«Думська» поговорила з людиною незвичайної професії — судово-медичним експертом вищої категорії Борисом Яворським. За фахом він працює вже понад два десятиліття. Наприкінці 1990-х років наш співрозмовник досліджував трупи бандитів і воріг у законі, крім того, він пише витончені есе та публікується на літературних порталах. Спеціальний кореспондент Олександр Сибірцев, який розмовляв з Борисом, вирішив повністю виключити з матеріалу себе, свої питання та коментарі. Залишився лише Яворський. Йому й слово.
Патологоанатом — це фахівець, який займається дослідженням тіл людей, що померли від хвороб, померли під спостереженням лікарів. А судово-медичний експерт — зовсім інша професія. Його завдання — встановити точну причину насильницької смерті. Крім досліджень тіл померлих, судово-медичний експерт працює з живими людьми — з'ясовує причини завданих травм, якщо це необхідно для слідства та суду. Також у нашій компетенції так звана добові летальність, коли людина пролежала в лікарні менше доби; усі тіла з травмами, а також смерті з невстановленими причинами.
Судово-медична експертиза — це ще й велика кількість аналізів та лабораторних досліджень — до кількох десятків. Усе робиться на Валіховському провулку.
Я якось з самого початку цікавився цією професією. Ще в школі, у 8–9-х класах, я на уроки приносив товстий посібник з патанатомії. Там були шокуючі картинки, які вражали уяву однокласників. З дитинства я цікавився, як все влаштовано всередину. Іграшки розбирав на частини. Що характерно, вдавалося потім зібрати назад. Спочатку навчався в Одеському медінституті. З потоку лише я один пішов у судово-медичні експерти. Потім рік навчався в Києві в інтернатурі. Інтернатура у мене була, скоріше, академічна й полягала більше в читанні матеріалів. Серед інших предметів у розкладі ми, початківці судові медики, з деякою недовірою виявили психологію. З цього приводу ми негайно почали жартувати, описуючи ту специфіку, якою повинен володіти цикл психології для людей нашої професії. Наприклад, жартували ми, обов'язково повинен бути розділ «психологія трупа».
Дійсність перевершила найсміливіші наші очікування. Викладачка психології, повненька й густо накрашена дама невизначеного віку почала нам розповідати, як саме слід загадувати бажання, щоб вони обов'язково здійснилися, що потрібно уявляти («візуалізувати», — майже по складах, з придиханням та акцентованим «о» вимовляла «професорка») над власною головою й у який бік її крутити, щоб «відвести очі недоброзичливцям». Загалом, горе-психолог несла відверту нісенітницю. Одного разу я не витримав і заявив прямо на лекції «дівчині» про те, що все, що вона нібито «викладає» — це дурниця. «Професорка» не здалася й ввязалася в дискусію. Як ілюстрацію ефективності її «методик» вона втягнула мене в примітивний хрестоматійний психологічний експеримент «на внушаємість» з визначенням характеру людини за фото. Експеримент, звичайно, з грюком провалився. Більше я на ці заняття не ходив. На честь викладачки, вона все ж таки поставила мені залік з предмету.
Я скоріше апотеїст (не вірить у бога, але й не готовий зовсім заперечувати його існування). Або агностик. До всього звик ставитися конструктивно. Це — про моє ставлення до релігії. А взагалі, майже всі мої колеги — атеїсти. Деякі, звичайно, міркують про релігію й бога, але це скоріше через вік. Людський організм — це один із найцікавіших пристроїв. Людина влаштована дуже гармонійно й раціонально. Єдине ірраціональне в організмі — це розум. Це справжній паразит і руйнівник тіла, який захопив надто багато влади над організмом. Але міркування про те, де в людини знаходиться душа — не моє.
Про морги, патологоанатомів та судово-медичних експертів, взагалі про експертів, які мають справу з трупами, у простих людей ходять дурні й нелепі чутки та міфи. Для простої людини медик, який досліджує труп — перш за все, патологоанатом. Про те, що існують судово-медичні експерти, простий люд зазвичай навіть не згадує. Звичайно, судово-медична експертиза — досить небезпечна професія. Наприклад, у морзі майже всі хворіли туберкульозом, але спеціальні комісії не бачать зв'язку з професією. Багато трупів із ВІЛ, із сифілісом, із туберкульозом. Але рукавички, гігієна й обережність — наше все.
