Алексей Пукач під час засідання Верховного суду 27 травня 2021 року. У 2016 році Пукач програв апеляцію та п'ять років писав скарги на вирок до Верховного суду. 3 червня суд нарешті почав їх розглядати. Пукач добивався скасування вироку за умисне вбивство або принаймні повторного розгляду справи в апеляційному суді. У найсприятливішому для нього варіанті Пукач сподівався, що одразу ж вийде на волю, якщо Верховний суд скасує вирок. У 2017 році йому зараховано шість з половиною років у СІЗО як 13 років тюрми за Законом Савченко. Ще п'ять років Пукач відбув після набрання вироком законної сили. Разом це становить 18 років — більше ніж строки, до яких суд засудив колишнього генерала за інші злочини — перевищення службових повноважень та зловживання владою. Вирок колишньому генералу оскаржив і Алексей Подольський — журналіст, якого Пукач з підлеглими викрали та залякували в лісі в липні 2000 року. До того, як вбили Гонгадзе. Несподівано, Подольський також хотів, щоб справу Пукача повернули на повторний розгляд в апеляцію. Там, сподівався журналіст, розберуться, чи були у його викрадення та вбивства Гонгадзе замовники.
У свою чергу прокуратура наполягала — суд повинен Пукачу й Подольському відмовити та залишити вирок генералу в силі. Таку ж позицію займає вдова засновника «Української правди» Мирослава Гонгадзе. Журналіст видання «Грат» Максим Каменев стежив за засіданнями суду й розповідає, як колишній міліцейський генерал намагався переконати суд скасувати його вирок та чи розкаявся він при цьому у своїх злочинах.
На засідання суду Алексея Пукача приводять п'ять конвоїрів. Коренастий чоловік з лисиною в одноразовій медичній масці, смугастій сорочці та закатаних джинсах входить в «акваріум» з портфелем і чорним поліетиленовим пакетом. Йому зараз 68 років, останні 12 років він провів за ґратами. Перед початком засідань Пукач виконує один і той же набір дій: дістає з пакета пластикову пляшку з водою, а з портфеля — ксерокопії документів. Це фрагменти 119 томів його кримінальної справи. Пукач педантично розкладає їх стопками на лавці. З собою у колишнього генерала зазвичай ще рукописні зошити та Кримінальний кодекс УРСР у редакції 1960 року. За ним вісім років тому він отримав довічний вирок і втратив звання.
Пукач відбуває покарання в Чертківській колонії в Тернопільській області. Але в останній час, коли суд почав засідати раз на тиждень, його знову перемістили в СІЗО СБУ на Аскольдовому провулку в Києві. Тут він сидів до вироку. Конвоїри не перешкоджають Пукачу спілкуватися з усіма охочими. Зазвичай перед засіданням він обмінюється кількома репліками зі своїми захисниками — Григорієм Демиденком та Володимиром Нестераком, які по черзі підходять до вікна «акваріума». Вікно відкрите протягом усього засідання — Пукач скаржиться на погане слухання. Судді й виступаючих він слухає, повернувшись до вікна лівим вухом. Григорій Демиденко захищає Пукача вже в третьому процесі. Адвокат за призначенням він ще пам'ятає закриті засідання Печерського суду. Володимир Нестерак — колишній працівник прокуратури пише про Пукача книгу. Адвокатської ліцензії у нього немає, але Кримінальний кодекс у редакції 1960 року дозволяє виступати захисником будь-якому громадянину. Засідання суду відкриті, але на них майже не ходять журналісти. Іноді хтось з них підходить до вікна й задає Пукачу питання. Колегам Георгія Гонгадзе він зазвичай повторює один і той же текст: він чесна людина, генерал, який любив свою роботу й жив нею.
Вспоминає своїх родичів, які жили в нужді й майже всі померли, поки він сидить. Дітей, які рано посивіли. При згадці про Георгія Гонгадзе колишній генерал зазвичай кричить, що той шпигун і злочинець. Потім уважно дивиться в очі й починає грубити: «Звідки ти? З якого продажного медіа? Хочеш сенсацію? А я хочу істини!». Діти Пукача, дві дочки-близнюки в суд до батька не ходять. Нестерак говорить, що вони багато років тому змінили прізвище й живуть своїм життям. Група підтримки Пукача — два невиразні чоловіки передпенсійного віку. Вони не пропускають засідань, але з Пукачем практично не спілкуються. Лише після того як він 10 червня годину виступав у суді, один з них після засідання підійшов до вікна й підбадьорив колишнього генерала.
