Олексій Дмітрашковський — один із організаторів прес-центру АТО, який здобув славу як противник цензури. Кадровий військовий у третьому поколінні, Дмітрашковський був голосом АТО з квітня по грудень 2014 року. Після звільнення він зробив низку гучних заяв, зокрема звинуватив військове керівництво в недбалості. У інтерв'ю виданню Олексій Дмітрашковський розповів про корупцію в Міністерстві оборони, про жадібність влади, яка навіть сім'ям загиблих «кіборгів» не змогла виділити безплатне житло, та про реформи, необхідні для захисту територіальної цілісності України.
«У вас стався конфлікт з керівництвом через те, що ви не хотіли брехати?» — «Я б не назвав це конфліктом. У момент створення прес-центру АТО керівництво взагалі не розуміло, що потрібно робити. На все був запрет, про нічого не можна було говорити. У штабі АТО добитися якої-небудь інформації, крім самопіару генералів, було неможливо. Після цензури в самому штабі АТО приходив черед Адміністрації Президента. Очолювала цю цензуру пані Ірина Фріз — сьогодні народна депутатка України».
З матеріалів, які він подавав з Іловайська (друкованого тексту на сторінку-півтори), вона повертала банальні три рядки: «Втрат немає, поодинокі обстріли». Хоча... він зазначив, що це нелегко — виходити до камер, знаючи, що люди загинули, і говорити, що у них немає втрат. Тим більше, що він постійно спілкувався з батьками тих бійців, які перебували в Іловайську, в оточенні... Як і з тими, хто був в оточенні під Ізварино... І з тими, хто був у Краснопартизанську. І з тими, хто був у Луганському аеропорту... І в останній раз, коли він був на ротації, він перестав надсилати в АП тексти. Саме тоді з'явилися в цих текстах герої-розвідники, які знищили блокпост козаків і «побажали їм всього доброго». Тоді ж з'явилися його виступи з цитатами Шевченка. Мінобороні не все подобалося. І до того моменту вже вибудувалася черга з людей, які хотіли привласнити створення прес-центру, і які йому говорили: «Хлопче, ти свою справу зробив, можеш бути вільний».
«Опасаються, що правда може ослабити бойовий дух і допомогти противнику. Що на це можете заперечити?» — «Не бачу сенсу брехати про втрати. Чому ми повинні брехати батькам бійців? Вони ж не заслужили знати правду про своїх дітей? Ця брехня дає можливість переписувати історію на користь людей, які рвуться до влади. Подача брехні — це знищення нашої історії. У нас кожен глава держави переписує історію під себе. Завдяки чому сьогодні ми маємо військовий конфлікт, і знаходяться люди, які нам розповідають, що такої держави, як Україна, ніколи не існувало».
«Чому? Тому, що кожні 5–10 років у нас переписують історію України і змінюють її основні цінності! Брехня, яку ми чуємо сьогодні — це приховування фактів корупції, просчетів у плануванні операцій, недостатнього забезпечення. Що дає можливість керівництву ЗСУ грабувати й наживатися. Найбільш образливо, що без покровительства керівництва країни все це не було б можливо».
«Справедливо ли мнение, что армия у нас советская, а паркетные генералы на момент начала АТО чуть ли не поголовно были патриотами Советского союза?» — «Це мнение актуально і сьогодні. Почнемо з пана Муженка. Це придворний сім'ї Литвинів, який усю свою військову кар'єру йшов слідом за генералом Петром Литвином, відповідальним за сектор «Д» (брат Миколи Литвина, екс-голови Держпогранслужби, та екс-голови ВР Володимира Литвина). Муженко був оруженосцем Петра Литвина. Для мене він передусім член Партії регіонів, який був депутатом облради на той момент, коли відбувався Майдан. Чомусь тоді Муженко, як кажуть, «швидко зник», взяв відпустку, і чим займався — нікому невідомо».
«Але я знаю, що абсолютно всі генерали, і паркетні й непаркетні, були здивовані після його призначення начальником Генштабу. Вважають, що це не та людина, яка могла б очолювати Генштаб».