Брезгливій людині в нашій професії робити просто нічого. З іншого боку, ця робота привчає дуже раціонально підходити до питань гігієни — це просто питання життя. Разом з тим, є деякі дивацтва. Наприклад, багато людей нервово реагують, якщо при них потушити сигарету в кавуні, а потім допити чашку. Тим часом, це абсолютно стерильно, а кава не змінює смаку після такої дії. Запахи в морзі, які люди називають «трупними» — це теж один із навязливих шаблонів. Насправді, це цілий комплекс запахів, включаючи препаратів. Власне гниття в цьому «коктейлі» дуже мало.
Що відбувається з останками? Все просто — органіка перетворюється на пил. Після природних процесів розкладання залишається пил, глинисті залишки на дні труни. Могильних червів, насправді, не існує. Це звичайні опариші — личинки м'ясних мух. Комах привертають органіка, вони виробляють потомство на тілах загиблих. А під землею мух немає. Опариші вилупилися й потім закінчили існування. Є ще дощові черви, які можуть проникнути в труну. Але в запаяних трунах їх немає. У кого пропадає апетит від виду трупів — той повинен займатися курортологією. У фахівців апетит не пропадає. Усе, що відбувається навколо нас — природне явище.
Попутно з навчанням у медінституті я працював переплітником — переплітав і реставрував книги. Цю спеціальність я отримав ще до інституту. Перші роки в судовій експертизі підробляв тим, що їздив по адресах, обмивав і одягав померлих. Тоді така робота коштувала кілька десятків гривень — курс був інший. Бальзамування трупа коштувало, звичайно, дорожче. У патологоанатомів завжди були пільги. У нас — ні. Не знаю, чому. Хабарі, звичайно, намагаються пропонувати. Найнезвичайніший хабар — селяни вночі забирали тіло й наполегливо пропонували величезний бутель мутного й смердючого самогону.
Наприкінці 1990-х років я застав спадаючу хвилю бандитизму. Колеги розповідали, що під занавіс перебудови кожен постріл був подією, на яку сбігалися всі експерти, щоб подивитися. А в середині 90-х він перейшов у розряд «знову когось застрелили». Коли я починав працювати, розгарячено було Палермо, наркоманія й усе таке. Часто привозили померлих наркоманів, а ми знаходили у них в анальному отворі готові шприци з наркотичним розчином — так вони ховали дози від міліціонерів «на чорний день». Тоді вимирало ціле покоління. Умирали від передозування або супутніх хвороб. В Одесі кримінальні вбивства найчастіше були вогнепальними. Вибухів майже не було, якось не склалося.
Приходилося оглядати й тіла ворів у законі. Пам'ятаю Шарія за прізвиськом «Шарик». Застрелили його з револьвера. Як у пісні, «убили Мішу в Петербурзі з револьвера». На місці злочину я спочатку жахливо розгубився: був ще зеленим. Чуть не наступив на знаряддя вбивства. Там було кілька поранень. Шарій лежав у нас у холодильнику майже місяць — міліціонери боялися, що його похорон виллється в якесь зібрання кримінальних елементів, у сходку. До речі, що б там не говорили, криміналітет не намагається вирішити питання зі своїми загиблими — якось вплинути на свою користь на роботу судово-медичних експертів. Кілерів не цікавлять наслідки, а решта криміналітету вже в курсі, хто й за що «виконав» загиблого.
В Одесі кінця 90-х років під час чергового передділу сфер впливу жаргон оперів та судово-медичних експертів збагатився новим виразом — «консерва». Тоді почалися розбірки за контроль над валютниками — між місцевими й в'єтнамцями, яких в Одесі одразу почали називати «ніндзями». Ці війни давно відійшли в минуле. Але в ті роки жертв розбірок знаходили регулярно. Переважно на Полях зрошення, а якось знайшли в підвалі. «Консерва» являла собою залізну бочку, що містила від одного до трьох трупів вихідців із Південно-Східної Азії, різного ступеня розчленування, в бетонному соусі. Розкриття такої «консерви» було завданням нетривіальним і вимагало віртуозного володіння ломом і кувалдою.