За майже 21 рік з моменту вбивства Георгія Гонгадзе Алексей Пукач так повністю й не визнав свою вину в цьому злочині. У 2013 році в Печерському суді він стверджував, що вбити журналіста його змусив міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, який очолював МВС у 1995–2001 роках. Для цього той нібито навіть побив Пукача у своєму кабінеті, а потім по телефону доповів президентові Леоніду Кучмі, який був президентом України у 1994–2005 роках, що виконає завдання вбити журналіста.
«Про мотив і про умисел запитайте Литвина й Кучму», — сказав Пукач. Леонід Кучма й Володимир Литвин вину у вбивстві Гонгадзе заперечують. У 2011 році прокуратура відкрила справу проти Кучми — його підозрювали в «незаконних діях щодо журналіста Гонгадзе». Але Печерський райсуд Києва зобов'язав обвинувачення закрити справу у зв'язку з відсутністю законних доказів його вини. Через два роки після вироку, 15 грудня 2015 року, оскаржуючи вердикт у Київському апеляційному суді, Пукач змінив показання. Він заявив, що вбивство Гонгадзе — випадковість. Колишній генерал не заперечував, що разом з підлеглими — Олександром Поповичем, Миколою Протасовим та Валерієм Костенком 16 вересня 2000 року викрав журналіста й вивіз його в ліс неподалеку від села Суходоліськи в Білоцерківському районі Київської області. Але цього разу Пукач стверджував, що лише хотів змусити Гонгадзе співпрацювати, щоб з його допомогою розкрити організовану злочинну групу або шпигунську мережу. За новою версією Пукача засновника «Української правди» випадково вбив його водій Олександр Попович.
Той нібито ударив журналіста каблуком чобота в шию й зламав йому кадик. Попович — один з ключових свідків у справі Гонгадзе. Його, Протасова й Костенка судили у 2006–2008 роках. Усі троє показали: Гонгадзе вбив Пукач — саме він зламав кадик журналісту, коли душив його ремінцем. Поповича й Костенка суд засудив до 12 років позбавлення волі, Протасов отримав 13 років. Він помер у тюрмі у 2015 році. Попович і Костенко відбули покарання й уже вийшли на волю. В Апеляційному суді Києва Пукач підтвердив, що викрадав Гонгадзе за наказом Кравченка, але відмовився уточнити, який саме він був. Зміну показань колишній генерал пояснив просто — оговорити себе й Кравченка під час першого процесу його змусили працівники Генеральної прокуратури. Нібито його днями тримали в підвалі будинку генпрокуратури на вулиці Резницької й змушували підписувати заздалегідь написані протоколи допитів. Тиснули правоохоронці нібито й на його дітей. «У мене діти в 20 років стали сивими», — повторював Пукач. Він стверджував, що в Печерському суді оговорив себе, щоб не оговорювати деяких впливових політиків, на яких, як на учасників вбивства Гонгадзе, від нього вимагали прокурори.
Оговорив чи він Кравченка, Литвина й Кучму, назвавши їх замовниками злочину, Пукач не уточнив. У Верховному суді Пукач знову заявив, що Гонгадзе вбив Попович, і попросив колегію суддів на чолі зі Станіславом Голобуцьким скасувати йому вирок за умисне вбивство. Він визнав себе винним лише в перевищенні службових повноважень, які спричинили тяжкі наслідки (частина 2 статті 166 Кримінального кодексу). «Оскаржуваний вирок містить недопустимі докази, зібрані з порушенням вимог закону», — сказав Пукач. Перекладає вину на своїх підлеглих і в історії з викраденням Алексея Подольського. У Верховному суді він визнав, що разом з двома своїми працівниками — Олегом Маринякомі та Миколою Наумцем викрав журналіста. Зробити це Пукачу доручив глава апарату МВС Едуард Фере. А ось побив журналіста й забрав його гроші — Наумець, поки Пукач і Мариняк прогулювалися неподалеку. У Печерському суді Пукач визнався, що особисто бив Подольського гумовою дубинкою.