«Скажіть, а у кого там у Мінобороні секретарка їздить на службовому «Лексусі» — попри заборону Кабміну на авто представницького класу за казенний рахунок?» — «У пана Полторака є такий прес-секретар. На службовому «Лексусі» їздить пані Вікторія Кушнір, яка колись була в групі супроводу міліцейських генералів, які зрадили Україну й втекли. — О кому мова? — Та про того ж Захарченка (міністра МВС). Секретарка дісталася Полтораку в спадщину — як було сказано: «Ми в відповіді за тих, кого приручили». Після того, як я написав пост про цей службовий «Лексус» пані Кушнір у Фейсбуці, мені позвонили з Міноборони й попросили видалити пост — тому, що їй цей «Лексус» теж дістався в спадщину від когось із замів то чи міністра оборони, то чи міністра МВС. Яким чином передається в спадщину службовий автомобіль — це мені теж не ясно. Незрозумілим залишається й факт нагородження Кушнір орденом княгині Ольги».
«Для такого автомобіля й бензину багато потрібно. І все це за державний рахунок?» — «Я б сказав — за рахунок життів і здоров'я тих хлопців, які перебувають на передовій. Там бійці не мають бензину для виконання бойових завдань і часом не мають навіть води — п'ють технічну воду. Жоден із прес-секретарів міністрів, і навіть секретар Президента, не їздить на службовому «Лексусі» — це привілей виключно міністра оборони».
«Прокоментуйте такий слух: вся волонтерська допомога, що надходить для армії, фіксується, ніби вона закуплена за бюджетні гроші, і надалі ці кошти списуються (розкладаються по кишенях представників Мінобороны)?» — «Виглядає приблизно так... Адже дійсно існує державна програма з забезпечення Збройних сил. І існує програма для закупівлі цінного обладнання, необхідного бійцям на передовій. І ці кошти не економляться, вони витрачаються. Міністерством не закуплена жодна снайперська гвинтівка, всі вони закуповувалися за кошти волонтерів і доставлялися в той же аеропорт Донецька».
«Міністерством єдине, що було закуплено, а точніше — отримано, це допомога з Канади — бронежилети, комплекти форми, берці... Широко афішувалося, що форми цієї багато й її буде достатньо, але, наскільки мені відомо, роздали її не всім. Зате в «секонд-хенді» ця форма з'явилася... Що стосується волонтерської допомоги, командирам поставлена така задача — наприклад: я привожу командиру частини в Дружківку два тепловізори вартістю 7 тисяч доларів. У такому разі командир частини зобов'язаний доповісти по команді вгору: «Ми забезпечені 2 тепловізорами». Ці повідомлення доходять до Генштабу й Мінобороны. І там ставлять собі галочку: така-то частина забезпечена 2 тепловізорами. Припускаю, що з бюджетних коштів у цей час щось списується. Тому, що економії немає, грошей катастрофічно не вистачає. І так не лише в Мінобороны. Наприклад — з першого дня АТО трубилося, що держава надасть допомогу постраждалим у зоні бойових дій. Першою ластівкою був Слов'янськ. Семенівка, Краматорськ... Пройшло достатньо часу, але в тій же Семенівці, куди я їздив неодноразово, відновлено всього один дім і той за рахунок волонтерів, а гроші державні списуються».
«Ви були в числі тих, хто не давав забути про полонених «кіборгів». Що відомо про сьогоднішню долю захисників Донецького аеропорту?» — «Мені відомо про Тараса Колодія, який перебуває в полоні, і відомо про ще одного полоненого військовослужбовця («кіборга»), про якого на програмі у Шустера заявили його побратими. І при цьому Тарас Колодій, що перебуває понад рік у полоні у «ДНР», числиться убитим. Я присутствував на акції з приводу трагічної загибелі людей у ДАП, і коли родичі Тараса Колодія були запрошені на сцену, прозвучало, що вручається нагорода загиблому воїну. Родичі розгубилися — подумали: розстріляли... У частині він проходить як загиблий. І після того, як звільнили Рахмана (це сталося 30 листопада 2015 року), пан Президент сказав, що останній кіборг звільнений».
