск на Україну здійснює Захід, який хоче позбутися набридлого «українського питання», виглядаючи так, ніби те, що відбувається на сході нашої країни, – це історія внутрішніх відносин.
Але що думають про «особливий статус» Донбасу в самому Донбасі? Редакція розпитала людей найрізноманітніших переконань, які мають авторитет і знання ситуації всередині «ДНР». Серед них – люди, які через обставини прив'язані до Донецька, і ті, хто вимушено покинув малу батьківщину, але регулярно перетинає лінію розмежування. Поглядів на питання виявилося стільки ж, скільки й опитаних. Загалом головною перевагою вважають мир. Живучи категорією «ще один день прожитий, і слава Богу», донецькі мешканці розуміють, що можна й з нечистою силою «особливий статус» підписати. А головним недоліком вважають заморозку ситуації невизначеності на невизначену кількість років. «ОРД» пропонує думки людей із полярними переконаннями, яким немає потреби брехати й робити піар, ми наводимо ці думки без скорочень і анонімно, щоб щирість не завдала авторам шкоди.
Волонтер, постійний мешканець Донецька: «Цей закон – необхідність, зумовлена зовнішнім управлінням України. Судячи з коментарів у соцмережах, багато хто не радий такому закону. І мешканці окупованих територій, гадаю, в більшості теж його не розуміють. Але, з іншого боку, завтра 22 січня – річниця трагедії в Боссе, коли внаслідок мінометного обстрілу одночасно загинуло кілька десятків мирних жителів. Якщо цей закон зможе гарантувати, що перестануть стріляти – однозначно він потрібен. Тільки я не вірю, що, прийнявши цей закон, Україна гарантує нам, вимушено перебуваючим на окупованій території, безпеку. А поки що… Ми будуємо громадянське суспільство, і за два роки вже багато чого зробили у формуванні політичної нації. Громадянське суспільство має дозріти до певного рівня усвідомлення. А всім, у кого з цього приводу депресія – радю відкривати «офіційний сайт ДНР» і читати донецькі новини про «успішне будівництво державності» – дуже тверезить, одразу розумієш, що за лінією розмежування, в Україні – життя, тут – імітація».
Журналіст «ДНР», ідейний прихильник: «Мені важко судити про цей закон, але як його не назвеш – на нашій ділянці все одно вже не українське управління і такі ж настрої. Хоч особливий статус, хоч територія України, хоч автономія. По суті, для мене особисто це вже не суттєво у світлі загальних тенденцій внутрішньої та зовнішньополітичної ситуації. У мене вже немає жодних сумнівів у тому, що тут у нас у Донецьку України немає і не буде. Ще рік тому, півроку тому – сумніви були, тепер – ні. І чим голосніше звучить риторика, що «південний схід – це Україна», тим міцніше в цей час південний схід прив'язується до Росії. Якщо раніше народ голову посипав, то тепер посміхаються, переважно. Так, наше політичне й економічне майбутнє непередбачуване. І якщо ми залишимося у вигляді цього огризка – то майбутнє вийде не дуже. Але коли в «ДНР» буде вибудована й обкатана система управління, фінансування, зовнішньополітичних зв'язків (що відбувається й дуже активно), тоді обережно почнуть ковтати інші куски. Можливо, тоді буде якийсь автономний округ, відведення військ і таке інше. Тому що на нашому куску немає, по суті, придатних підприємств, родовищ тощо, але багато людей. Якщо брати – то лише як плацдарм для закріплення. Що й відбувається. Поки що по краях тягнуть волину».
Місцевий пенсіонер-«бандерівець»: «У 2005 році Ющенко віддав ці «райони» Ахметову без жодних законів, а особливості були в повній красі. Все повторюється. Ці Захарченки та їхня «вимога» російського світу – це все ахметовське. Достатньо згадати, як Пушилін з Ахметовим на «переговори» ходили до Яреми в квітні 2014-го, коли той прилетів ночі на 7 квітня, щоб штурмом взяти ОДА, а йому не дали. Тепер Ахметов та його банда отримують саме те, через що вони й підтримували «російську весну». Але через зміни в Конституцію».
Донецький підприємець, воював проти України в армії «ДНР»: «Не буде окремих районів, по факту існує «Л-ДНР». Так, у вигляді суррогату. Але це не Україна, називайте як хочете! Це розв'язує саме нам руки по факту. Ми зможемо відкрито переміщатися. Зі всіма наслідками. Ми й тепер можемо їздити. Гроші вирішують. А потім зможемо й без грошей. Якщо закон прийматимуть. Але я сумніваюся, що прийматимуть».