Перші подібні знахідки співробітники міліції, мучимі цікавістю й жадаючи розкриття «по гарячих слідах», намагалися розбирати безпосередньо в процесі огляду місця події. Однак незабаром сталася незручність: деякий наділений видатними статями начальник райвідділу енергійним взмахом кувалди разом із куском бетону знес голову нещасному полоненому бочки, що згодом сильно ускладнило роботу моєму колезі з встановлення причини смерті. Після цього казусу служивці усвідомили, що така делікатна робота, як визволення «гвідонів» із бетонного моноліту, повинна бути справою професіоналів. Зрештою, міркували вони, хто розкриває труп, повинен уміти розкрити й бочонок. Що ж, ми швидко оволоділи цими навичками. До сих пір стоїть перед моїми очима сюрреалістична картина: задній двір морзу, пізній вечір, і в світлі фар кількох автомобілів пігмаліони в білих халатах ломами й кувалдами — акуратно, обережно — долбають бетонну глиб, видаляючи все зайве, і з бетону поступово звільняються роздуті, позеленілі, смердючі обличчя.
Любі незвичайно знайдені останки одразу ж починають підозрювати, що це останки пропалого чиновника й соратника Гурвіца. Якось у катакомбах знайшли деякі останки, одразу були версії, що це тіло Свободи. Але потім виявилося, що це не його останки.
Одного з двох членів банди Дикаєва розкривав. Але коментувати це не хочу.
Завжди знаходяться люди, впевнені в тому, що національність, віросповідання або спосіб життя містичним чином виводять їх з-під юрисдикції кримінального права; зокрема, якимось чином дозволяють судово-медичному експерту постичи причину смерті й виписати лікарське свідоцтво про смерть без дослідження тіла покійного. Найяскравіше ця впевненість живе в представників кавказьких народностей, а серед них — у «осіб мусульманського віросповідання». Подібні розбірки відбуваються щонайменше раз на місяць. Родичі, друзі, представники діаспори. Зіткнувся з забавною ситуацією — тіла загиблих за кордоном привозять до нас. За кордоном, як правило в країнах ісламу, у довідці стоїть «зупинка серця». І все! Незалежно від того, що сталося — повішення, утоплення чи вогнепальне поранення.
В якийсь момент спілкування такого роду стало моїм завданням. Я вже розумів до цього часу специфіку спілкування з представниками різних категорій населення. Тому, коли до мене якось прийшли товариші з кавказьким акцентом і звичайними вимогами, я не став апелювати до закону. — Ні, — відповів я на всі доводи. — Але чому? — запитали мене. — Тому що не хочу, — сказав я. Це був аргумент. У картині світу моїх співрозмовників питання відповідності закону лише змінювали вартість тієї чи іншої дії. Інша справа, якщо чоловік говорить «ні» тому, що не хоче. Розмова закінчилася за п'ять хвилин. А вечором того ж дня мені подзвонив знайомець із районної прокуратури. — Борисович, — суворо сказав він мені й посміхнувся. — Тут на тебе люди зі скаргою звернулися. — О, як, — відповів я. — Ну й? — Прийшли, значить, до мене й кажуть: ось, мовляв, у морзі працює злий бородатий чоловік, з яким не вдається домовитися.
Постійно хтось намагається «вирішити» питання — переважно пропонують не розкривати тіло. Найчастіше це мусульмани. Найчастіше заявляють, що мулла не дозволяє. Але запитаєш, хто мулла, прізвище, і вони одразу впадають у ступор. Релігійні євреї негативно ставляться до розкриттів. Але сходимося на тому, що я обіцяю виконати їхнє прохання «зберегти кров» тіла — щоб «священна рідина» не йшла в каналізацію. Міліція не намагається тиснути — правоохоронці частіше намагаються хитрити. Часто це відбувається для «статистики», особливо якщо загинула невстановлена людина. Наприклад, запитують наполегливо й дуже «переконливо» — мовляв, труп же падав? І напевно кілька разів однією й тією ж частиною тіла.