У Верховному суді він сказав, що в липні 2003 року був у командировці в Криму, а коли повернувся — документів уже не було. Але в цьому випадку Пукач вважає, що міліціонери діяли законно — знищувати матеріали їх зобов'язував якийсь секретний указ 1992 року. Документ нібито встановлював, що матеріали спостереження потрібно зберігати два роки, після чого знищувати. Печерський суд встановив, що Пукач особисто розпорядився знищити три томи матеріалів спостереження за Гонгадзе. Прокуратура вважає, що вина Пукача доведена. Прокурор Олег Троян 17 червня заявив, що вина Пукача як у викраденні й побитті Подольського, так і вбивстві Гонгадзе й знищенні матеріалів спостереження повністю підтверджена. Зокрема показаннями Подольського й міліціонерів, які разом зі своїм колишнім начальником вчиняли злочини.
Колишній генерал вважає, що слідство й суд, розслідуючи й розглядаючи його справу, порушили понад 10 статей Кримінально-процесуального кодексу. Зокрема законність, обґрунтованість і мотивованість судового рішення (стаття 370 КПК), порядок перевірки обставин справи доказами (стаття 363 КПК), порядок дослідження речових доказів (стаття 357 КПК) та інші. «Під час досудового розслідування не проведені очні ставки й не досліджено механізм ушкоджень», — говорив Пукач у Верховному суді 10 червня й додав, що неодноразово писав звернення й вимагав встановити, від чого саме помер Георгій Гонгадзе. — Мені інкримінують, що я накинув ремінець. Але його ніхто ніколи не бачив, його не було… Як лежав той чоловік? Він лежав на животі. Я застосовував фізичну силу, щоб отримати надзвичайно важливу інформацію, — переходив на крик Пукач. — Тобто ви не накидали ремінець і не душили? Або це була необережність з вашого боку? — уточнив суддя Голобуцький. — Так ремінця не було, — відповідав колишній генерал. — А що було? — запитував суддя. — Був удар ногою й мої залякування. Через п'ять років, коли хлопців почали судити, придумали пряжку.
Так я на очній ставці хотів запитати, а який розмір ремінця? А який колір? А який рисунок? — пояснював Пукач. «Ми лише перевіряємо рішення судів першої й апеляційної інстанцій щодо їхної законності вимогам Кримінально-процесуального кодексу. Якщо ви вважаєте, що ці рішення незаконні з точки зору КПК, поясніть, у чому, на вашу думку, полягає незаконність цих рішень», — сказав Голобуцький. Після зауваження судді колишній генерал перелічив порушення, які, на його думку, допустили слідство й суд: слідчі не провели йому очну ставку з подільниками й не проводили слідчий експеримент за участю всієї «четвірки» міліціонерів. «Слідчий експеримент був з ними, але без мене, а потім зі мною, але без них. Експеримент проводили вдень взимку, а події були вночі», — говорив Пукач. Прокурор Олег Троян виступав у суді через тиждень після нього. 17 червня він заявив, що, на думку обвинувачення, істотних порушень норм Кримінально-процесуального під час розгляду справи в попередніх інстанціях не було. Троян відзначив, що при розгляді апеляції Пукач міг вимагати, щоб суд провів повне або часткове розслідування з викликом свідків і вивченням доказів.
Але у 2015 році Пукач з такими клопотаннями до суду не звертався. Як і в апеляції Пукач спробував довести суду, що вбивати Гонгадзе, вивозячи його в ліс, він з підлеглими не збирався. Журналіста він знову назвав агентом іноземних спецслужб. «Протягом досудового розслідування я неодноразово вказував на те, що виконував свої службові обов'язки, документував його протиправну діяльність, яка загрожувала національній безпеці», — стверджував у суді Пукач. За його версією, журналіст передавав за кордон неправдиву, необ'єктивну оцінку суспільно-політичного й економічного життя країни. Робив це Гонгадзе, щоб підірвати авторитет країни. Пукач стверджує, що до таких висновків дійшли й працівники СБУ, які також стежили за Гонгадзе. Але відповідні матеріали, на його слова, зникли з кримінальної справи. За день до викрадення, 15 вересня 2000 року, Гонгадзе ходив у прес-центр посольства США, щоб позичити у свого знайомого — прес-атташе Пітера Савчина гроші. Той дав Гонгадзе в борг 400 доларів. Засновник «Української правди» постійно шукав гроші для фінансування свого детища — потрібно було платити зарплату собі й чотирьом працівникам видання.