«Це прозвучало, як вибух у тиші: «Останній? Як!?» Звідки й навіщо ця брехня? Адже Президент повинен мати всю, повну інформацію! Це недбалість військових керівників. У 80-й бригаді, яка була в Донецькому аеропорту — теж є історія: потрапили в полон три людини й перебували там до серпня 2015 року. Я з ними спілкуюся: Олександр Мошонкін, Любомир Гренюх, Володимир Маюк... Маюк — останній, хто заїхав на територію Донецького аеропорту під час бою, коли туди вже відмовлялися їхати всі. Тому що вогонь був шквальним, добратися до ДАП живими було просто нереально. Але він зумів доїхати до терміналу, зайшов до хлопців, а назад виїхати вже не міг — на бойовій машині виїхав заступник командира батальйону, деякий майор Гурін. Він сьогодні комбат і відзначений нагородою, отримав підвищення в званні. А коли Маюк повернувся з полону, він своєму командиру сказав все, що про нього думає — сказав, що той кинув людей. Йому Маюк висловив це мнение просто, по-народному. На що Гурін відповів: «Я тебе знищу». І знищує, я б це саме так назвав: у частині, де Маюк проходив службу, він досі числиться без вісти пропалим, хоча давно повернувся, і був на всіх відео з полоненими «кіборгами»».
«Лише двом із цих трьох парнів видали посвідчення УБД. А Олександра Мошонкіна звільнили задним числом, поки він був на військово-медичній комісії... Що стосується сімей кіборгів, яких я знаю, на їхньому прикладі можу сказати, що вони живуть так само, як і до АТО, і держава ніякої допомоги їм не надає. Я знайомий з двома сім'ями — одна з них — сім'я героя України Ігоря Зініча з с. Ракитне Київської області, це мої земляки й сусіди. Ігор Зініч — фельдшер, який загинув в аеропорту. Врятував понад 50 людей. Після вибуху провалився поверхом нижче, його придавило панеллю, він отримав перелом хребта. Дуже кричав — як мені розповіли його друзі. Хлопці його витягли, посадили під колону, обколили знеболювальним, і так він страждав ще 7 годин — поранений, з нестерпним болем, то втрачаючи свідомість, то повертаючись — ще й підбадьорював інших, упевняв хлопців, що перемога буде за нами. Ця людина була віруюча, зброї він не брав у руки. І він зумів переконати контужених, тяжко поранених хлопців, щоб вони піднялися, і в туман пішли в сторону Піску. А Ігор умер. Його тіло довго не могли вивезти — Мінобороны відмежувалося від цієї проблеми».
«Вони говорять, що у них не передбачено вести переговори про полонених — це функція СБУ й волонтерів. Загалом, священний обов'язок кожного громадянина — захищати Батьківщину, але як тільки громадянин убитий або поранений, держава до цього не має стосунку. Через місяць лише отримали тіло Ігоря Зініча його родичі й займалися цим волонтери, а я кожен день спілкувався з батьками, звертався до колег військових, і всюди натикався на стіну».
«Отримали ли сім'ї загиблих «кіборгів» обіцяні квартири й землю?» — «Сім'я героя України Ігоря Зініча отримала соціальні виплати на загиблого, потім їм виділили 2 га землі, і взяли з мами гроші на оформлення цієї безплатної землі. Але навіть заплативши їх, мама не отримала держакта на землю (про право приватної власності). У молодшого брата Ігоря серйозна хвороба серця й він сьогодні перебуває в Білорусі, де йому потрібна дуже дорога операція. І знову таки — гроші на цю операцію збирала вся Україна, неравнодушні люди (а не держава). Ще з однією сім'єю я підтримую контакт — з сім'єю Білоброва Юрія, який загинув під час прориву з Луганського аеропорту».
«Служив у 128 бригаді. Там і 80-та аеромобільна бригада перебувала, і парні з «80-ки» своїх загиблих хоронили прямо в аеропорту, так як вивезти не було можливості. Юрія теж довго не могли вивезти, хлопці обмили тіло й зберігали його в холодильнику в аеропорту — тоді було дуже жарко (Юрій загинув 14 липня 2014 року) і тіла складали в холодильник для морозива. Усіма способами намагалися зберегти тіла. Через 1,5 тижня вдалося з допомогою волонтерів вивезти це тіло. У тій сім'ї 2 сини й обидва військові. Один ще служить у 72 бригаді. Брат Юрія — Андрій намагався виїхати з Краснопартизанська, теж був в оточенні, і під час прориву БТР з ним підірвався на фугасі. Андрій отримав компресійний перелом хребта, лікувався й продовжує служити — не раз їздив ще й після ранення в АТО, хоча приховує це від батьків. Юрій стояв у черзі на квартиру, сім'я героя має право на отримання квартири й їм її видали ніби безплатно».
«Але! В Ужгороді однокімнатна квартира за 29 тисяч доларів — це з розряду неймовірного. А його сім'ї довелося доплатити 13,5 тисяч доларів з власної кишені, й ще змусили заплатити податок у сумі 29 тисяч гривень. Яка ж це турбота держави, якщо сім'я загиблого за все вимушена платити?»