Раніше судово-медичні експерти розслаблялися традиційно — як правило, відбувалися класичні пиятики після роботи. Тепер покоління змінилися. І найтрадиційніший спосіб розслаблення — комп'ютерні ігри. Куди не зайдеш, у будь-який кабінет — скрізь грають у танчики. Ревуть гальма, лязг гусениць, грохочуть вибухи й постріли. Було таке. Чергування, темна ніч. Двір позаду, передо мною двері в чергову, ще крок, і раптом крізь ніч — рик, крик, бах! Гучний постріл, нелюдський виск, ще постріл, грохіт і дзвін розбитого скла; і смутно знайомий хриплий голос: — Я не тримаю на тебе зла!.. Рвучком розпахую двері. У чергові тепло й накурено. Закипає чайник. Черговий санітар дивиться на мене осоловілими очима. Перед ним, на екрані комп'ютера, блискучи лисиною, кряжистий чорнобородий чоловік вскидає гвинтівку: — Будь ти проклято, дитя моє!..
Самогубець — як правило, це чоловік від 40 до 50 років. Жінок, підлітків і дітей мало. Найчастіше до нас привозять повішених чоловіків. Жінок набагато менше. І вони набагато винахідливіші — там і таблетки, й перерізають вени, й багато всього іншого. Жінки дуже винахідливо підходять до самогубства. Якщо надходить труп самогубиці, то як правило, на руках і ногах виявляємо сліди минулих спроб самогубства — шрами від порізів вен. Ще винахідливіші — шизофреніки. Наприклад, у Києві, в музеї СМЕ, стоїть апарат, знайдений на місці самогубства одного з психічно хворих загиблих. Людина придумала прилад. Спочатку вона наглотала таблеток снотворного, а потім прилад, відреагувавши на таймер, вдарив її струмом під час сну й убив.
Про самогубство пострілом — перший же поранення голови зі стволу призводить, як правило, до втрати свідомості. Тому про реальність самогубства за допомогою кількох пострілів, якщо перший був у голову, говорити не доводиться. Бувають дурні спроби самогубства пострілом із флобера (пістолет під патрон флобера — зброя малоефективна, можна навіть сказати, іграшкова). Але зазвичай це призводить до освідування живої людини після лікарні. Був один випадок спроби самогубства з пневматики — але потім людина просто згоріла на пожежі, влаштованій нею ж. Із травматика можна застрелитися вільно. Якщо в рот — найнадійніше. Можна рекомендувати.
Психологія судово-медичного експерта — це спілкування з близькими загиблих. І це найнеприємніший і найтяжчіший момент у моїй роботі. Як правило, родичі в стані горя нагадують взведений бойовий снаряд, бомбу, яка може вибухнути в будь-який момент. Доводиться вести себе дуже обережно й тактовно, щоб ні жестом, ні словом не стати причиною «вибуху». Допомагає лише витримка й досвід.
Якщо говорити про найпоширенішу причину смерті, то це серцеві захворювання. До нас надходять люди, які не лежали в лікарні. Необов'язково це бомжі. Наприклад, йде по вулиці — впав і помер. Таких більшість. Померлих унаслідок лікарської недбалості, небагато. І так, якщо людина лежала в лікарні й померла через хворобу, то її досліджує патологоанатом. На добу надходить від 7 до 20 трупів у судово-медичну експертизу. На одного експерта припадає від одного до трьох трупів. Якщо менти повинні розкривати по гарячих слідах, то доводиться робити дослідження й вночі.
Якось викликали оглядати й забирати на дослідження холодної зими замерзлий «труп» — приїжджаємо, оглядаємо. І раптом труп починає гукати й бурмотіти, напівпривівши очі: «Йдіть нах, хлопці». Бомжів померлих знаходять досить багато. Особливо взимку. Брудні й занедбані тіла ще в труповозці обробляють дезрозчином — майже повністю заливають рідиною. Просто для того, щоб вошей не розповзалися. А потім надягаємо рукавички й розкриваємо.