У нинішній інтерпретації Пукача прес-центр посольства перетворився на «конспіративну контору іноземної спецслужби». — А це ваші повноваження? Боротьба зі шпигунами й іншими агентами — це ж повноваження СБУ, — уточнював суддя Голобуцький. — Мої повноваження. Відповідно до Конституції кожен громадянин, не лише офіцер спецслужб, зобов'язаний займатися безпекою. Він зобов'язаний йти й доповідати, — переконував судді Пукач, хоча в Конституції України немає такого обов'язку, але він був у Конституції СРСР (стаття 32 Конституції СРСР 1977 року). Цього разу колишній генерал переказав свою розмову з міністром Кравченком, після якої він вирішив викрасти журналіста. Він стверджував, що після того як Гонгадзе вийшов з «конспіративної контори», він по міському телефону позвонив міністру, якому регулярно доповідав про спостереження за засновником «Української правди». «Я по телефону дзвоню Юрію Федоровичу Кравченку по Києву. Дзвоню й доповідаю… Він мені: «Ти зможеш утерти чекістам ніс?», — розповідав Пукач у Верховному суді. На його слова, саме після цієї розмови він вирішив викрасти журналіста.
Тепер Пукач стверджує, що працівники зовнішнього спостереження СБУ не лише стежили за Гонгадзе, але й прослуховували його телефони, як і телефони Юрія Кравченка. Втім, це не зупинило його від дзвінка міністру по міському номеру. Нібито контррозвідники, які стежили за Гонгадзе, були свідками цієї розмови, й у СБУ залишилася запис його дзвінка міністру. На слова Пукача, свідками його дзвінка міністру були Протасов і Попович. Факт спостереження за Георгієм Гонгадзе СБУ визнала ще у 2005 році. Олександр Турчинов, який тоді очолював спецслужбу, підтвердив, що у 2000 році СБУ робила це в рамках операції «Провокатор». Але, запевняв Турчинов, за кілька тижнів до вбивства журналіста зовнішнє спостереження з нього зняли. Описуючи день вбивства Гонгадзе, Пукач розповів, що 16 вересня 2000 року він зібрав працівників головка й провів інструктаж. Підлеглим він заявив: будуть затримувати мародера, найманця й людину, яка співпрацює з іноземними спецслужбами. «Невже, якщо людина йде на злочин, на квартирну крадіжку, навіть у тролейбус заходить, вона говорить: «Громадяни, дивіться, зараз буду обкрадати ваші кишені»?
У мене ж все в порядку з головою. Чому я оголосив про наміри? У мене було стільки свідків», — говорив Пукач. З вердикту Печерського суду випливає — вперше журналіста спробували викрасти 15 вересня. Тоді група Пукача чатувала журналіста біля дому на бульварі Лесі Українки. Там жила його колега Алена Притула. Того вечора Гонгадзе пощастило — він спіймав таксі й добрався додому. Наступного дня колишній генерал і його підлеглі ретельніше спланували операцію й у результаті журналіст потрапив до них в руки. Подільники Пукача наполягали — начальник хотів саме смерті журналіста. Він душив Георгія спочатку руками, а коли той набрав повітря й затримав дихання, наказав Поповичу ударити того в груди й накинув на шию журналіста ремінець. Прокурор Олег Троян у суді зауважив, що ніяких доказів того, що Гонгадзе працював на іноземні спецслужби, слідство не встановило. Натомість обвинувачення встановило мотив Пукача для вчинення злочинів — просування по службі й генеральські звання. Троян відзначив, що через два місяці після викрадення й побиття Подольського він отримав підвищення по службі.
Його призначили начальником головного управління кримінального розшуку МВС і присвоїли звання генерал-майора міліції. До цього Пукач був першим заступником начальника цього управління. А через два роки після вбивства Гонгадзе, 10 липня 2002 року, достроково отримав звання генерал-лейтенанта міліції. Про Леоніда Кучму й Володимира Литвина Пукач у суді більше не згадував. Після одного з засідань журналіст видання «Грат» запитав його — відмовляється чи він від слів на їхню адресу, сказаних у Печерському суді. «Якщо суд запитає мене про це, я відповім», — сказав Пукач. Але суд про це не запитав.
Пукач вважає довічний вирок незаконним не лише через необґрунтоване застосування до нього статті 93 Кримінального кодексу про умисне вбивство, але й з більш прозаїчної причини — спливу строків давності за цією статтею на момент набрання вироком законної сили. Аргументує це Пукач так: на момент вбивства Георгія Гонгадзе — 17 вересня 2000 року — умисне вбивство при обтяжуючих обставинах кваліфікували як тяжкий злочин. Згідно зі статтею 48 Кримінального кодексу у редакції 1960 року громадянина не можна притягти до відповідальності, якщо з моменту вчинення такого злочину пройшло 10 років.