«Скоро буде річниця «вдалої операції з виходу з Дебальцевського котла». Там теж все було не зовсім так, як заявляли говорячі голови?» — «Люди, які гинули під час виходу з Дебальцева, гинули часто на своїх же фугасах і растяжках. Підривалися «Урали», що перевозили особовий склад, і «Урали», що перевозили поранених... Тіл загиблих ніхто не збирав. Ми говоримо, що хочемо нашу армію привести до «натовських» стандартів, але, вибачте, наприклад — в американській армії цілі загони спрямовуються, якщо людина загинула на ворожій території. Планують спецоперації, і якщо для цього потрібно 2 млн доларів, держава їх виділяє, і тіло повертається на Батьківщину, до батьків. І сім'я отримує достатню допомогу від держави. А у нас у Дніпропетровську проживає мама Ядвига Лозинська, син якої пропав під Іловайськом, і якій двічі намагалися передати чуже тіло — замість тіла її сина...»
«Що ви думаєте про боротьбу з корупцією в наших ЗСУ? Які-небудь кроки в напрямку реформування МО й української армії здійснюються?» — «МО й Генштаб не можуть робити реформи, поки що вони — це й є центр зла, це сама втілена корупція, де все спрямовано проти нормального існування ЗСУ: починаючи з ставлення до людей й закінчуючи забезпеченням. Поки все, що ми чуємо про реформування — порожні обіцянки. Взяти хоча б ту ж форму, про яку говорилося, що вона чуть ли не європейського зразка. Я її отримав у числі перших — вона горить, влітку в ній дуже жарко, а взимку дуже холодно. Навколо цієї форми існує великий скандал. Зразок її був банально вкрадений зі зразків, які привезли для показу. Але й це не все — на пошив нової форми було витрачено 1,5 млрд гривень народних грошей, і вона мала замінити «гелетейку». Наскільки мені відомо, нова форма пошита з тієї ж тканини, що й «гелетейка» — тобто не відповідає вимогам. Реформи треба починати зі зміни ставлення до людей на людське ставлення — я так вважаю. Треба викорінювати брехню. І жити життям армії. А поки що у нас генерали живуть окремим життям, на жаль».
«Існує навіть така «військова мудрість»: в армії всі звання до полковника — це прізвисько. Полковник — це звання. А генерал — це щастя. Не раз чув, що при Януковичі посада начальника Генштабу коштувала мільйон доларів... А сьогодні в країні дуже мало що змінилося. Хоча деякі призначення все-таки відбуваються всупереч. Але ось полковник Кривонос, який рік був в.о. начальника сил спецоперації (це генеральська посада), і виконував свої обов'язки гідно, на мою жаль, не був призначений на цю посаду. А був замість нього призначений зовсім інша людина, генерал. А все тому, що начальник Генерального штабу Віктор Муженко збирає навколо себе людей, щодо яких можна не боятися, що вони піду наперекір. Що стосується реформ — забезпечення армії треба вивести хоча б на такий рівень, на якому перебуває Національна гвардія України. Я іноді дивлюся на представників Нацгвардії, які ходять по Києву, й дивуюся. Чесно кажучи, не розумію — навіщо їм для патрулювання міста потрібні бронежилети. Держава сьогодні більше боїться внутрішньої загрози й готується для відбиття цієї загрози».
«Не бояться вони (керівництво) зовнішнього конфлікту так, як бояться внутрішнього. Саме тому й не звертають уваги на забезпечення й озброєння ЗСУ. Ми обов'язково повинні відходити від радянських принципів формування ЗСУ, не повинні жити стереотипами СРСР, пора переходити на сучасні підходи — змінити принцип навчання й структуру ЗСУ. Якщо ми йдемо до контрактної армії, то там повинні бути професіонали, і держава не має права не давати кошти на таку армію».
Смотреть видео: https://www.youtube.com/watch?v=Ax4QKzGdA9I&feature=em-share_video_user https://www.youtube.com/watch?v=e7ZnpiMg9YM&feature=em-share_video_user https://www.youtube.com/watch?v=fuu9M_zVCzE&feature=em-share_video_user https://www.youtube.com/watch?v=_k4lUF4vIW0&feature=em-share_video_user
Бесідувала Тетяна Заровна.