Багато померлих від зловживання алкоголем. Теоретично спиртом можна загубити себе за півроку. Часто, коли скорбні близькі з'ясовують, що причиною смерті став алкоголь, вони обурюються й дивуються: «Як же так, такий здоровий товариш — літр горілки міг випити». Доводиться відповідати в тому ж дусі, коротко й лаконічно: «Ну ось».
Повішений самогубець — це повішений самогубець, «підснічник» — знайдений під снігом труп. «Плавець» — це всплив утопленик. «ГГ» — геть гнилий, «ТГ» — трошки гнилий — один із колишніх завідувачів морзу так неофіційно називав знайдені трупи. Термінологія закріпилася. Найнеприємніше для мене — це досліджувати трупи дітей. А наприклад, одна колега якось втратила друга, загинув від вогнепального поранення. Тепер вона не дуже охоче бере такі тіла на дослідження.
Ексгумації й участь у них — ще одна особливість професії. Найвідалена за часом від смерті — експумація графа Воронцова й його дружини, після якої їх перепоховали. Тіло графа не сильно постраждало, це були скелетизовані останки. Граф був у запаяній металевій скрині, дружина збереглася трохи гірше, оскільки знаходилася в звичайній труні.
Подруга моїх відвідувачів, сильна, самостійна жінка похилого віку, померла у власній квартирі, яку, як водиться, ділила з численним кошачим сімейством. Сталося це вечором в п'ятницю, а виявили її лише в неділю. Завдяки холодній погоді й приочиненому вікну тіло збереглося цілком добре — за винятком однієї неприємності. Голодуючи два дні, улюбленці почали за єдиною доступною їм їжею — колишньою господинею. У зв'язку з цим, на момент виявлення трупу не вистачало вуха, щоки, носа, верхньої губи й ще кількох дрібниць. — Оч-чень непристойний вигляд, — заявила дама в капелюшку. Манера надмірно чіткого вимовляння слів видавала в ній матерого викладача. — З цим потрібно щось робити. Це був виклик. Це було цікаво. — Нічого не гарантую, — відповів я дамі, — але пара ідей у мене є.
Дріт. Вата. Клей. З дроту зробити каркас і кріпити його до кісток лицьового черепа. На дріт пінцетом — шматочок вати, змоченої клеєм. Дати висохнути. І далі — шар за шаром, поступово моделюючи втрачені тканини й звіряючись із фотографіями. Грим. Косметика — тональний крем, пудра; вивести колір муляжу вровень із навколишніми збереженими тканинами. Похорон вдався. Покійна «щеголяла» новенькими рисами обличчя. Хтось із скорбних захоплено видихнув: — Як жива. — Ні, не як жива, — різко сказала дама в капелюшку, піднявши брову. — Зна-чи-тель-но краще.
Проглядаючи щодня наші зведення надходжень, на випадки доставки померлих з однаковими чи схожими прізвищами я реагую майже паніцею, бо якщо неприємність може статися, то вона постарається це зробити. Не меншу тривогу у мене завжди викликають і померлі з прізвищами, які схиляють до помилкового сприйняття: коли до нас надійшов покійник за прізвищем Невідомий, на кожному етапі оформлення пов'язаних з ним документів я звертав увагу колег, що це саме прізвище; і все одно на одному з наших бюрократичних етапів бідолаха чуть не перетворився на «невідомого чоловіка».
І звичайно, видача тіла родичам — це завжди процедура додаткового контролю. Особливо, якщо навколо метушня. Особливо, якщо скорбні в стані деякої неадекватності — а людина в стані гострого горя завжди більш-менш неадекватна. Одне з завдань, що стоять перед втомленою, небритою, спітною «молодшою медсестрою» — акуратно розбудити занурених у себе родичів і близьких і змусити їх уважно подивитися під покривало: то ж тіло?