Прихильниця України, безробітна середнього віку, яка не виїжджає з Донецька: «Я за «геноцид» (як я його в гуманному вигляді розумію): за перекриття економічних відносин і за повну відповідальність «місцевої влади» за все, що відбувається в «ДНР». Але це за умови, що буде гуманітарна допомога від України, і коли можна буде показати людям: Україна вас не забула, вона вас потребує (на жаль, я розумію, що це моя мрія – повний нуль). А особливий статус я не хочу й категорично проти. Але, виходячи з реалій, на жаль, це найменше зло. Головне – це «найменше зло» обмежити за часом, наприклад на 2–3 роки. Але Путін хоче закріпити це зло назавжди. Мені здається, що всі, хто живе в Донецьку «проукраїнці», саме такої думки: треба визначити строки «особливого статусу». Ми готові терпіти, ми захопимо повітря в легені, ми-то трохи потерпимо. Якщо будемо розуміти конкретний строк, дату. Який сенс інакше в тому, що до цього 2 роки терпіли? А раптом ми нікому не потрібні? Ось такі думки виникають постійно – що Україна хоче від нас позбутися. Якщо дійсно хочете відрізати – чесно скажіть нам про це. Саме ми й це зрозуміємо. Нам найстрашніше бути в невіданні й недомисліні. І все ж таки краще «особливий статус республіки», ніж відкрита війна. Для військового рішення жодна зі сторін не має достатньо сил».
Активіст толерантної до «ДНР» групи «Відповідальні громадяни»: «Я думаю, що всі ці телодвижіння – це спроба потягнути час в умовах, коли майбутнє хоча б через рік ніхто не бачить. Якщо прочитати сам закон про особливості місцевого самоврядування, то там нічого екстраординарного немає. У тому вигляді, в якому він зараз, його скоріше на боці «ДНР» і «ЛНР» не прийматимуть, ніж він становить небезпеку для України. Глобального рішення в цьому законі немає. На більш віддалену перспективу зараз ніхто не дивиться. Але якщо це дозволить деескалувати ситуацію, треба вітати цей крок. А люди, які вітають блокаду, виглядають дуже дивно. Видимо їм подобається, що українські виробники втратили ринок збуту на 3–5 мільйонів людей, а російські навпаки придбали. І що мешканці Донбасу все більше виходять з української повістки дня. Шкодую, що ніколи не бачив у Донецьку гуманітарну допомогу від України. Все, що бачив, – це приватна, міжнародна або російська допомога. Про цю помилку уряду України в один голос говорять усі міжнародники».
Донецький підприємець, який вважає себе патріотом Донецька: «Оскільки я тупа вата й совок, для мене ідеологія й символіка мають дуже важливе значення. Тобто хочеться, щоб чорно-червоних прапорів і пам'ятників Бандері навколо не було, а радянську символіку й пам'ятник генералу Ватутину, убитому бандерівцями, ніхто не чіпав. Заради цього я готовий терпіти тяготи й лишення будь-якого статусу, який дозволив би не перебувати в тій інформаційній й ідеологічній атмосфері, яка для мене неприйнятна. Якщо ця ідеологія прийде й сюди, доведеться виїхати кудись у РФ або РБ. Для мене українські націоналісти й бандерівці – це передусім ті, хто спалював Хатинь, розстрілював євреїв у Бабиному Ярі, знищував єврейську громаду Сталіно в окупації».
Пенсіонер з окупованого Тореза («ДНР»), який побував у підвалі у «ДНРівців»: «У Торезі живе досі путиніст, який розбив мені обличчя та вийшов до макак «ДНР» у балаклавах, заявивши «візьміть, там правосек» – виходить (з цього нового закону) його не можна притягнути до кримінальної відповідальності??? І ця тварюка буде й далі зомбувати дітей та громадян на посаді директора палацу культури!
Шахтар із міста Димитрова (під контролем України): «Влада провокує людей, щоб ті самі влаштовували самосуд над зрадниками. А останні нехай самі обирають, що їм краще – охорона у в'язниці – чи свобода бути покараними народним судом».
Правозахисник із донецькою пропискою: «Особливий порядок місцевого самоврядування? Окей. Питання лише в тому, хто буде управляти? Впевнений, що буде й особливий статус, й амністія. Все давно вирішено. Україну розвалюють різними способами – і це теж варіант. Порошенко готовий підписати й статус, й амністію, а далі ділити остатки країни на удільні князівства. Україна вже втратила території – це дасть можливість усім іншим вимагати собі особливого статусу. 500 дебілів влаштують бардак у будь-якому регіоні при підтримці влади, і все буде так само, як у Донецьку. Розвал України – це керований процес. Мінські домовленості – шанс для «Л-ДНР». Тому вони вимагають їх виконання. Шанс уникнути покарання, з пособника й колаборанта стати чиновником регіону з особливим статусом. Тут у «ДНР» вже інфраструктура, податки, митниці, фіскали, прокуратура, поліція, армія, і бандити при владі. Все схоже на Україну. Для мене Захарченко нічим не гірший за того ж депутата Семенченка. І біда в тому, що «свої» бандити при владі не смущають народ ні в Києві, ні в Донецьку. Так що домовляться вони про розрив України на кілька кусочків, і навіть уже домовилися. Саме тому території не звільняються. Заважають, звичайно, патріоти – але їхня кількість зменшується – передова, в'язниці, вбивства… По ділах їх пізнаєте їх».
Татяна Заровна, «ОРД».