Вирок Пукачу Печерський суд винесе у 2013 році, тобто понад через 12 років з моменту вбивства. Адвокат Григорій Демиденко під час засідання Верховного суду 27 травня 2021 року. «Якщо брати 15-річний строк давності, то він спливе 17 вересня 2015 року. Я вважаю, що апеляційний суд неправильно застосував норми, які регулюють зупинення й переривання строків давності», — говорив Демиденко. Адвокат відзначив, що вирок його підзахисного набрав законної сили 6 січня 2016 року, коли Апеляційний суд Києва залишив у силі рішення суду першої інстанції. «Порушення норм кримінально-процесуального законодавства — це підстава для скасування будь-якого рішення», — підсумував захисник. Він попросив суд направити справу на повторний розгляд в апеляційний суд, щоб той вирішив питання про застосування до сторони давності. «Якби суд застосував строки давності, то цього судового засідання не було б», — сказав Демиденко. Обвинувачення з доводами Пукача й його захисників не погодилося. Прокурор Олег Троян доводив суду, що статті про строки давності до Пукача не застосовуються.
На його слова, з 24 січня 2005 по 21 липня 2009 року Пукач перебував у розшуку й знав про це. Адже шукати його почали, щоб доставити в суд на засідання з обрання міри запобігання. У результаті влітку 2009 року працівники служби безпеки затримали Пукача в 230 кілометрах від Києва — у селі Молочки Житомирської області. Під виглядом селянина на ім'я Петро він жив у будинку на окраїні села й разом з сожителькою вів господарство. Колишній генерал косив траву, пас корів і розводив качок і кроликів. Пукач стверджував, що від слідства не ховався, з Києва втік, оскільки боявся за своє життя, але потім бував у будинку МВС, а про те, що він живе в Молочках, знали й у СБУ, й у міліції. Крім того, наполягав Троян, строки давності щодо Пукача повинні обраховуватися з липня 2003 року — моменту, коли він вчинив останній доведений у суді злочин — знищив дані спостереження за Гонгадзе. Троян наполягав — на момент оголошення рішення Апеляційного суду Києва строк давності становив 7 років і 11 місяців.
«Навіть 10 років не пройшло, не кажучи вже про 15. Тому апеляційний суд не був зобов'язаний вирішувати питання про застосування до засудженого положень статті про строки давності», — доводив прокурор, виступаючи у суді 17 червня. Він побачив у скаргах Пукача непрямий доказ його вини. Адже з одного боку Пукач просив суд прийняти рішення про незаконне застосування до нього статті про умисне вбивство, а з іншого — застосувати статтю про строки давності. «Звертаю увагу суду, що стаття про строки давності може застосовуватися лише щодо осіб, які вчинили злочин. Тобто сам засуджений і його захисники опосередковано вказують, що Пукач вчинив злочини, які йому інкримінують», — сказав Троян. «З одного боку ви заперечуєте вину, з іншого говорите, що спливли строки давності. Але якщо ви не винні, тоді питання про строки відпадає. Що ви хочете від Верховного суду?» — запитав Голобуцький Пукача 10 червня. У відповідь той лише повторив, що не вбив Гонгадзе, а був лише його співучасником.
Після виступу Пукача, у якому він просив суд змилуватися над ним і відпустити його «на могили родичів», суддя Станіслав Голобуцький запитав його, яке ж рішення повинен прийняти Верховний суд. «За законом ви повинні мене звільнити, а ви або залишите в силі, або перекваліфікуєте, або відправите на нове розслідування. Ви ж фахівці», — безнадійно відповів засуджений. Прокурор Олег Троян на аналогічне питання судді відповів, що вирок колишньому генералу повинен залишитися в силі. Останньою у суді виступила представниця Мирослави Гонгадзе — Валентина Теличенко. «Ми не бачимо розкаяння в його поведінці, — сказала вона про Пукача й додала. — Він не просив прощення ні у Гонгадзе, ні у його сім'ї. Він не вибачався перед своєю сім'єю й дітьми, яким також завдав болю своїми діями. Він досі розповідає, що Гонгадзе шпигун. Часу, який він провів за ґратами, йому не вистачило, щоб усвідомити ступінь своєї вини й розкаятися». Теличенко попросила суд залишити вирок в силі. Алексея Подольського на розгляді касаційних скарг не було. Ще під час підготовчих засідань судді виключив його з процесу за неповагу до суду. 2 липня Верховний суд оголосив своє рішення: вирок залишити в силі, рішення остаточне й не підлягає оскарженню.