Прослідити список одягу з померлого: та ж одежа? А багато років тому в нашому морзі був неоднозначний епізод, спогади про який живі до сих пір. До нас привезли загиблого під колесами поїзда; голова його була рівно й акуратно відділена від тулуба. Родичі впізнали покійного за фотографією, за одягом, речами, які були знайдені на тілі. Материй старий «молодша медсестра» не відрізнявся чутливістю й тактом, але твердо знав, що фотографії й речі можуть бути випадково перепутані, а значить, потрібно розраховувати на те, що вони перепутані. Тому молодша медсестра недрогнувшою рукою схопив голову за кучері й, високо піднявши, продемонстрував її родичам, які швидко втрачали свідомість: — Ваш?
З роками роботи постійна готовність до перевірки всього стає частиною особистості, виробляються автоматизми; одного разу я спіймав себе на тому, що перед тим, як протягнути співробітнику ДАІ документи, відкрив «книжечку» й перевірив, правильно ли записані паспортні дані в моєму власному водійському посвідченні. Потрібно було бачити, з якою підозрою ДАІшник зіставляв мою фізіономію з фотографією й задавав обережні питання.
Психіатрична лікарня в Одесі побудована за павільйонним принципом, тобто являє собою немалий і досить занедбаний парк, на території якого розкидані особнячки відділень; чимала частина їх тоді була напівзруйнована, необитаема й іноді давала притулок асоціальному елементу, який нітрохи не смущався ні самої «психушки», ні навколишніх її визначних місць — лікарень, кладовища й гуртожитку студентів-медиків. Стежка вивела нас на галявину біля однієї з таких мальовничих руїн; на цій галявині мовчки стояли люди, років двадцять, акуратним колом діаметром метра в три, й похмуро дивилися на щось в центрі. Знайомі всі обличчя — зібралося міліцейське й прокурорське керівництво району, міста й області. Мелькнула думка, що ось якби тут і зараз щось вибухнути, то це був би практично ідеальний за ефективністю теракт. Розімкнувши мовчазний круг ніби перебуваючих у трансі людей і шкіряних папок і вторгнувшись у центр містерії, я нарешті побачив об'єкт їхньої медитації. Це була грудь.
Жіноча грудь, помірно велика, акуратно обрізана по краях, з білою шкірою, великою ареолою й вызивно торчащим вгору соском, подібно дивному грибу, здавалася, росла в молодій невисокій траві посередині галявини. Стан служивого люду став цілком зрозумілим. «Розчленування», та ще й на території психлікарні — це не просто резонанс; це чудовищний гембель і в перспективі кінець кар'єри для всіх, хто не запобіг і не профілактував, хоча був зобов'язаний, а як саме й міг ли — ось такі дрібниці мало цікавлять керівництво, та.
— Ну, що, докторе? — порушив мовчання начальник Ленінського райвідділу. — Може, це не сиська? А цей… як його? Муляж, та? Подумалося — мабуть, вперше бачу його без широкої привабливої посмішки в тридцять два золотих зуба. — Все погано, Зураб Бухутьєвич. На жаль, не муляж. Це дійсно сиська. Грудь. Мамма. Молочна залоза.
З'ясовую у нього подробиці: студенти, яких «припахала» кафедра, займалися облаштуванням лікарняної території й випадково виявили «це»; студентам надана допомога, їхнє життя й психічне здоров'я вже поза загрозою. Диктую слідчому опис знахідки й прив'язку до місцевості, після чого приступаємо до огляду місця події «від знахідки». Нашу увагу привертає ділянка зі свіжою рихлою землею — тут явно копали недавно й неакуратно. Описуємо цей факт і починаємо послойно знімати грунт, розкопуємо ямку. Негайно виявляємо другу грудь; це не викликає в присутніх особливої емоційної реакції — зрозуміло, що якщо є одна грудь, то повинна бути й друга; напружує цю знахідку лише мене, оскільки друга грудь порівняно з першою виглядає… Як стоптаний кірзач поруч із офіцерським хромовим чоботом.
Перша — відносно свіжа, велика; друга — менша, дряблувата й, що характерно, вже зеленкувата, з явним запахом. Фактор різних умов «зберігання», звичайно, є, але досвід підказує, що за заданих погодних умов і на представлених об'єктах цей фактор не вплинув би настільки. А потім у розкопці виявляємо третю грудь. Для «кола скорбних осіб» це страшний удар. Стало ясно, що це не просто одиничне «розчленування». Ні, в Одесі діє серійний убивця, розчленовуючий жертв і ховаючий їх у психлікарні, звідки, мабуть, він колись був випущений помилково — і тепер, напевно через сентиментальні спогади, саме сюди, у своє логово, він приносить свою здобич.
Тим часом ми з опером продовжуємо зображати з себе археологів. Четверта й п'ята груді були витягнені з «могильника» й сприйняті навколишніми вже спокійніше — ну, так, тут багато жертв, ми це вже усвідомили, товариші, — але ось наступна знахідка викликала жвавий інтерес: шматочок клейонки, з два пальця розміром, на якому акуратними літерами була виведена деяка прізвище.
Прізвище закінчувалося на «-енко». Зрозуміти, хто, чоловік чи жінка, криється за цим прізвищем, було неможливо; у зв'язку з цим усі присутні негайно розділилися на два табори: перші, їх було меншість, вважали, що це маніяк-убивця розписався в учиненому, щоб додати азарту в подальшому полюванні, решта ж відстоювали теорію про прізвища жертв, які маніяк записував і прикладав на пам'ять до їхніх останків. Втім, ще кілька хвилин і груді потому клейонкові лоскути з прізвищами йшли один за одним, прізвища були або жіночими, або не мали роду, і прихильники розписаного маніяка визнали свою поразку.
Тепер гострим став інше питання: де, власне, усі решта фрагментів жертв? Тим часом наші розшуки в грунті підійшли до кінця. На великому поліетиленовому мішку поруч із «могильником» акуратними рядами будувалися пронумеровані груді — всього близько трьох десятків штук найрізноманітніших розмірів, форм і ступеня свіжості, й бирочки — приблизно в тій же кількості. Картина ця була настільки сюрреалістичною, настільки вибивалася за межі звичного світу, що в багатьох присутніх викликала нервовий сміх. Ми переглядалися в деякому недоумінні — щось не так або з нами, або з навколишнім світом, читалося в цих поглядах. Так не буває. Не тут. Не в нашому місті. Не знаю, хто перший із присутніх зачепився поглядом за сусіднє будівлю, відділене від психлікарні високим кам'яним забором. Не було сказано ні слова, але поступово один за одним погляди зупинялися на ньому — і не йшли. Через кілька хвилин ми всі стояли й мовчки дивилися на це будівлю, і на кожному обличчі по черзі змінювалися вирази — недоумення, потім усвідомлення, полегшення, майже ейфорії — і нарешті, люті й чіткого бажання бити когось, бажано ногами.
Ми з ненавистю дивилися на онкологічну лікарню. У якій найчастіша операція — видалення молочної залози. Складу злочину не було, адміністративно санітара покарали. А взагалі хірургічні відходи хоронять на Західному кладовищі, як і всі «безхозні» тіла, оскільки завжди передбачається, що може відбутися експумація. Хоронять невпізнаних і фрагменти в дерев'яних ящиках, але ніяк не в братських могилах. У кожного поховання є номер і передісторія, зафіксована документально.
Примета загальнолікарська — не бажати спокійної ночі. Якщо хочеш стати ворогом — побажай лікарю спокійної ночі. Мої колеги, як правило, не релігійні. Але іноді до певного віку. Навіть у мене в кабінеті є икона, але це сувенір. Подарували колеги. Зазвичай сплю без снів. Але якось мені приснився «професійний сон», загострився гастрит і приснилося, що у мене в животі «добре опрацьована дірка». Моя мрія, щоб не доводилося досліджувати загиблих дітей. Смерть необхідна для того, щоб відбувалося оновлення людства й для того, щоб народженим було де жити. Але діти не повинні вмирати.